ГНІВЛИВІ

ГНІВЛИВІ

Деякі люди схильні до прояву гніву. Вони говорять, що їх дратує те, що дехто з партнерів довго збирається кудись іти або не може зрозуміти, як потрібно дещо зробити тощо. У даному випадку західні психологи говорять про гнів-рису, тобто, тип особистості, який по- російськи називається гнівливим. Спілбергер з колегами ^ріеІЬе^ег et. al., 1995) виявили, що гнів-риса більше виражена у чоловіків, хоча за іншими даними статевих відмінностей за гнівливістю немає (Kopper, Eppersohn, 1996). Водночас останні із названих авторів відмічають, що й чоловіки, і жінки маскулінного типу володіють більш високими показниками гніву-риси.

Згідно Кринг (Kring, 2000), жінки частіше реагують гнівом на зраду, поблажливість, зневагу, відмову, необґрунтовану критику, а чоловіки — на поганий настрій партнерки і на її занурення в себе. Жінки віддають перевагу вираженню гніву щодо знайомих, у порівнянні з незнайомими; окрім того, вони схильні здебільшого спрямовувати свій гнів не на того, хто дав привід до гніву.

Вікові особливості контролю експресії

Згідно даних низки авторів (KHbride, Jarczower, 1980; Malatesta, HavHand, 1982; Shennum, Bugenthal, 1982), з віком збільшується придушення негативних емоцій. Якщо для немовлят плач, викликаний бажанням їсти, є природним, то для 6-літньої дитини неприпустимо плакати з приводу того, що вона повинна трішки почекати до обіду. Діти, які не отримали подібний досвід у сім’ї, можуть виявитися відторгненими поза домівкою. Дошкільнята, які занадто часто плачуть, зазвичай не користуються повагою серед ровесників (Kopp, 1989).

Схожа ситуація і з придушенням вибухів гніву. Проведене А. Каспі зі співавторами (Casp^ Elder, Bem, 1987) дослідження засвідчило, що діти, які зазнавали частих приступів гніву у віці 10 років, підрісши відчували множину незручностей від своєї гнівливості. Таким людям буває складно зберегти свою роботу, а їх шлюби часто розпадаються.

У певному віці стихійний прояв радості, природної для малюків (підстрибування, плескання в долоні), починає соромити дітей, оскільки такі прояви вважаються «дитячими». Проте бурхливі вираження емоцій навіть дорослими, поважними людьми під час спортивних змагань не викликають осудження сторонніх. Імовірно, можливістю такого вільного прояву емоцій спорт і притягує багатьох людей.

Прояв емоцій у різних культурах має деякі особливості. Так, у західній культурі не заведено проявляти не тільки позитивні, але й негативні емоції. Звідси виховання дітей, особливо хлопчиків, здійснюється в цьому дусі. Водночас, як пишуть Ф. Тікальські і С. Уоллес (^kalsky, Walles, 1988), в індійському племені навахо дитячі страхи вважаються цілком нормальною і здоровою реакцією; люди цього племені вважають, що безстрашною дитиною керує невігластво й безрозсудливість. Можна тільки дивуватися мудрості індійців. Дитина повинна боятися (однак це не означає, що її потрібно навмисно лякати, страхати). (Ильин Е.П. Змоции и чувства. — СПб.: Питер, 2007. — С. 279–280, 389).