8. Довірливий простак

Осмислення потреби, зв’язку, суджень, власної цінності, привілеїв і прохання про допомогу

Квітень

Я зателефонувала до Аманди, щойно прочитала в газеті про лекцію: «Енн Ламотт приїжджає до міста! Мабуть, це знак!»

Моя подруга і колишня аспірантка Аманда поділяє мій ентузіазм щодо праці Ламотт, і ми запланували відвідати її лекцію разом. Аманда — одна з найрозумніших осіб, яких я знаю, і ніколи не ухиляється від гарненької теологічної суперечки. Ми й досі ведемо постійні, іноді затяті, але завжди цікаві дискусії про природу віри. Аманда, яка походить з родини євангелістів, у той час почала досліджувати інші вияви віри. Ми зі Стівом розмірковували про повернення до лона церкви з тієї ж причини, що й більшість людей: у нас були маленькі діти, і ми хотіли, щоб вони пізнали принаймні ази віри, які допоможуть їм зробити свій власний вибір.

Ми зі Стівом вдячні долі, що обоє виросли в родинах із сильною духовною основою, але якоїсь миті відчули себе обдуреними релігією і пішли з церкви. Жоден із нас не міг чітко сформулювати, що ми відчували, поки я не почула, як Ламотт процитувала аудиторії слова Пауля Тілліха: «Протилежність віри — не сумнів, а визначеність»67. Ми зі Стівом залишили лоно церкви не тому, що втратили віру в Бога. Релігія пішла з нашого життя, коли церква почала ставити політику і визначеність попереду любові і таємниці.

Щойно ми сіли на наші місця в залі середньої школи, почав виступати джазовий квартет, а на великому екрані з’явилися фотографії бездомних чоловіків та жінок. Цей захід був добродійною акцією зі збору коштів для «Володаря вулиць», єпископальної церкви в Г’юстоні, яка допомагає безхатченкам. За кілька хвилин на сцену вийшов отець Мюррей Пауелл: він розповів про роботу церкви, а потім представив Ламотт. Одна фраза з його виступу особливо мене вразила. Він сказав: «Коли ви відвертаєтеся від бездомної людини, ви зменшуєте її і свою власну людяність».

Коли ви чуєте щось подібне, не треба навіть глибоко замислюватися, аби знати, що це правда. Я досить добре знайома з отцем Мюрреєм, аби знати, що він не мав такого наміру, але, коли він сказав ці слова, я спаленіла від сорому. Я зненацька подумала: «Він каже про мене. Я відвертаюся».

Як дослідниця, яка роками вивчала сили зв’язків, я маю краще, ніж будь-хто, розуміти, що людині необхідно бути побаченою. Однак я дивлюся убік, навіть коли опускаю шибку автомобіля і простягаю жебракові пляшку води і батончик Powerbar або ж доларову купюру. Я можу всміхнутися, але уникаю зорового контакту. І найгірше те, що я й гадки не маю чому. Річ не в тім, що я боюся побачити біль або страждання: я працювала в службах захисту дітей та з жертвами домашнього насильства і ніколи не відверталася. Я сиділа напроти кривдників та скорботних батьків і не відводила погляду. Тоді чому мені так важко дивитися на людей, які живуть на вулиці?

Коли того вечора я лежала в ліжку, моя допитливість прокинулась, як це часто буває, у вигляді молитви. Я молилася про допомогу, щоб зрозуміти, чому, попри усі свої знання про важливість встановлення зв’язків, я так передбачувано відвертаюся. Наступного ранку я прокинулася, очікуючи на відповідь. Я навіть полежала із заплющеними очима, сподіваючись на прозріння, яке могло прийти вночі. Але нічого не відбулося.

Отець Мюррей зворушив мене до сліз, і я завзято молилася про розуміння, але цього разу для розуміння мені знадобилося дев’ять місяців допитливості, молитов і осмислення. Замість миттєвого прозріння я пережила низку святих і нечестивих миттєвостей, які зрештою поставили мене віч-на-віч з одним із моїх найбільших страхів і в процесі навчили мене саме тому, що мала на увазі свята Тереза Авільська, коли казала: «Над молитвами, що отримали відповідь, пролито більше сліз, ніж над тими, що залишилися без відповіді».

Червень

Немає нічого кращого за тепле відчуття причетності — відчуття, яке приходить, коли ви є частиною чогось, що ви любите або в що вірите. І немає жодної відчутнішої ознаки причетності, ніж побачити своє ім’я і фотографію в переліку офіційних членів якоїсь спільноти. Після двадцятирічної перерви у відвідинах церкви і року пошуків потрібної нам парафії ми зі Стівом нарешті знайшли чудову церкву для нашої родини. Суботнього ранку ми ухвалили важливе рішення приєднатися до спільноти, зробивши родинний знімок для переліку парафіян. Я рано прокинулася, дала собі лад, приготувала сніданок і причепурила дітей. У автомобілі я відчула всеохопну радість. Ми були разом. Ми сміялися. Якоїсь миті всі четверо, навіть Чарлі, якому тоді було лише два роки, почали підспівувати пісні Елісон Краусс «Вниз по річці помолитися» («Down to the River to Pray»).

Коли ми під’їхали до величного собору, сонячні промені падали крізь шпилі й осявали церковне подвір’я. Я відчула величезну гордість завдяки нашій причетності до церкви в центрі Г’юстона, стоп’ятдесятирічна історія якої просто вражала. Це священне місце було глибоко духовним, неприступно-загадковим і пристрасно відданим служінню бездомним. Мені подобалося, що найпершими членами нашої нової церкви були духовні люди, які з’їхалися з різних куточків Сполучених Штатів, аби створити нову спільноту — республіку Техас. Поки Стів паркувався, я визирала з вікна автомобіля, думаючи: «Це моя церква. Я стала частиною її історії і спільноти, так само як чоловіки і жінки, які відвідували цю церкву у ті часи, коли вулицями міста ходила рогата худоба».

Я також раділа, що відтепер у нас було місце, до якого ми можемо повертатися, — місце, де можна зробити внесок у допомогу спільноті і навчити дітей чинити так само.

Щойно ми припаркувалися, діти вискочили з машини і помчали до фонтану на внутрішньому подвір’ї. Я гукнула: «Не намокніть! Не пхайте руки у фонтан! Не забрудніться! Ми сьогодні фотографуємося!» Стів похитав головою, неначе кажучи: «Щасти тобі».

Минаючи головний вхід і прямуючи до бічних дверей, я зауважила під навісом стосик газет і трохи сміття. «Це моя церква. Цього сміття не має тут бути». Я підійшла, згребла однією рукою розкидане сміття, а іншою взяла газети і пішла до сміттєвого контейнера.

З кожним кроком я відчувала посилення жахливого смороду. Інстинктивно я понюхала сміття в лівій руці. Нічого. Можливо, затхла картопля фрі. Потім я піднесла до обличчя газети в правій руці. Нюхаючи папір, я подумки оцінила вагу, щільність і вигляд газет, дивно складених трикутником, що утворював майже ідеальну кишеню.

— О боже! Це лайно! Стів, допоможи! Це лайно! О боже! От срань господня! Тут хтось напаскудив!

Я з криком помчала до смітника. Я викинула все до контейнера і трусила над ним порожніми руками, наче намагалася скинути мікроби. Стів буквально зігнувся навпіл, істерично регочучи.

— Це не смішно. Чому ти смієшся? О боже! От срань господня, я така бруднюща!

Стів насилу витиснув із себе:

— Припини це казати! О, я не можу. Це дуже смішно!

Обурена, я відгавкнулася:

— Що тут смішного? Нічого смішного тут немає.

Стів на мить припинив реготати і мовив:

— Срань господня. Розумієш? Срань господня!

І він знову розреготався.

Я закотила очі і попрямувала до туалету. Після четвертого, ретельного, наче перед операцією, миття руки з милом, я зрозуміла, що це і справді було смішно. Коли я вийшла, Стів чекав на мене з покаянним виразом обличчя, яке швидко змінилося ще одним вибухом неконтрольованого сміху.

Протягом декількох наступних місяців я щоразу згадувала той стос газет, коли бачила безхатченків, яких, на жаль, майже щодня зустрічаєш в урбаністичному Г’юстоні. Я думала про те, як принизливо не мати місця, щоб сходити в туалет, ніде, окрім як на газету біля входу до церкви. Я думала про безхатченків, з якими працювала, коли була соціальним працівником, і про те, скільки серед них було військових ветеранів, і як більшість із них боролася з душевними травмами, залежностями й психічними захворюваннями. Я також думала про страх, який усе ще огортав мене, коли я зупинялася на світлофорі поруч із жебраком.

Я досі відводила погляд, але не зарозуміло, а інцидент з газетою спонукав мене запитати себе, чи не пов’язано це з усвідомленням, що я недостатньо допомагаю іншим людям. Моя реакція на дискомфорт часто така: «Роби більше! Допомагай більше! Давай більше!» Можливо, я могла б дивитися людям в очі, якби не відчувала пекучого сорому за те, що не допомагаю. Отож я збільшила свої пожертви і напакувала в машину побільше напоїв і цільнозернових батончиків.

Але це не допомагало. Щось надалі заважало мені дивитися на людство по той бік автомобільної шибки.

Вересень

Через три місяці після фотографування в церкві я зайшла до супермаркету зі здоровою їжею за готовим обідом для себе і товаришки, яка відновлювалася після операції. Схилившись над вітриною із салатами та гарячими стравами, я зауважила чоловіка, що спостерігав за мною. Це був білий чоловік середнього віку у фланелевій сорочці, брудних джинсах і черевиках, обліплених грязюкою. Він так низько насунув картуза на обличчя, що його очей майже не було видно. У нього був такий вигляд, ніби він працював на будівництві. Можливо, я б не звернула уваги на нього, якби він не стояв на одному місці, переступаючи з ноги на ногу і вивчаючи гарячі страви.

Ми поглянули один одному в очі, і я збентежено всміхнулася і відвела погляд. Зненацька він витягнув із кишені телефон і почав говорити. Як людина, яка теж застосовує трюк із телефоном у незручних ситуаціях, я зрозуміла, що саме він робить — на іншому кінці дроту нікого не було. Мої підозри підтвердилися, коли він сунув телефон в кишеню на півслові, щойно я підійшла до іншої вітрини з гарячими стравами.

Я наповнила ємність супом із сочевиці. Підійшовши до вітрини з салатами, я поглянула на будівельника. Щось було не так. Щоразу, коли я опускала голову і потайки зиркала на нього, він відвертався. Коли я помічала, що він дивиться на мене, сама відводила погляд.

Я наливала салатну заправку в маленьку паперову чашку, коли краєчком ока зауважила якийсь гармидер. Чоловік підбіг до вітрини з гарячими стравами, обома долонями зачерпнув печеню, соус і смажені овочі і побіг до виходу. Поруч стояла лише якась жінка, однією рукою тримаючи кошик для продуктів і притуливши іншу руку до роззявленого рота.

Підбіг працівник крамниці і запитав, що сталося. Я пояснила, він похитав головою, квапливо схопив великий металевий контейнер із залишками печені і побіг назад на кухню. Я стояла, не в силах зрушити з місця.

Що, в біса, сталося? Чи знайшов той чоловік безпечне місце, щоб сісти і поїсти, або з’їв усе біжучи? Я мала всміхнутися йому. Чому я відверталася, коли він дивився на мене? Можливо, він намагався щось мені сказати. Я могла б купити йому справжній обід. У контейнері. З виделкою. Чи не попік він їжею рук? Ніхто не повинен так поводитися з їжею.

Тоді я почала запитувати себе, чи мій дискомфорт не був меншою мірою викликаний тим, що я недостатньо допомагаю, а більшою — моїми можливостями? Ймовірно, я не дивлюся в очі жебракам, тому що мені незручно за мій добробут? Зараз я заробляю більше. Щодня їжджу автомобілем. Ми більше не пильнуємо за тим, щоб постійно вимикати світло. Я не беру додаткові зміни у барі, аби заплатити за помешкання. Ніхто не витріщається на мене в супермаркеті здорової їжі і не дивується, що я тут роблю.

Мені випала велика честь викладати курс із питань раси, класу і статі в Університеті Г’юстона — одному з найбільш расово й етнічно строкатих науково-дослідних інститутів в США. Я досить багато довідалася про те, як небезпечно для нас гадати, ніби ми знаємо все, що потрібно знати на цю тему. Саме тієї миті ми припиняємо звертати увагу на несправедливість. І помилково вважаємо, що можна не звертати на це уваги, тому що нас самих не переслідували, не звільняли, не принижували або не занижували нам зарплату. Можливо, відведення погляду якось пов’язане із привілеями. Мені потрібно більше і довше поміркувати про свою поведінку і визнати, що вибір, на кого дивитися, а на кого ні, — це одна з найзгубніших функцій привілеїв.

Усвідомлення привілеїв і реагування на несправедливість вимагає постійної пильності. Але якою б пильною я не намагалася бути, наявність привілеїв була не єдиною перешкодою на моєму шляху. Осмислення тривало.

Січень

За кілька місяців, холодного січневого дня, в моєму будинку пролунав один із тих дзвінків, які зупиняють час і зненацька все змінюють. Це була моя сестра Ешлі: «Щось не так із мамою! Вона знепритомніла на доріжці перед моїм будинком. Їй погано!»

Я належу до тих, хто хронічно і нав’язливо подумки репетирує трагедію, вважаючи, що, коли щось станеться, буде підготованим. Або що трагедія ніколи не станеться, тому що я готова до неї. Урешті ось що я зробила: пожертвувала радістю у момент її переживання, щоб запобігти болю в майбутньому. Тепер я хочу отримати те, що мені належить: менше болю, менше страху, менше паніки. Але торгівля радістю заради зменшення вразливості — це угода з дияволом. А диявол ніколи не платить по рахунках. Отже, усе, що я відчувала, слухаючи сестру, було суцільним жахом. Нічого не може статися з моєю мамою. Я не переживу цього.

За півгодини після дзвінка ми зі Стівом і Ешлі вже були у відділенні невідкладної допомоги. Ми тулилися одне до одного, очікуючи когось, хто скаже нам, що відбувається з мамою за важкими автоматичними дверима. Я не сумнівалася, що відбувається щось дуже серйозне. За дверима тієї кімнати чулося надто багато метушні, плюс усе було написано на обличчі Стіва. Хороша новина в таких випадках полягає в тому, що Стів — лікар, тож може пояснити, що відбувається. А погана новина в тому, що я дивлюся в його очі вже двадцять п’ять років і знаю, коли він наляканий або стурбований.

Ніхто не має вийти з тих дверей з «отим» виразом обличчя. Я не дозволю нікому вийти з цих дверей з «отим» виразом обличчя. Я відмовляюся це чути. Я не зможу цього пережити.

Нарешті вийшла медсестра і на ходу щось сказала Стіву про встановлення кардіостимулятора. Стів пояснював нам, як працює кардіостимулятор, коли вийшов лікар. Серце моєї мами зупинилося. Електронна система, яка контролює її серцебиття, вимкнулася, і наразі частота серцевих скорочень була ще дуже низькою. Маму переводили в реанімацію кардіологічного відділення.

Я взагалі нічого не зрозуміла. Моя мама була здорова. Вона була молода і активна, працювала повний робочий день і харчувалася чорними бобами і шпинатом.

Лікар пояснив, що маму оперуватимуть наступного ранку і за декілька годин ми зможемо її побачити. Ми залишилися в лікарні і чекали. Моя інша сестра, Барретт (близнючка Ешлі), приїхала з Амарілло, а мій брат у Сан-Франциско був на постійному телефонному зв’язку.

Повільно й непомітно мій фізичний стан ставав стабільнішим. Я не знаю, чи була це реакція на мій власний біль, чи на вираз невимовного страху на обличчях моїх молодших сестер, але я зціпила зуби і упевнено подивилася навколо. Я припинила плакати, випростала спину і озброїлася рішучістю. Я пригадую хореографію ледь помітних рухів, коли я обіймала сестер і ніби вивищувалася над ними. Я стала захисницею — як тоді, коли збирала всіх у своїй кімнаті під час сварок батьків. Такою ж захисницею, яка зверталася по допомогу до батьків, коли вважала, що в однієї з моїх сестер чи брата проблеми. Це моя роль. Опікунка. Поки я граю цю роль, я рішуча. Я — захисниця. І на жаль, я беру на себе до біса більше, ніж будь-хто інший.

У книжці «Танець зв’язку» («The Dance of Connection»)68 Гаррієт Лернер пояснює, що усі ми моделюємо власні способи подолання тривожності: дехто з нас бере на себе надто багато, а інші опускають руки. Надактивні зазвичай негайно починають радити, рятувати, контролювати, керувати і фактично занурюються в чужі справи, не дбаючи про себе. Пасивні в умовах стресу зазвичай розгублюються: вони просять інших перебрати на себе відповідальність і часто самі опиняються в центрі уваги чи занепокоєння. Їхня протилежність, надактивні люди, здаються жорсткими і владними, натомість пасивні можуть справляти враження безвідповідальних або надмірно вразливих. Чимало цих поведінкових моделей засвоєні і визначені ролями, які ми граємо в родинах. Зазвичай первістки схильні перебирати на себе відповідальність, і це саме мій випадок.

Коли нам нарешті дозволили побачити маму, мої сестри мужньо намагалися тримати себе в руках, але їм це погано вдавалося. Я ж натомість була безстрашною. «Що тобі потрібно привезти з дому? — запитала я. — Що мені зробити? Кому зателефонувати? Що потрібно зробити вдома?» Як двоє надактивних діячів, ми з мамою склали довгий перелік справ. Лікар, який прийшов, простягнув руку вітчимові, але я перервала потискання рук, назвалася і почала вивуджувати з нього інформацію. Вітчим відступив і дозволив мені грати мою роль.

Пізніше ми перебралися на перший поверх лікарні. Просторий вестибюль х’юстонської лікарні прегарний: тут є величезні композиції з квітів на досконало розташованих столах, скульп­тури і навіть рояль. Це чудово, але дивно. Щоразу, коли я проходжу тут, намагаюся подумки примирити вигляд фойє модного готелю, інвалідні візки і людей у білих халатах.

Стоячи біля роялю, я витягнула перелік справ, складений мною і матір’ю, і почала делегувати завдання.

— Ешлі, ти можеш з’їздити до маминого будинку і привезти всі її ліки? Поклади їх в сумку разом з вітамінами. Барретт, зателефонуй Джейсону і розкажи, як справи. Також нам потрібно купити мамі легку бавовняну піжаму.

Записуючи ініціали сестер поруч із кожним пунктом, я почала нервувати щодо того, що справ залишилося дуже мало. Мама хотіла, аби я привезла їй дещо з крамниці, але цього було недостатньо, щоб зайняти мене.

— Знаєте що? Я сама з’їжджу за маминими ліками. Я знаю, де вона все це тримає. І, Барретт, я сама зателефоную Джейсону. Він наляканий, і розмова буде важкою. Важко бути далеко. А також я знаю, де купити піжаму, яка застібається спереду.

Я вивчала список і кивала головою, пишаючись своїм рішенням узяти на себе весь клопіт. Так. Так набагато краще. Буде краще, якщо я сама все це зроблю. Я швиденько змінила ініціали навпроти перелічених справ і зробила кілька нотаток. Мої сестри відступили і перешіптувалися. Коли я нарешті підвела погляд, вони трималися за руки і дивилися на мене.

— Що? Що не так? У чому справа? — запитала я нетерпляче.

Ешлі сказала:

— Ти занадто багато на себе береш.

Барретт підхопила:

— Ми можемо допомогти. Ми знаємо, що робити.

Я раптом обм’якла, впустила аркуш на підлогу, впала в крісло і почала схлипувати. Я поводилася нерозважливо. Люди зазвичай плачуть в залах очікування нагорі, але не в модних вестибюлях. Я розуміла, що влаштовую істерику, але не могла зупинитися. Сестри пробили мою броню. Я почувалася так, наче сорок років дій замість почуттів наздогнали мене. Ешлі і Барретт розплакалися також, але вони підтримали мене і сказали, що все буде добре і що ми подбаємо одна про одну і про маму. Мій вітчим Девід, який спостерігав усе це протягом години (і протягом останніх двадцяти років), поцілував кожну з нас в чоло, вибачив мене за те, що я так грубо повелася в палаті, і пішов виконувати завдання зі списку.

І знову відіграла свою роль особиста історія підйому після падіння моєї мами. Її вибір і робота, яку вона виконала з власним життям, не лише розпалили мою цікавість, вони також змінили моїх сестер і брата. Мама купує стоси важливих книжок на зразок «Танцю зв’язку» Гаррієт Лернер і усім нам дає по примірнику. Це не надто делікатно, але ефективно. Ми із сестрами виявилися здатними на осмислення істини, тому що мама познайомила нас з ідеями й інформацією, яка була недоступна їй самій в молодості.

Дивлячись на ці реакції крізь призму вразливості, легко зрозуміти, що обидва способи поведінки в кризових ситуаціях — це набута поведінка захисту від страху і невпевненості.

Брати на себе забагато: я не відчуватиму, я робитиму. Мені не потрібна допомога, я сама допомагатиму.

Опускати руки: я нічого не робитиму, я не можу тримати себе в руках. Я не допомагатиму, це мені потрібна допомога.

Наступного ранку маму успішно прооперували, і по обіді ми вже сиділи з нею в лікарняній палаті. Хтось приніс брошуру з поясненнями про її новий кардіостимулятор. На обкладинці брошури була фотографія сивої пари на велосипедах, в допасованих за кольором світлих светрах. Ми із сестрами жартували щодо маминого нового життя на велосипеді і в светрі. Ми всі сміялися аж до сліз. Потім нам наказали вийти. Нам дозволили повернутися за годину, отож ми вирішили пообідати в мексиканському ресторанчику швидкого харчування.

На вулиці вже стемніло, і хоча Техаський медичний центр у Г’юстоні, де розташована лікарня, — це найбільший медичний заклад подібного типу у світі, увечері тут мало перехожих. Отож, переходячи вулицю, ми трохи непокоїлися. У ресторані, коли ми з Ешлі замовляли страви, почули, що Барретт говорить підвищеним тоном. Я обернулася і побачила людину, загорнуту в ковдру, яку грубо виштовхував на вулицю працівник ресторану. Він ненавмисне зачепив ліктем Барретт, і вона закричала: «Що ви робите?» Усе це тривало менше хвилини і засмутило нас всіх, особливо Барретт. Ми намагалися їсти, але пережиті вдень емоції і те, що щойно трапилося, позбавило нас апетиту. Ми вийшли з ресторану і пішли до лікарні.

Коли ми перейшли вулицю і підійшли до лікарні, то знову побачили цього чоловіка в ковдрі. Це був афроамериканець віком близько тридцяти років. Його обличчя і волосся були вкриті порохом, і здавалося, що його самого оточує хмарка куряви. У нього було обличчя людини, яку часто били. Пропрацювавши декілька років у сфері подолання домашнього насильства, я впізнала цей вид. Удари в обличчя впродовж тривалого періоду часу змінюють структуру кісток.

Я спробувала підійти до нього, аби запитати, чи можемо ми купити йому вечерю або якось допомогти. На мить наші очі зустрілися, і він поквапився геть. Я побачила в його очах такий біль, що мені стало нестерпно. Його очі, здавалося, промовляли: «Цього не мало статися. Це не мало стати моїм життям». Я знову почала плакати, запитуючи сестер: «Як таке може статися з людиною? Як ми дозволили цьому статися?»

Ми фізично і психічно виснажилися. Ми повернулися до лікарні і провели ще півгодини з мамою, поки нас не попросили піти на ніч.

Наступного дня я приїхала в лікарню рано. Я посміхнулася, коли автоматичні скляні двері відчинилися навстіж, тому що величний вестибюль заповнювала музика. І не просто якась музика — хтось грав на роялі впізнаваний уривок з мюзиклу «Кішки» Ендрю Ллойда Веббера. Повертаючи за ріг біля реєстратури, я зиркнула на піаніста. Я не могла повірити очам. Це був той самий бездомний чоловік, якого ми зустріли напередодні. Його ковдра лежала на стільці, а руки пурхали по клавішах. Відчайдушно намагаючись зрозуміти побачене, я підійшла до жінки за стійкою реєстратури і випалила:

— О боже, я бачила його минулого вечора… Я гадала, він безхатченко.

Вона відповіла:

— Так. Він знає лише кілька пісень. Він грає їх знову і знову, поки охоронці не викинуть його геть.

— Але я не розумію. Куди йому йти? Хто він? — запитала я.

Реєстраторка і далі перекладала бланки:

— Я не знаю, дорогенька. Він приходить сюди вже приблизно рік.

І тут музика замовкла. Охоронці веліли чоловікові зібрати свої речі, а потім вивели його назовні. Я все ще була шокована, коли дісталася до маминої палати. Мама сиділа і їла. На її обличчя повернувся рум’янець, і їй хотілося побалакати.

— У тебе вигляд, наче ти бачила привида, — сказала вона.

— Навіть гірше, — відповіла я. — Я бачу справжніх людей і знаю, що вони намагаються навчити мене чомусь, але не знаю, чому саме.

Я розповіла їй історії про сміття в церкві, про парубка в супермаркеті здорової їжі і про піаніста. Вона відклала виделку, сперлася на подушку і запитала:

— Чи можу я розповісти тобі історію про твою бабусю?

Я зручно вляглася клубочком у неї в ногах на ліжку і почала слухати.

Коли моя мама навчалася в початковій школі, її родина жила неподалік залізничної колії в Сан-Антоніо. Наприкінці вулиці був віадук — маленький арочний цегляний міст, яким проїздив поїзд. Невеличкий трав’янистий пагорб, вкритий чагарниками, що вів до колії, був ідеальним місцем для волоцюг, які зістрибували з підніжок вагонів.

Моя бабуся зберігала під раковиною п’ять металевих тарілок, п’ять металевих стаканів і п’ять виделок. Вона завжди готувала більше їжі, ніж могла з’їсти родина, і, зі слів мами, волоцюги частенько стукали у їхні двері і просили поїсти. Вони сідали на ґанку або на веранді, і бабуся подавала їм вечерю в спеціально приготованому посуді. Коли вони закінчували їсти, бабуся кип’ятила посуд і складала його назад під раковину до прибуття наступної групи.

Коли я запитала маму, як сталося, що бабуся довіряла їм, і чому вони довіряли їй, вона розповіла:

— Ми були мічені.

Волоцюги використовували систему позначок на бордюрах в районі, аби вказати, у кого безпечно, а у кого ні, хто може їх нагодувати, а хто прожене. Пізніше я дізналася, що, можливо, саме тому довірливих простаків називають міченими долею.

Мама пояснила, що бабуся довіряла їм з двох причин. По-перше, у жінки, котра жила навпроти, був брат, який повернувся з Другої світової війни і став волоцюгою. Отож бабуся ніколи не думала про цих людей як про «інших», вона знала волоцюг особисто і, що найважливіше, себе також вважала «іншою». Вона пережила бідність, домашнє насильство, розлучення і алкоголізм (кинула пити, коли народилась я). Вона нікого не засуджувала.

По-друге, у бабусі не було жодних проблем з потребами.

— Вона не боялася людей, які чогось потребують, тому що не боялася власної потреби в інших, — пояснила мама. — Вона з легкістю обдаровувала своєю добротою, тому що покладалася на доброту інших.

Нам з мамою не треба було пояснювати цю історію. Ми обоє точно розуміли, що було в бабусі такого, чого не було в нас: вміння приймати. Ми з мамою не вміємо просити або отримувати допомогу. Ми віддаємо. Бабуся любила отримувати. Вона раділа, коли друзі приносили свіжоспечені пироги або коли я пропонувала сходити з нею в кіно. Вона не соромилася попросити допомоги, коли це їй було потрібно. І зрозуміло, що наприкінці її життя, коли хвороба Альцгеймера затуманила їй розум, доброта інших людей підтримувала її.

Коли того вечора я повернулася додому, Стів із дітьми був на футбольному матчі. Я сиділа на дивані в темряві і думала про бабусю і про одне з найскладніших переживань у моєму житті. Смерть сина Ронні погіршила психічний і емоційний стан бабусі. Бабусина сусідка зателефонувала мамі і сказала, що її непокоїть стан старенької, яка ходить вулицею в довгому пальті на голе тіло і в ковбойських чоботях, стукає у двері і запитує сусідів, чи чули вони що-небудь про смерть Ронні.

Ставало небезпечно залишати її на самоті. Ми боялися, що вона никатиме кварталом, може залишити запалену сигарету в попільничці або не вимкнути газову плитку, але також знали, що їй лишилося жити недовго. Моя мама, яка мешкала в Г’юстоні, шукала відповідну установу. Я мешкала у той час в Сан-Антоніо і намагалася допомагати, наскільки це було в моїх силах. Бабуся інколи залишалася в моєму помешканні, але щоразу, коли ми забирали її з будинку, вона ставала дезорієнтованою і тривожною. Ще до того, як ми зі Стівом одружилися, він інколи сидів з нею вечорами, аби я могла піти на роботу.

Під час одних із моїх останніх відвідин її будинку, перед тим як вона переїхала в пансіонат для престарілих в Г’юстоні, я зауважила, що бабуся припинила митися. Вона не була чистою. Я набрала їй ванну і дістала чистий рушник. Вона просто стояла і посміхалася мені.

— Помийся, бабусю. Я буду поруч. Коли закінчиш, я приготую нам вечерю.

Вона лише посміхнулася і підняла вгору руки. Вона хотіла, аби я її роздягнула. Я зняла з неї сорочку, поцілувала її в чоло і вийшла з ванни, сподіваючись, що вона впорається з усім іншим. Мені було двадцять дев’ять років, і я була нажахана.

Я не впевнена, що можу це зробити. Я ніколи не бачила її без одягу. Я не знаю, як купати когось. Що за лайно ти верзеш, Брене! Це ж бабуся. Вона купала тебе тисячу разів!

Отож я повернулася до ванної кімнати, роздягнула бабусю і посадила її в стару рожеву ванну. Вона посміхалася і розслабилася, поки я намилювала її і змивала піну. Коли вона відхилилася назад і заплющила очі, я просто тримала її за руку. Звісно, стареча деменція зробила її безпорадною і інколи дитинною, але безсоромною її зробив не хворий розум, а величезне, добре серце. Вона знала правду: ми не повинні робити все це на самоті. Ми не для цього створені.

Пригадавши той момент у ванній бабусі, я точно зрозуміла, чому відвертаюся. Я настільки боялася власних потреб, що не могла бачити потребу в очах інших.

Розпізнавання

Ця історія — чудовий приклад того, як процес здобуття душевної сили може розтягнутися на декілька місяців, навіть років. Причина, з якої я називаю процес підйому практикою, у тому, що, якби я не виявляла допитливість після кожного зі своїх переживань, я б не спромоглася їх осмислити. Якщо б я не пов’язала між собою ці окремі інциденти загальним дискомфортом, який вони в мене викликали, я б не наблизилася до розуміння наріжних засад моєї взаємодії зі світом і людьми довкола.

Хоча в цій історії було декілька моментів, від яких у мене перехоплювало подих, осмислення відбулося саме під час лекції Енн Ламотт. Мій момент падіння стався, коли отець Мюррей наголосив на тому, що вибір не бачити інших людей фундаментально знижує нашу людяність. Я не впевнена, що усвідомлювала свою поведінку, аж поки не почула його слова. Це був момент тихого розуміння: я не здригнулася, не заплакала і не розсердилася. Ви б не зауважили мого падіння, але я його відчула. І я вирішила розібратися в усьому, залишаючи зал того вечора.

Можливо, потужна метафора з цитати Рузвельта: «Повага належить людині, яка саме перебуває на арені, чиє обличчя замащене порохом, потом і кров’ю» — саме про те відчуття вимащеного порохом, потом і кров’ю обличчя, коли арена — це радше емоційне, а не фізичне падіння? Прямуючи додому після лекції, я почувалася абсолютно розбитою. Отець Мюррей осяяв світлом темний, незвіданий закапелок моєї поведінки, і я знала, що доведеться змінити те, з чим я зіткнулася.

Осмислення

Моя БПЧ розпочалася з монологу в машині, коли я поверталася з лекції, і стала темою розмови зі Стівом, коли він ввечері повернувся додому. Зрештою я написала в своєму щоденнику:

«Я недостатньо допомагаю іншим людям.

Мені соромно через те, що в мене стільки можливостей, а я так мало роблю для інших, тому не можу дивитися в очі тим, кому повинна допомогти.

РОБИ БІЛЬШЕ!!!»

Цього разу БПЧ не ґрунтувалася на традиційних вигадках — поясненнях, які забезпечували мені самозахист і покладали провину на інших людей, але вона також була проблематичною, тому що складалася з напівправд. Мені справді потрібно переконатися, що я даю щось і допомагаю. Мені абсолютно необхідно осмислити привілеї, через які мені некомфортно. Але, проживши шість місяців і перенісши три сильних переживання, у яких мені довелося протистояти своєму дискомфорту, я зрозуміла, що справжня причина того, що я відвертаюся, — це не страх допомагати іншим, а страх самій потребувати допомоги.

Моє осмислення сорому, осуду, матеріальних можливостей, зв’язку, потреби, страху і власної гідності навчило мене, що не біль і не страждання змушували мене відвертатися, а мої власні потреби. У другому акті йдеться лише про те, щоб спробувати знайти зручний спосіб вирішити проблему, поки не вичерпаються усі можливості і не доведеться увійти в зону дискомфорту. Мені комфортно допомагати і давати. Я хотіла вирішити свою проблему, роблячи більше, ніж роблю вже. Коли озираюся на цей приклад, то думаю про те, як часто ми прагнемо вирішувати проблеми, роблячи більше недієвих речей, просто робимо це наполегливіше і довше долаємо перешкоди. Ми робитимемо все, аби уникнути найважчого — самоаналізу.

І, як з’ясовується, я не впевнена, що вмію приймати. Як можна відчувати себе насправді комфортно і великодушно, зіткнувшись із чиїмись потребами, коли ми відштовхуємо свої власні потреби? Щирість — це бажання давати і отримувати. Дельта означає не переписування історії з початку до кінця, а радше додавання й інтеграцію нових ключових знань до тієї історії, помилкової і неповної, яку я розповідаю сама собі. Це означає озирнутися на свою власну життєву історію.

Я змалку зрозуміла, як заслужити любов, «золоті зірочки» похвал і вдячність, допомагаючи іншим. Це була роль, яку я грала в своїй родині, з друзями і навіть із кількома моїми першими хлопцями. За якийсь час я навчилася допомагати не тільки заради похвали, але насамперед для самовизначення. Допомога стала найціннішою в стосунках. Якщо я не можу допомогти або, не дай боже, якщо мені самій доведеться звернутися по допомогу, то яка з мене користь?

Гадаю, що протягом багатьох років я несвідомо виробила систему цінностей, яка допомогла мені осмислити свою роль — надання і отримання допомоги, яке дозволяло мені почуватися краще і не переживати через те, що я не дозволяю собі просити допомоги в інших. Аксіома цієї небезпечної системи була простою: допомога — це вияв сміливості і співчуття й ознака того, що тобі притаманні ці риси. Прохання про допомогу — ознака слабкості. З цього підходу до життя народилася ще оманливіша думка: якщо я не відчуваю себе достатньо сміливою чи щедрою, то я недостатньо допомагаю іншим.

Ключові висновки усвідомлення цього поставили під сумнів саму систему.

• Коли засуджуєш себе за прохання про допомогу, ти засуджуєш тих, кому допомагаєш. Коли цінуєш допомогу, яку надаєш, цінуєш свою потребу в допомозі.

• Небезпека прив’язування самооцінки до надання допомоги в тому, що відчуваєш сором, коли потрібно звертатися за допомогою.

• Пропозиція допомоги означає сміливість і співчуття — так само, як прохання допомогти.

Переворот

Ти завжди можеш щось зробити для інших і дозволити іншим щось зробити для тебе69.

Боб Ділан

Я люблю ці слова Ділана. Це чудове побажання, тому що багато хто із нас добре вміє надавати допомогу, але не вміє її отримувати. Надання допомоги іноді може зачіпати нашу вразливість; прохання про допомогу завжди означає ризик уразливості. Це необхідно затямити, тому що ми не можемо пройти через усі етапи процесу підйому без допомоги і підтримки. Усім нам потрібні люди, до яких можна звернутися по допомогу, коли ми розмірковуємо про найбентежніші миті наших життєвих історій. Я звертаюся до людей, яким найбільше довіряю, — до Стіва, сестер і матері, щоб зрозуміти краще. Я також сильно покладаюся на мого психотерапевта Діану.

Працюючи з групою лідерів за програмою «Тhe Daring Way», ми говоримо про те, що означає довіряти людям. Ми просимо лідерів визначити дві або три моделі поведінки, яка дозволяє їм довіряти іншим. І найчастіше отримуємо ці дві відповіді.

• Я довіряю людям, які й самі не бояться звернутися за допомогою або підтримкою.

• Якщо хтось просить мене допомогти, я із більшою ймовірні­стю довірятиму цій людині, тому що вона готова бути відкритою і чесною зі мною.

Ця вправа стає цікавою, коли керівники, своєю чергою, розповідають, як неохоче звертаються за допомогою і підтримкою. Як часто ми благаємо людей, які працюють на нас, звертатися по допомогу за потреби? Але досвід показує, що це прохання не збільшує суттєво кількість звернень. Однак ми виявили, що, якщо керівники й самі звертаються по допомогу, працівникам простіше просити в них допомоги. Як надання, так і отримання допомоги має бути частиною культури спілкування, і ми, лідери, маємо подавати приклад у цьому, якщо прагнемо інновацій і зростання.

У «Дарах недосконалості»70 я визначила зв’язок як «енергію, яка існує між людьми, коли вони відчувають, що їх бачать, чують і цінують; коли вони можуть давати і отримувати без осуду й коли черпають наснагу і силу у стосунках з іншими». Людські зв’язки не можуть існувати без надання і отримання допомоги. Нам потрібно давати й отримувати. Це стосується роботи і особистого життя.

У культурі дефіциту і перфекціонізму прохання допомогти може викликати сором, якщо змалку нас не навчили тому, що людям властиво шукати допомоги і це засада встановлення зв’язків. Ми можемо заохочувати дітей звертатися по допомогу, але якщо вони не побачать, що ми самі шукаємо підтримки і моделюємо цю поведінку, то натомість цінуватимуть відмову від допомоги. Ми також посилаємо потужні повідомлення людям навколо, у тому числі своїм дітям, друзям і співробітникам, коли вони просять про допомогу, і водночас починаємо ставитися до них по-іншому — наче вони стали менш надійними, компетентними і продуктивними.

Суть у тому, що ми потрібні один одному. І йдеться не лише про цивілізаційні, пристойні, зручні потреби. Ніхто з нас не проживає життя, не зіткнувшись з розпачливою, безладною і нецивілізованою потребою в допомозі, про яку ми згадуємо, зустрівши людей, котрі намагаються перебороти великі труднощі.

Ця залежність починається, коли ми приходимо на світ, і триває до самої смерті.

Ми повністю приймаємо нашу залежність в дитячому віці і у певній мірі погоджуємося на допомогу наприкінці життя. Але в середині життя ми помилково стаємо жертвами міфу про те, що успішні люди — це ті, які допомагають, а не потребують допомоги, а надломлені люди насамперед потребують допомоги, а не допомагають. Якщо нам не бракує коштів, ми можемо навіть заплатити за допомогу і створити оманливе враження, що ми цілком самодостатні. Але істина в тому, що гроші, впливовість, ресурси або впевненість у власних силах не можуть змінити нашу фізичну, емоційну і духовну залежність від інших. Ані на початку життя, ані в його безладній середині, ані наприкінці.

Для більшості з нас бути «довірливим простаком» означає бути бовдуром, нездарою або попихачем — ганебні визначення, які асоціюються зі слабкістю і браком клепки. Для незнайомців, які розламували хліб в будинку моєї бабусі, її «міченість» була ознакою сміливості й співчутливості. Для бабусі щедрість і надання допомоги не були чимось протилежним до її отримання: вони були складовими згуртованості людства.