4. Розпізнавання

Головне питання полягає в тому, чи здатні ви сказати щире «так» своїй пригоді24.

Джозеф Кемпбелл

Можливо, ви не погоджувалися на «подорож героя», але тої самої миті, як ви впали, отримали копняка, пережили розчарування, зганьбилися або відчули своє серце розбитим, вона розпочалася. Не важливо, чи ви готові до емоційної пригоди, — болю не уникнути. І це трапляється з кожним із нас. Без винятку. Єдине рішення, яке ми повинні ухвалити, — це вибір ролі, котру ми відіграватимемо у власному житті: чи хочемо ми написати свою історію самостійно або передати це право комусь іншому? Обираючи самостійне написання власної історії, ми погоджуємося на дискомфорт; це перевага сміливості над комфортом.

Одна із заяложених істин про щире життя проголошує: або ви осмислюєте свою історію і визнаєте правду, або уникаєте справжнього життя, метушливо захищаючи власну гідність. Під час осмислення історії падіння емоції іноді можуть поглинути вас із головою. Наші тіла часто реагують швидше за свідомість, викликаючи захисні механізми: втікати або боротися. Навіть у випадку невеликих, побутових конфліктів і розчарувань фізична й емоційна нетерпимість до дискомфорту — це головна причина, чому ми затримуємось на межі пережитого, уникаючи глянути правді в обличчя й інтегрувати її у своє життя. Ми вивільняємо реакцію самозахисту.

У навігації термін «числення координат», тобто визначення місцеположення, — це процес розрахунку місцеположення. Щоб зробити це, вам необхідно знати, де ви перебували і які чинники вплинули на те, що ви опинилися там, де перебуваєте зараз (швидкість, напрям, вітер тощо). Без осмислення цих чинників неможливо прокласти курс руху. У процесі підйому після падіння ми не можемо прокласти новий сміливий курс, поки не усвідомимо, де саме перебуваємо, не проаналізуємо, як туди потрапили, і не вирішимо, куди хочемо рухатися далі. Йдеться про емоційне осмислення.

Жінки й чоловіки, які демонструють здатність ставати сильнішими після падінь, мають спільну рису: вони осмислюють свої емоції. Саме слово «осмислювати» означає також «переповідати» або «підвести підсумки». Осмислення в процесі підйому після падіння складається з двох оманливо простих частин: 1) взаємодія зі своїми почуттями і 2) зацікавлення історією, яка стоїть за почуттями: які емоції ми відчуваємо і яким чином вони пов’язані з нашими думками і поведінкою.

По-перше, процес набуття сили вимагає від нас розпізнавання власних емоційних реакцій у мить, коли ми лежимо долілиць на арені. Пам’ятайте, що ці моменти можуть бути незначними і ми чутливі до них щоразу, коли намагаємося відкритися. Кнопку натиснуто, почуття розчарування або гніву затоплює нас із головою, серце стугонить — щось підказує нам, що відбувається щось недобре. Ми в полоні почуттів. Хороша новина в тому, що в процесі осмислення не треба точно визначати емоції — потрібно просто визнати, що ми щось відчуваємо. У нас ще буде час розібратися, що саме.

Я не знаю, що відбувається, але хочу просто сховатися.

Я лише знаю, що хочу битися головою в стіну.

Хочу печива. І побільше.

Я відчуваю _______________ (розчарування, жаль, злість, біль, гнів, горе, збентеження, страх, неспокій тощо).

Я відчуваю ___________________________ (сильний біль, справжню вразливість, сором, зніяковіння, потрясіння, суцільне страждання).

Стів проігнорував моє прагнення до близькості, і зараз я відчуваю щось середнє між гнівом і страхом.

У мене спазми в шлунку.

Це звучить доволі просто, але ви здивуєтеся, дізнавшись, що більшість із нас ніколи не визнає своїх емоцій або почуттів: ми накопичуємо їх у собі. Замість того щоб сказати: «Я зазнав поразки і почуваюсь паскудно», ми висновуємо: «Я невдаха». Ми вдаємо спокій і зачиняємося у собі, замість того щоб звільнитися.

Мета цього етапу — просто визнати існування власних емоцій й почуттів. Декого з нас про емоції попереджає реакція тіла. Інші знають, що відбувається щось емоційне, тому що в їхній голові починають снувати різні думки, або ж, навпаки, події повстають в пам’яті, наче в уповільненій зйомці. Інші можуть розпізнати емоції, тільки вибухнувши: наприклад, коли починають кричати на своїх дітей або уїдливо відповідають на листа колеги. Щодо мене, усе залежить від емоцій, які я відчуваю. Коли мені соромно, іноді реакція мого організму є першою ознакою того, що мене полонили емоції. Я можу досвідчити ефект тунельного зору і сильне серцебиття. Моє непереборне бажання звинувачувати зазвичай є ознакою того, що я ображена, а коли я починаю подумки репетирувати підленькі монологи штибу «Це ти винен у всьому», я зазвичай почуваю себе вразливою або наляканою.

Розпізнавання емоцій означає розвиток усвідомлення зв’язку між способом нашого мислення, почуттями (разом з фізіологічними виявами) і поведінкою. Хоча деякі дослідники й лікарі стверджують, що можна змінити своє життя, просто змінивши думки, поведінку або почуття, протягом свого дослідження я не знайшла жодних доказів того, що реальні зміни можливі без праці над усіма трьома однаково важливими складовими, невід’ємно пов’язаними між собою, наче триногий стілець.

По-друге, щоб стати сильнішим після падіння, необхідно цікавитися своїм досвідом. Це означає бажання почати розслідування того, що саме відбувається і чому. Знову ж таки, хороша новина в тому, що не потрібно відповідати на ці питання зопалу. Вам просто треба захотіти довідатися більше…

Чому сьогодні я такий суворий з усіма?

Що мене спонукає чинити так?

Як я дійшов до того, що хочу битися в стіну головою?

Я хочу розібратися в тому, чому я такий приголомшений.

Я не можу припинити думати про цю розмову на роботі. Чому?

У мене дуже сильна емоційна реакція — що відбувається?

Я знаю, що солодощі не допоможуть. Що насправді відбувається?

Що відбувається з моїм шлунком?

Наприклад, ви червонієте і відчуваєте жар у грудях, дізнавшись, що шеф віддав керівництво новим проектом вашому колезі. Підйом після падіння вимагає, щоб ви визнали, що відчуваєте емоції, і поцікавилися чому: «Я такий роздратований, що вона віддала проект Тодду. Мені треба визнати це, поки я не почав визвірятися на співробітників». Або, можливо, ваш батько під час сімейного свята знову розкритикував ваші методи виховання дітей. Ви намагаєтеся дистанціюватися. Мовчите і майже уникаєте розмов цілий вечір. Повернувшись додому, ви розумієте, що вас переповнюють емоції. Ви звертаєтеся до чоловіка і кажете: «Я так втомилася почувати себе нікчемою через батька. Я сподівалася, що все налагодиться, але він не змінюється. Чому я і далі терплю це?»

Розпізнавання емоцій здається досить простою справою, але, як я вже зауважила, це омана, і, щиро кажучи, це не наша провина. Не забувайте, що наше тіло реагує на емоції у першу чергу і часто саме воно примушує нас замовкнути або зачинитися в собі. У цьому першому сценарії значно простіше віддатися на поталу емоціям: «Мій бос — мудак. А Тодд — улесливий прихвостень. Кого це цікавить? Ця робота — відстій, а ця компанія взагалі непорозуміння». Тут немає визнання емоцій. І жодного зацікавлення ними.

У другому сценарії існує декілька варіантів, легших за розпізнавання емоцій. Ми можемо встрянути в суперечку з батьком і посваритися з ним; ми можемо почати планувати, як вразити його наступного разу; можемо перекладати свої емоції, накричавши на чоловіка без жодної на те причини; можемо випити ще одне пиво або навіть три — стільки, скільки потрібно, аби забути про критику; можемо миттєво спалахнути і звинуватити дітей в тому, що вони виставляють нас у поганому світлі; можемо всю дорогу додому обіцяти собі ніколи більше не бачитися з батьком… Цей перелік нескінченний.

На іншому боці визнання, що ми щось відчуваємо, — заперечення власних емоцій. Протилежність допитливості — дистанціювання. Заперечуючи пережите і абстрагуючись від негативних емоцій, ми не відпускаємо їх; вони натомість заволодівають нами і починають керувати. Наше завдання полягає не в тому, щоб заперечувати те, що сталося, але кинути виклик — стати сильнішим, визнати те, що сталося, сприйняти правду і таким чином дійти до миті, коли ми подумаємо: «Так. Ось що сталося. Це моя правда. І я вибиратиму, як саме закінчиться ця історія».

У наступних розділах я хочу дослідити дві складові частини процесу розпізнавання емоцій: визнання почуттів і зацікавлення ними. Зокрема, я хочу розглянути, які перешкоди постають на шляху обох цих зусиль і яким чином можна розвинути нові практики, що забезпечать нас інструментами і сміливістю для проходження усіх цих етапів.

Розпізнавання емоцій

На шляху до розпізнавання емоцій постає точнісінько та сама перешкода, що й на шляху до інших виявів сміливої поведінки, — страх. Нам не подобається відчувати складні емоції, і нас непокоїть, що подумають інші люди. Ми не знаємо, що робити з дискомфортом і вразливістю. Емоції здатні допроваджувати нас до жахливого стану, навіть приголомшувати на фізичному рівні. Ми можемо почувати себе відкритими, незахищеними перед обличчям небезпеки і розгубленими у вирі емоцій. Наш інстинкт радить уникати болю. Насправді більшість із нас навчені не переживати дискомфорт, відчувати його або говорити про нього, а лише відкидати, заперечувати його або ж вдавати, що його не існує. Якщо поєднати це з інстинктивним уникненням болю, то легко зрозуміти, чому втеча від неприємностей стає звичкою. Наша природа і виховання спонукають нас до того, щоб ми позбувалися вантажу емоцій і дискомфорту, часто перекладаючи його на плечі інших людей. Але, за іронією, у той самий час, коли ми віддаляємося від людей зі свого оточення, навантажуючи їх своїми негативними емоціями, ми жадаємо глибшого емоційного зв’язку і багатшого емоційного життя.

Міріам Ґрінспен, психотерапевт і автор книжки «Зцілення через темні емоції» («Healing Through the Dark Emotions»)25 дала інтер­в’ю юнґіанському психотерапевту Барбарі Платек для журналу «The Sun Magazine»26. На моєму факультеті стаття стала обов’язко­вою для прочитання, відколи уперше з’явилася друком 2008 року. Ґрінспен пояснює, чому вважає нашу культуру «емоційнофобною» і чому ми боїмось емоцій і знецінюємо їх. Вона попереджає:

«Але, усупереч нашому страху, щось усередині нас хоче відчути усі ці емоційні енергії, тому що саме вони є суттю ?життя. Коли ми пригнічуємо і приборкуємо наші емоції, то почуваємо себе звільненими від них. Отож ми дивимося фільми жахів або так звані реаліті-шоу штибу “Фактора страху”. Ми опосередковано шукаємо яскравих емоцій, тому що, коли ми емоційно задубілі, нам потрібна сильна стимуляція, щоб відчувати бодай щось. Таким чином, “емоційна порнографія” забезпечує стимуляцію, але це тільки емоційний ерзац — він не вчить нас нічому про себе або про світ».

Я не вважаю, що ми можемо багато довідатися про себе, про свої стосунки або про світ без визнання емоцій і зацікавлення ними. На щастя, на відміну від навігаційного обчислення шляху нам не потрібно негайно визначати точне місцеположення, аби знайти свій шлях. Нам просто потрібно визнати свої почуття. Треба просто бути чесними і допитливими. «У мене емоційна реакція на те, що сталося, і я хочу зрозуміти» — для розпізнання емоцій цього достатньо. Але в нашій культурі навіть це непросто. Придивімося уважніше до допитливості.

Обираючи допитливість

Обрати допитливість — це означає стати вразливим, тому що цей вибір вимагає від нас капітуляції перед невизначеністю. Це не завжди було вибором; допитливість властива нам від народження. Але з плином часу ми довідуємося, що допитливість, як і вразливість, може призводити до страждань. Унаслідок цього ми вдаємося до самозахисту — обираємо визначеність замість допитливості, захист замість уразливості, загальновідомі знання замість навчання новому. Але ця замкненість має свою ціну — ціну, яку ми рідко усвідомлюємо, тому що зосереджені на пошуку виходу з болю.

Ейнштейн сказав: «Важливо не припиняти ставити питання. Допитливість має свої власні причини для існування»27. Допитливість існує не тільки для того, щоб бути інструментом для здобуття знань; вона нагадує нам, що ми живі. Дослідники знаходять докази того, що допитливість пов’язана з творчістю, інтелектом, здатністю до навчання, пам’яттю і вмінням вирішувати проблеми28.

Існує глибинний зв’язок — майже любовний — між допитливістю і щирістю. Як можна прийти до моментів просвітлення, якщо ми не бажаємо досліджувати і ставити питання? Нова інформація не змінить способу нашого мислення, і тим більше життя, якщо просто лежить біля ніг. Щоб інтегрувати досвід й інформацію у наше життя, необхідно приймати їх із розпростертими обіймами, допитливим розумом і зацікавленим серцем.

Вирішальною частиною мого шляху до щирого життя став перехід від суджень до допитливості щодо моєї власної стежини. Поет і письменник Вільям Пломер писав: «Творчість — це сила, здатна з’єднати, здавалося б, непоєднуване»29. Щоб з’єднати лінією події у нашому житті, особливо ті, які ми воліли б радше стерти з пам’яті або проминути, потрібні рівні частини любові до себе й допитливо­сті: «Як увесь цей досвід поєднався і зробив мене тим, ким я є?»

Допитливість спонукала мене сприйняти реальність і жити з вірою у те, що «нічого не відбувається випадково», і це переконання формує моє бачення світу і життя. Тепер я можу озирнутися на своє багато в чому безладне минуле й усвідомити, що залишення школи, подорож автостопом Європою, робота барменом й офіціанткою, праця для профспілки і нічні зміни в кол-центрі обслуговування клієнтів іспанською мовою в AT&T навчили мене емпатії не менше, ніж моя робота в ролях соціального працівника, викладача й дослідника. Раніше я вважала ці віддалені миті свого життя помилками і змарнованим часом, але зацікавлення тим, якою я є і як усе в моєму житті поєдналося, змінило цей погляд. Якими б складними і темними не були деякі з епізодів мого минулого, усі вони взаємопов’язані, щоб сформувати мене.

Допитливість — це вчинок вразливості і сміливості. На цьому етапі процесу підйому після падіння — під час розпізнавання емоцій — ми повинні виявити допитливість. Ми маємо бути досить сміливими, щоб хотіти дізнатися більше.

Я кажу «сміливими», тому що зацікавлення емоціями — це не завжди легкий вибір. Мені треба глибоко вдихнути і поміркувати про відповіді на питання: «Що я ставлю на карту, відкриваючись, щоб розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, що насправді страждаю більше, ніж припускала?» або «А якщо насправді винна не вона, а я? Буде прикро, якщо з’ясується, що це я повинна виправляти помилки».

Але знову ж таки позитивні результати допитливості переважують дискомфорт. Дослідження, опубліковане 22 жовтня 2014 року в журналі «Neuron», свідчить, що прояв зацікавленості змінює хімічні процеси в мозку, допомагаючи нам краще засвоювати й зберігати інформацію30. Але допитливість некомфортна, тому що пов’язана з невизначеністю і вразливістю.

Допитливість — це маніпулятор. Але це нормально. Іноді ми мусимо осмислити історію, щоб з’ясувати правду.

У своїй книжці «Допитливість: бажання знати і чому від нього залежить ваше майбутнє» («Curious: The Desire to Know and Why Your Future Depends on It») Ієн Леслі пише: «Допитливість не дотримується правил. Їй не подобаються правила, або, принаймні, вона вважає, що усі правила є умовними і їх можна порушувати, якщо хтось озвучив розумне питання, якого ніхто ще не ставив. Вона нехтує усіма второваними стежками, воліючи диверсії, незаплановані екскурсії й імпульсивні повороти ліворуч. Стисло: допитливість — це відхилення від норми»31.

Саме тому допитливість життєво важлива для цього процесу: відмінний і іноді невизначений курс підйому після падіння також не дотримується правил. Вибір уразливості, необхідної для підйому після падіння і зміцнення сили духу, робить нас трохи небезпечними. Люди, які не залишаються лежати після того, як впали або спіткнулись, часто виявляються баламутами. Їх важко контролювати. А це найкращий різновид небезпечних людей. Вони — митці, інноватори і творці змін.

Найпоширеніша перешкода для зацікавлення емоціями — це пересохлий колодязь. У своїй переламній статті «Психологія цікавості» («The Psychology of Curiosity»)32 1994 року Джордж Льовенштейн представив свою теорію стимулювання цікавості шляхом створення інформаційної прогалини. Льовенштейн, професор економіки й психології в університеті Карнегі — Меллон, припустив, що допитливість — це почуття позбавлення, яке ми досвідчуємо, коли виявляємо прогалину у своїх знаннях і зосереджуємося на ній.

Важлива теза цієї теорії: щоб відчути зацікавлення, ми маємо володіти певним рівнем знань або уявленням про тему. Ми не цікавимося тим, про що не маємо уявлення або про що нічого не знаємо. Льовенштейн пояснює, що просте спонукання людей ставити питання не надто допомагає простимулювати допитливість. Він пише: «Щоб викликати зацікавлення конкретною темою, потрібно “підкачати насосом”», тобто вжити інформацію, що інтригує, щоб зацікавити людей, які почнуть виявляти більше допитливості.

Хороша новина полягає в тому, що все більша кількість дослідників вважає, що допитливість і накопичення знань залежні одне від одного: що більше ми знаємо, то більше хочемо знати. Погана новина полягає в тому, що чимало з нас виросли в переконанні, що емоції не гідні нашої уваги. Іншими словами, ми не знаємо достатньо і / або не розуміємо належною мірою сили власних емоцій і їхнього зв’язку з нашими думками і вчинками, отож навіть не цікавимося ними.

Досі не існує точних, обґрунтованих науковими дослідженнями відповідей на питання про те, як розвивається допитливість, але можу сказати напевно: учасники мого дослідження, які найбільше розповіли мені про цікавість, вчилися досліджувати свої емоції одним із трьох способів.

1. Їхні батьки або інший важливий дорослий у їхньому житті (часто це вчитель, тренер або наставник) відверто розповідав їм про емоції і важливість дослідження почуттів.

2. Їхні батьки або інший важливий дорослий у їхньому житті (часто це учитель, тренер або наставник) прищепили їм зацікавлення емоціями власним прикладом.

3. Вони працювали з професіоналом, який допомагав їм і познайомив їх із силою допитливості.

Іншими словами, їх «підкачали» достатнім рівнем знань про емоції, які послужили основою для розвитку допитливості.

Існують численні складні причини того, чому колодязь пересихає, але чомусь точиться так мало дискусій про емоції й зацікавлення ними. Дослідження показали, що причини того, як сильно чи як мало ми цінуємо емоції, полягають в тому, чому нас навчали або що ми бачили в дитинстві. Цінність емоцій зазвичай визначає поєднання кількох із семи наведених нижче причин.

1. Бути емоційним означає бути вразливим, а вразливість — це слабкість.

2. Не запитуй. Не розповідай. Ти можеш відчувати які завгодно емоції, але ти нічого не здобудеш, розповідаючи про це іншим.

3. Нам недоступна мова емоцій або повний емоційний словник, тому ми мовчимо або сміємося над ними.

4. Обговорення емоцій — це легковажність, потурання власним примхам і марнування часу. Це не для таких людей, як ми.

5. Ми настільки глухі до почуттів, що тут і обговорювати нема чого.

6. Невизначеність занадто некомфортна.

7. Копирсання у собі й питання призводять до неприємностей. Я можу дізнатися щось таке, чого не хочу або не маю знати.

Коли я була маленькою, навіть погляд мигцем у новий світ провокував потік цікавості. Якщо я натикалася на незнайоме слово в книжці, я шукала його значення. Якщо в телевізійній програмі згадували острів у Тихому океані, я мчала по Британську енциклопедію, благаючи Бога, щоб там виявилися кольорові фотографії. Я хотіла дізнатися більше про все. Окрім емоцій.

Я так і виросла з пересохлим емоційним колодязем. Я не прагнула дізнатися більше, позаяк не знала, що тут можна ще щось дізнатися: ми не обговорювали почуття. Ми не піддавалися вразливості. Якщо емоції нас приголомшували так, що сльози або страх фізично проломлювали нашу тверду крицю, нам негайно і не надто делікатно нагадували, що емоціями у вирішенні проблем не зарадиш — вони тільки ускладнять усе. Дії, а не почуття вирішують проблеми.

Моя емоційна освіта почалася під кінець підліткового віку, коли моя мати порушила всі табу нашої родини і зважилась на психотерапію. Наша сім’я нагадувала чимало інших: ми тихо вибухали. Це було на початку 1980-х, і ми жили в передмісті Г’юстона. Про мою школу, серед декількох інших, розповіли в загальнонаціональних новинах через низку самогубств серед учнів. Мої брати, сестри і я — усі ми були заблудлими. Ми були дикунами, за якими здебільшого ніхто не наглядав. Так само, як і чимало х’юстонців, що пережили нафтову кризу на початку 1980-х, мої батьки намагалися звести кінці з кінцями й відтермінувати неминучу втрату всього, що мали.

Якою б темною й складною не була ситуація, ми ніколи не обговорювали наших справ і почуттів, поки моя мама не пішла на психотерапію. Що більше вона цікавилася своїм та нашим життям і почуттями, то гірше ставало. Здавалося, стражданням, обуренню і болю не буде кінця. Я не була впевнена, що це того вартувало. Але моя мати, яка жила завдяки сигаретам Merit, дієтичній содовій та інстинкту самозбереження, вважала своє емоційне пізнання питанням життя і смерті. Ми запитували себе, чому відбувається вибух почуттів: тому, що ми ніколи не зізнавалися собі в почуттях і не замислювалися про власні страждання, або тому, що ми порушуємо правила і занадто цікавимося своїми почуттями? Коли ми зростали, нас вчили цьому другому.

Але, попри все, моя мама зміцнювалася духом після тривалого, повільного падіння, яке почалося, коли мені було близько дванадцяти років. Упродовж декількох наступних років вона змоделювала свою поведінку і навчила нас тому, що дізналася на терапевтичних сеансах, і ця маленька іскорка призвела до невгасимих перетворень у нашій родині. Це також призвело до кількох років невимовних страждань і дискомфорту та випалило вщент чимало з того, у що ми вірили, у тому числі шлюб моїх батьків. Хоча їхнє розлучення було правильним вчинком, проте розбило серця усім нам.

Але, як писав поет Мізута Масахіде, «хлів згорів дотла / тепер / я можу побачити місяць»33. Урешті емоційна пожежа не тільки освітила все по-новому, але й підживила ґрунт, і, посадивши кілька зернин, ми отримали любов і оновлення. Якби протягом тих лютих, темних днів хтось сказав мені, що врешті все складеться якнайкраще, якщо ми говоритимемо про свої почуття і встановлюватимемо межі, і що одного дня мої розлучені батьки зі своїми новими партнерами прийдуть до шпиталю, щоб привітати мене з народженням дитини, я б назвала цю людину брехуном. Те, що було відбудоване з руїн, далеке від досконалості: досі залишається біль і родинні битви — суперечки, розчарування в стосунках, зранені почуття й випадкові зриви, але удаваність і мовчання назавжди відійшли. Вони просто більше не діють.

Цей досвід і його віддалені в часі наслідки розпалили в мені іскру цікавості до емоцій, яка все ще продовжує палати. Ця іскра підштовхнула мене до вибору професії і, ймовірно, спонукала врешті знайти психотерапевта, який, розчаровуючи мене і жахаючи, підштовхнув до більшого зацікавлення емоціями. Я гадаю, що готовність взаємодіяти на емоційному рівні спричинилася до того, що я досі в шлюбі з чоловіком, якого кохаю, і пишаюся тим, як ми виховуємо своїх дітей. «Підкачування насосом» навчило мене цікавитися емоціями. І якщо ви запитаєте, чи може єдина іскра розпалити революційне полум’я, подумайте про це: якби моя мама заперечувала свої емоції і біль, сумніваюся, що ця книжка з’явилася б взагалі. Часто досить однієї сміливої людини, щоб змінити траєкторію усієї родини або будь-якої системи.

Розвантаження від болю: бар’єри для визнання емоцій

Біль не відходить тільки тому, що ми не визнаємо його. Насправді, залишений без контролю, він лише накопичуватиметься, зростатиме і призведе до вчинків, які абсолютно не співпадатимуть з нашим баченням себе, і до міркувань, які зруйнують наші стосунки з людьми і кар’єру. Нижче я наведу п’ять найпоширеніших стратегій розвантаження від болю, якого, на нашу думку, ми позбуваємося, відмовившись його визнавати.

«Симптом канделябра». Моя дочка Еллен і одна з її найближчих подруг Лорна грають в хокей на траві у двох різних командах. Одного дня, коли хокейні планети, ймовірно, зійшли зі своїх орбіт, обидві дівчинки пошкодили собі руки під час тренувань. Еллен прийшла додому з посинілим пальцем, який набряк, збільшившись удвічі. У подібних ситуаціях я зазвичай зберігаю спокій, але це тому, що я заміжня за педіатром. Оглянувши і вправивши палець Еллен, Стів зафіксував його бинтом і оголосив: нам тільки залишається чекати до завтра, щоб побачити, що буде далі.

Не минуло й двох годин, як моя подруга Сюзанн з дочкою Лорною уже стояли в нашій вітальні, і дівчинка розповіла, що хтось пошкодив їй руку хокейною ключкою. Стів приготувався обстежити її руку, так само як обстежив Еллен. Лорна — твердий горішок, вона мужньо намагалася переконати нас усіх, що з нею все гаразд. Очевидно, вона дуже хотіла, щоб з її пальцем все було в порядку. Але тої самої миті, коли Стів торкнувся її руки, вона аж підскочила від болю. Стів подивився на Сюзанн і сказав: «Це тонка чутливість. Потрібно зробити рентген».

Наступного дня я розпитала Стіва, чи існує в медицині такий термін, як «тонка чутливість». Я чула, як він уживав це словосполучення раніше, і воно здавалося мені потішним (наче «дивовижна болючість» або «фантастична пекучість»). Чоловік пояснив, що так кажуть, описуючи різновид болю, який людина не може приховати, навіть якщо відчайдушно намагається поводитися мужньо. Потім він сказав: «Ми також називаємо це “симптомом канделябра”, тому що людина відчуває від звичайного дотику такий біль, що підстрибує до стелі».

Одним із наслідків спроб ігнорувати емоційний біль є виникнення «симптому канделябра». Ми вважаємо, що заховали біль так глибоко на споді, що він більше не зрине на поверхню, аж раптом несподіване, на перший погляд невинне зауваження розлючує нас або доводить до сліз. Або невеличка помилка на роботі викликає напад непереборного сорому. Можливо, конструктивний відгук колеги поцілив у хворобливо-вразливе місце, і ми підстрибуємо від болю вище даху.

«Симптом канделябра» особливо поширений і небезпечний у ситуаціях «надвлади»: люди із вищим суспільним статусом або на вищій посаді із меншою імовірністю відповідатимуть за надмірну реакцію. У таких випадках почуття безпорадності й болю поглибиться. Ми демонструємо наш високо цінований стоїцизм перед тими, на кого хочемо справити враження або вплинути, але згодом, опинившись серед людей, над якими маємо емоційну, фінансову чи фізичну владу, вибухаємо. І оскільки сильні світу цього не бачать цієї поведінки, нашу версію історії сприймають як істинну. Ми бачимо подібну поведінку в родинах, церквах, школах, громадах і офісах. А в замісі з такими чинниками, як стать, соціальний клас, раса, сексуальна орієнтація і вік, комбінація може стати вбивчою.

Агресивну поведінку на дорозі і в спорті часто вважають соціально прийнятними виявами «симптому канделябра». Не зрозумійте мене неправильно — я затята спортивна фанатка, і в мене є жахлива звичка показувати середній палець руки під кермом (щоб не побачили інші водії й діти на задньому сидінні). Але кров не стугонить у моїй голові від шаленої люті, коли моя улюблена бейсбольна команда погано грає або коли мене заблокували на стоянці. Я зростала в середовищі високої чутливості до болю, а також працювала з людьми, які спочатку пригнічували свої емоції, а потім вибухали. Я не за чутками знаю, що неконтрольований вибух емоцій позбавляє почуття безпеки, яку більшість із нас намагається створити у своїх родинах або організаціях. Якщо це відбувається досить часто, гостра реакція на біль створює вибухонебезпечну атмосферу — люди навколо боятимуться і житимуть на межі.

Ми не можемо ані притлумити біль, ані зірвати його на комусь іншому, зберігши свою суть і цілісність. Більшість із нас були жертвами таких емоційних вибухів. Навіть розуміючи, що бос, друг, колега або партнер зривається на нас, тому що щось зачепило болючу струну і справа зовсім не в нас самих, ми втрачаємо довіру й повагу до нього. Життя, зростання, праця або любовні стосунки у вибухонебезпечній атмосфері створюють тріщини у захисній шкаралупі нашого почуття безпеки і самоповаги. За якийсь час це може призвести до душевної травми.

Відкидання болю. Наше его — це частина нас, яка піклується про наш статус і про те, що думають інші, про те, щоб завжди бути кращим за когось і завжди мати рацію. Я вважаю его своїм внутрішнім пройдисвітом. Воно повсякчас спонукає мене порівнювати, доводити, вдовольняти, вдосконалюватися, перевершувати і конкурувати. І цей внутрішній пройдисвіт на дух не переносить дискомфорту або рефлексії. Его не визнає історій поразок і не хоче писати нові закінчення; воно заперечує емоції і ненавидить допитливість. Натомість его використовує історії як обладунки й алібі. Его страх як соромиться бути звичайним (саме так я визначаю нарцисизм). Его стверджує: «Почуття існують для невдах і слабаків». Уникання істини й уразливості — це основні ознаки цього пройдисвіта.

Як усі здібні пройдисвіти, наше его наймає банду різунів на той випадок, якщо ми не скоримося його вимогам. Злість, провина й ухильність — ось його викидайли. Коли ми впритул наближаємося до визнання емоційної складової досвіду, ці троє беруться до справи. Набагато легше сказати: «Мені начхати», аніж: «Мені боляче». Его любить звинувачувати, знаходити помилки, виправдовуватися, провокувати помсту і напади — усе це крайні форми самозахисту. Его також прихильник ухильної тактики — переконати кривдника, що з нами все гаразд, вдати, що це не важливо, що ми непробивні. Ми вдаємо байдужість або стоїцизм чи ухиляємося від розмови з гумором і цинізмом: «Не важливо. Кого це обходить?»

Коли ці викидайли діють успішно — коли гнів, провина й ухильність відтісняють справжнє страждання, розчарування або біль, — наше его вільне обдурювати кого завгодно. Часто за відсутність «емоційного контролю» звинувачують і присоромлюють насамперед інших. Як і всі пройдисвіти, его — слизький, підступний і небезпечний брехун.

Притлумлення болю. У всіх моїх дослідженнях незмінно йдеться про притлумлення почуттів. Уявіть, що емоції мають дуже гострі шипи. Уколюючи нас, вони викликають дискомфорт або навіть біль. Незабаром саме лише очікування цих відчуттів може викликати почуття нестерпної вразливості: ми знаємо, що біль насувається. Перша реакція багатьох із нас — не піддатися неприємним відчуттям і не пройти через них, а позбутися їх. Ми робимо це, притлумлюючи біль будь-чим, що дає найшвидше полегшення. Притлумити емоційний біль можна за допомогою незліченних речей, як-от: алкоголь, наркотики, їжа, секс, стосунки, гроші, робота, турбота про інших, азартні ігри, релігія, хаос, шопінг, планування, перфекціонізм, постійні зміни і Інтернет.

У цьому довгому переліку способів притлумлення болю також відчувається спроба завжди залишатись зайнятими: жити так інтенсивно і квапливо, щоб не встигнути замислитися про істину. Ми заповнюємо кожний міліметр вільного простору, не залишаючи ані місця, ані часу для роздумів про емоції.

Але який би спосіб ми не обрали, ми не здатні притлумити лише вибрані емоції: притлумлюючи темні почуття, ми також притлумлюємо світлі. Коли «випускання пари» за допомогою кількох склянок червоного вина входить у звичку, відчуття радості, любові і довіри також притуплюються. А що менше в нашому житті позитивних емоції, то більше залишається негативних, які ми намагаємося притлумити. Це порочне коло, якого не розірвати ані відвідинами модних дегустаційних вечірок, ані за допомогою великої пляшки міцного трунку, сором’язливо загорнутої в брунатну паперову торбинку.

Якщо ми тлумимо емоції вперто і хронічно, це призводить до залежності. І, як я зазначала під час своїх TED-промов, це серйозна проблема. Ми належимо до покоління, яке найсильніше в історії людства потерпає від боргів, ожиріння і залежностей. Аналізуючи результати чотирнадцяти років моїх досліджень, я дійшла переконання, що залежність, як і насильство, бідність і нерівність, — це одна з найбільших соціальних проблем, з якими ми сьогодні стикаємося. Серед тих, хто читає цю книжку, навряд чи є хоча б одна людина, що не потерпає від будь-якої залежності. Можливо, самі ви не є і не були від чогось залежними, але я гарантую, що хтось, кого ви любите, з ким працюєте, або хтось важливий у вашому житті змагається із залежністю. Це пандемія, яка руйнує родини.

Накопичення болю. Існує тиха, підступна альтернатива надмірній реакції на біль, відкиданню й притлумленню страждань — ми можемо їх накопичувати. Ми не вибухаємо недоречними емоціями і не вдаємося до звинувачень, щоб відхилити наші істинні почуття або притлумити біль. Накопичення починається подібно до «симптому канделябра»: ми надійно ховаємо страждання на споді душі, накопичуючи їх, аж поки наймудріша наша частина, наше тіло, не вирішує, що з нього годі. Повідомлення організму завжди чітке: «Поклади край накопиченню болю, або ж я покладу край тобі». Тіло завжди перемагає.

У сотнях інтерв’ю люди розповідали, як вони «тримали все всередині», аж поки не почали страждати на безсоння, відсутність апетиту і відчували таке пригнічення, що не могли зосередитися на роботі, або ж скочувалися у таку депресію, щоб не могли робити нічого, окрім як лежати в ліжку. Депресія і тривожність — це перші реакції організму на накопичення болю. Звичайно, існують органічні й біохімічні причини клінічної депресії і виснажливої тривожності — причини, яких ми не можемо контролювати, — але невизнаний біль і безвихідні страждання також можуть довести до цього.

Бессел ван дер Колк, професор психіатрії в Бостонському університеті, у своїй книжці «Тіло веде рахунок» («The Body Keeps the Score»)34 досліджує, як травма у буквальному розумінні переформатовує мозок і тіло та як задля повернення до нормального життя потрібно враховувати взаємозв’язок між нашим емоційним добробутом і тілом. Наші тіла дуже мудрі. Нам лише потрібно навчитися дослухатися до них і довіряти почутому.

Біль і страх застрягти посередині. Якщо вам траплялося застрягти в автомобілі, вам чудово знайоме це лячне й безпорадне відчуття. Кілька тижнів тому я кружляла з Еллен парковкою в Сан-Антоніо, шукаючи книжковий магазин, в якому бувала зо двадцять разів. Це було о десятій ранку в неділю, і стоянка була майже порожньою. Я трохи розгубилася, тому що крамниця, яку я так добре знала, зникла так само, як крамниця, що була поруч. Спочатку я подумала, що переплутала торговий центр, отож почала роззиратися у пошуках орієнтиру. Я відволіклася лише на частку секунди і наїхала на високу, з півметра завширшки роздільну смугу з бруківки. Скрегіт бетону по металевому днищу машини був страхітливим. Одна з цеглин бруківки зрушила з місця і стала сторчма, упершись в дно автомобіля, що опинився на роздільній смузі. Я не могла ані рушити вперед, ані дати задній хід. Автівка застрягла посередині.

Одна з причин, чому ми заперечуємо свої почуття, — це наш страх емоційно застрягнути. Якщо я визнаю свій біль, страх або гнів, я застрягну. Навіть трішки замислившись про них, я не зможу рухатися вперед і вдавати, що це не має жодного значення, адже рух вперед може вивільнити потік емоцій, які я не здатна контролювати. Я застрягну. Відчуватиму безпорадність. Визнання емоцій призводить саме до такого відчуття. А якщо я визнаю емоції і це вивільнить щось, чого я не зможу контролювати? Я не хочу плакати на роботі, на полі бою або в присутності батьків. Застрягання посередині — це найгірше, тому що ми відчуваємо повну втрату контролю. Ми відчуваємо безпорадність.

Того дня в Сан-Антоніо я вийшла з автівки і почала тупцяти навколо неї. Нарешті якийсь добрий чоловік зглянувся наді мною і підійшов. Зазирнувши під капот і оцінивши ситуацію, він сказав: «Вам знадобиться допомога. Усе вдасться, потрібно лише поміркувати». Після кількох хвилин «розумового штурму» у нас був план. Еллен увімкнула задню передачу, а ми із цим чоловіком трохи підняли передню частину автівки, і цеглина впала, звільняючи автомобіль. Якщо йдеться про застрягання, то виявляється, що автомобіль звільнити легше, аніж позбутися деяких моїх емоційних переживань.

Коли ми опиняємося у складних ситуаціях, накопичення емоційного мотлоху — це вже доволі погано. А застрягання там означає вразливість і безпорадність. Але заперечення емоцій не нагадує уникання високих бордюрів — це наче залишити свій автомобіль у гаражі. Там він буде у безпеці, ось тільки ви нікуди не доїдете.

Розвантаження від емоцій проти інтеграції

Ви не можете контролювати усі події, які з вами відбуваються, але можете вирішити, як їх сприймати35.

Maйя Енджелоу

Інтеграція — протилежність розвантаження від емоцій. Згадані вище методи є різними шляхами, які ми обираємо, щоб не інтегрувати у своє життя біль, котрий супроводжує наші історії боротьби. Удаючи, що нам не болить, ми обираємо ув’язнення в полоні темних емоцій, а визнаючи свої емоції і занурившись у них, обираємо свободу. Спокусливо думати, що замовчування нашого болю — найбезпечніший спосіб не допустити, щоб він оволодів нами, але зрештою уникнення болю таки підпорядковує наше життя. Думка про те, що «ми такі ж хворі, як наші таємниці», — не тільки приказка; з’являється усе більше емпіричних доказів того, що відмова від осмислення свого досвіду та інтеграції впливає не лише на наше емоційне здоров’я, але й на фізичне36.

Амбридж

Поширені вияви розвантаження від емоцій можуть ставати дуже тривожними. Вони відчуваються як фальш. На додачу до вибухового характеру і заразливого страху з’являється ще одна дуже складна поведінкова модель, яку я називаю «Амбридж». Вона має місце, коли не інтегруються світлі і темні емоції. У надмірній ласкавості є щось тривожне. Уся ця привітність видається наскрізь фальшивою і трохи нагадує бомбу сповільненої дії. Я назвала цю модель іменем персонажа з роману Джоан Роулінґ «Гаррі Поттер і Орден Фенікса» — Долорес Амбридж37. Амбридж носить манірні рожеві костюми й капелюшки, оздоблює свій рожевий кабінет бантиками й тарілочками з котенятами і обожнює піддавати тортурам дітей, які погано поводяться. Роулінґ пише про неї: «Я помічала не один раз, що невимовна витонченість пліч-о-пліч крокує з виразно немилосердними поглядами на життя». Вона додає: «Любов до усього нудотно-солодкуватого часто означає відсутність справжнього душевного тепла або милосердя». Я помітила те саме. Надто багато витончених емоційних виразів, надто багато заяв, як-от: «Усе дивовижно», або «Я просто ніколи не злюся і не засмучуюся», або «Якщо ви позитивно налаштовані, то зможете все докорінно змінити» — часто маскують справжній біль і страждання. Така поведінка — такий самий сигнальний прапорець, як і розпачливе занурення в себе або вибух люті.

Діти краще відчувають емоції під солодкою оболонкою. Чарлі, мій син-четвертокласник, іноді говорить: «Будь обережна. Я думаю, що вона не справжня кицька». Він має на увазі кицюню з мультфільму «Лего-фільм»(«The LEGO Movie»)38, радісну й добру, поки вона зненацька не перетворюється на Суперзлу Кицьку. Ключовим моментом є інтеграція. Постійно бути на світлій стороні — це так само небезпечно, як постійно перебувати в темряві, тому що заперечення емоцій підживлює темряву.

Стратегії розпізнавання емоцій

Отже, як розпізнати емоції, не вихлюпуючи їх на інших? Відповідь, яку я знайшла у своєму дослідженні і спробувала застосувати на практиці у своєму житті, звучить доволі просто: дозвольте собі відчувати емоції, цікавтеся ними, звертайте на них увагу і практикуйте. Цей підхід вимагає практики. Бентежної, неприємної практики.

Письмовий дозвіл

Свій перший дозвіл на емоції я написала на папірці для нотаток того ранку, коли уперше зустрілася з Опрою Вінфрі, яка інтерв’ювала мене для своєї програми «Super Soul Sunday»39. Я написала: «Дозвіл на радість, веселощі і дурниці». Тепер кишені моїх джинсів частенько напхані папірцями з дозволами. Ми з моєю командою часто розпочинаємо складні зустрічі з писання дозволів і читаємо їх одне одному, а вже потім починаємо працювати. Ми не розпізнаємо емоцій, якщо не дозволимо собі їх відчувати.

Якщо ви виросли в родині, де емоції не лише дозволяли, але й заохочували, вам, можливо, легше дозволяти собі відчувати і розпізнавати їх. Ви можете навіть подумати: «Мені це не потрібно — я добре взаємодію з емоціями». Але я вважаю, що це важливий крок, позаяк письмовий дозвіл підтверджує серйозність ваших намірів.

Якщо ви зростали в середовищі, де емоції були зведені до мінімуму, де їх вважали неприйнятними, слабкістю, марними почуттями (наприклад, «сльозами горю не зарадиш») або навіть карали за них, то дозвіл собі відчути, розпізнати й досліджувати емоції може стати складним завданням. Можливо, ви будете першою людиною в своєму оточенні, яка дозволить собі відчувати емоції. Якщо ви стурбовані тим, що дозвіл відчувати і взаємодіяти з емоціями перетворить вас на того, ким ви не є і бути не хочете, — не бійтеся, цього не станеться. Натомість це дасть вам можливість стати самим собою по-справжньому. Ми запрограмовані на емоційність. Відкидаючи цю частину себе, ми позбавляємо себе цілісності.

Звертання уваги

Кожне розпізнавання розпочинається з того, що ви дозволяєте собі взаємодію з емоціями. Наступний крок полягає в тому, щоб звернути увагу на емоції — глибоко вдихнути і замислитися про те, що ми відчуваємо. Я усе своє життя тамувала подих, отож заспокійлива сила дихання була мені чужою й досі залишається трохи чудернацькою. Я не тільки затримую подих, коли нервую, непокоюся, переймаюся чимось або шаленію, але й грубо реагую на людей, які радять: «Вдихни, Брене» або «Просто дихай». Ці поради викликають у мене бажання стукнути радників по голові, поки я затримую дихання.

Проте протягом кількох останніх років дихання стало наріжним каменем моєї «практики спокою», як я називаю підхід до життя під гаслом «Не втрачай клепки». Цікаво, що учасники дослідження, які найбільше розповіли мені про дихальні практики, перебувають на сторонах професійного континууму, які ми традиційно вважали протилежними: учителі йоги, гуру медитації і люди, що практикують усвідомленість, з одного боку, а з другого — солдати, пожежники, рятувальники й успішні спортсмени. Проте усі вони використовують фактично одні й ті ж методи.

Марк Міллер40 описує себе як поета-воїна, випадкового героя і студента-науковця. Він також спецпризначенець із досвідом участі в бойових діях, і його описи тактичних технік дихання, використовуваних військовими, неймовірно мені допомогли. Я навіть навчила їм своїх дітей. Під час інтерв’ю військові ветерани, чинні військовослужбовці й рятувальники розповідали мені, що покладаються на ці техніки, щоб заспокоїтися і зосередитися, не лише в кризових ситуаціях, а також і в особистому житті. Один пожежник сказав мені, що нещодавно викори­став цю техніку, сперечаючись із сином-підлітком з приводу домашнього завдання. Ось пояснення техніки тактичного дихання Марка Міллера.

Тактичне дихання

1. Глибоко вдихніть через ніс, округлюючи живіт, рахуючи до чотирьох: один, два, три, чотири.

2. Затримайте вдих, рахуючи до чотирьох: один, два, три, чотири.

3. Повільно видихніть усе повітря через рот, втягуючи живіт, рахуючи до чотирьох: один, два, три, чотири.

4. Затримайте дихання, рахуючи до чотирьох: один, два, три, чотири.

Метод дихання, якому навчають психотерапевти і люди, що практикують усвідомленість, називається «Квадрат» або «Квадратне дихання». Його використовують для зростання усвідомленості і зниження тривоги і стресу. Погляньте, як цей метод схожий на тактичне дихання.

«Квадрат», або «Квадратне дихання»

Дихання є основоположним у практиках усвідомленості. Визначення «усвідомленості» (mindfulness), яке найбільше схоже на те, що описували учасники дослідження, належить науковому центру загального блага Університету Каліфорнії в Берклі 41— це один із моїх улюблених онлайн-ресурсів (greatergood.berkeley.edu):

«Усвідомленість означає безперервне відзначення своїх думок, почуттів, тілесних відчуттів і навколишнього оточення. Усвідомленість також містить у собі прийняття, тобто означає, що ми звертаємо увагу на свої думки і почуття, не оцінюючи їх: наприклад, не думаємо, як «правильно» чи «неправильно» думати або відчувати в певний момент. Коли ми практикуємо усвідомленість, наші думки налаштовуються на те, щоб відчувати поточний момент, а не переспівувати минуле або фантазувати про майбутнє».

У випадку на озері Тревіс вирішальним чинником стало моє дихання дорогою назад. Я рахую гребки, коли пливу, і зазвичай роблю вдих і видих щочетвертого гребка. У ритмічному диханні є щось, що допомагає зосередитися.

Коли йдеться про моє повсякденне життя на суходолі, я все ще борюся за усвідомленість. Зазвичай мої думки на п’ять кілометрів випереджають моє тіло, і я переймаюся тим, що буде далі або що наїхала на пішохідну частину трьома вулицями раніше, розглядаючи водія, який не подякував, коли я пропустила його перед собою. Таке життя призводить до того, що навіть поїздка до продуктової крамниці вкрай виснажує. Коли я по-справжньому втомлена, іноді опиняюся на стоянці перед магазином, не пам’ятаючи, як доїхала.

Спочатку думка про «перебування в теперішньому моменті» мене лякала. Я уявила, що змарную усе своє життя на розмірковування штибу: «Зараз віє вітер і я бачу метелика. Тепер метелик відлетів, але вітер усе ще віє. Комар укусив мене, незважаючи на вітер. О боже, припини це! Я не можу коментувати в прямому ефірі кожну мить. Мені є про що подумати — про роботу, яку потрібно зробити». Я переживала, що усвідомленість порушить мій «потік» — те, що вчений Міхай Чиксентміхаї описує як піднесене одночасне переживання глибокого задоволення і максимальної концентрації уваги42.

Потім одного дня я помітила дещо під час прогулянки. Я вже знала, що найкраще мені вдається розмірковувати під час самотніх прогулянок. Саме тоді я сортую й організовую свої думки. Навіть прогулюючись із подругою, я все одно викроюю час, щоб прогулятися на самоті. Якщо маю клопоти, я йду на прогулянку попри дощ або тридцятиградусну спеку. Ну, насправді я йду і говорю вголос. Сусіди повсякчас сміються з мене, тому що я промовляю сама до себе й жестикулюю, йдучи вулицею. Я не можу нічого із цим вдіяти — така вже в мене звичка.

Проте того дня я несподівано зрозуміла, що добре усвідомлюю кожну деталь навкруги. Я була повністю занурена в думки про роботу — мій мозок палав, — але водночас гостро відчувала запах скошеної трави і зауважила колір «ротиків», які садив мій сусід. Мені подобалося відчуття нових шкарпеток, поцуплених із комода доньки, і я насолоджувалася легкою прохолодою, на яку так нетерпляче чекають усі х’юстонці. Саме тоді я зрозуміла, що усвідомленість і «потік» ніколи не конкурують одне з одним. Це не те саме, але у них єдина основа: вибір уважного спостереження.

Кілька тижнів потому я повернулася додому після продуктивної робочої прогулянки і побачила, що мій син Чарлі тримається за палець і насилу стримує сльози. Він загнав під шкіру скалку, перелазячи через дерев’яний паркан, і потребував допомоги. До того як я зрозуміла подібність між «потоком» і усвідомленістю, я б занепокоїлася, що не можу сісти і негайно записати усі думки, що сяйнули мені під час прогулянки. Але того дня я вирішила просто залишитися в поточному часі й перенести свою усвідомленість на Чарлі. Мені знадобилося декілька хвилин, щоб знайти пінцет і окуляри, але я не бігала будинком у паніці. Я витягнула скалку і посиділа з Чарлі, поки він не захотів знову повернутися на вулицю.

Коли нарешті я сіла біля комп’ютера, думки вже чекали на мене. Мої ідеї і натхнення були не чимось зовнішнім, хитро принесеним додому після прогулянки, вони були частиною мене. Я була відкрита для них, і вони, своєю чергою, залишалися відкритими для мене.

Третій закон Ньютона проголошує: «Сила дії дорівнює силі протидії»43. Я вважаю, що цей закон також поширюється на наше емоційне життя. На кожну емоцію, яку ми відчуваємо, є відповідь. Коли ми відчуваємо гнів, то можемо бездумно нападати на інших чи замикатися в собі, або ж наша реакція може бути усвідомленою, і ми будемо дихати, аналізувати і усвідомлювати, що насправді відчуваємо і як реагуємо. Коли ми налякані, то можемо піддатися інстинкту боротися, втікати або ж заморозити відчуття, дихати і вдумливо реагувати. Дихання і усвідомленість забезпечують розуміння і простір, необхідні нам для того, щоб зробити вибір, який відповідає нашим цінностям.

Туди увійти ти повинен

Можливо, зараз ви думаєте: «Я не хочу цього робити. Доведеться чимало працювати. Це здається надто важким». Я розумію. Я з вами. Повернення до себе таки приголомшує, підйом після падіння завжди вимагає від нас надто багато — нам і цього досить. Але це не так. Входження в свою історію — це розпізнавання. Воно може здаватися небезпечним, але «туди увійти ти повинен».

У ключовій сцені епізоду «Імперія завдає удару у відповідь» трилогії «Зоряні війни»44 магістр Йода навчає Люка мистецтву воїна-джедая, розповідаючи йому, як використати Силу і як темна сторона Сили — гнів, страх і агресія — може поглинути його, якщо він не навчиться знаходити спокій і внутрішнє умиротворення. У цій сцені Люк і Йода опинилися на темному болоті, і Люк зауважує щось дивне. Він вказує на темну печеру біля підніжжя велетенського дерева і, дивлячись на Йоду, каже: «Щось тут не так… Я відчуваю холод. Смерть».

Йода пояснює Люку, що печера небезпечна і в ній панує темна сторона Сили. Люк має вигляд збентеженого і наляканого, але відповідь Йоди проста: «Туди увійти ти повинен».

Коли Люк запитує, що в печері, Йода пояснює: «Тільки те, що візьмеш із собою».

Поки Люк збирає свою зброю, Йода наполегливо радить: «Твоя зброя — вона тобі не знадобиться».

У печері темно й тісно від покрученого коріння. Над землею клубочиться моторошна пара, на одній гілці звивається величезна змія, на другій примостилася доісторична на вигляд ящірка. Люк повільно пробирається вглиб печери і зустрічає свого ворога, Дарта Вейдера. Вони вихоплюють світлові мечі, і Люк стинає Вейдеру голову в шоломі. Голова котиться, шолом розколюється, відкривши обличчя Вейдера. Тільки це не обличчя Дарта Вейдера; це обличчя самого Люка. Люк дивився на власну голову, що лежить на землі.

Вхід у свої історії страждань — це наче занурення в печеру на болоті Йоди. Це може здаватися небезпечним і лячним, і те, із чим ми нарешті маємо зіткнутися, — це ми самі. Найскладніша частина наших історій — це часто-густо те, що ми самі до них додаємо: те, ким ми себе уявляємо, і як, на нашу думку, нас сприймають інші. Так, можливо, ми втратили роботу або провалили проект, але найболючіше в нашій історії — це те, що ми самі собі навіюємо про нашу самооцінку й гідність.

Визнання свого досвіду означає розпізнавання своїх почуттів і осмислення темних емоцій — нашого страху, гніву, агресії, сорому і провини. Це нелегко, проте альтернатива — заперечення своїх історій та відмова від емоцій — означає вибір життя в темряві.

Коли ми вирішуємо визнати свої історії і жити в істині, ми осяваємо світлом пітьму.

А тепер перейдемо до осмислення.