7. Сміливість і розбите серце

Осмислення очікувань, розчарування, образи, глибокого суму, зв’язку, горя, пробачення, співчуття і співпереживання

Клаудія підійшла після мого виступу, присвяченого процесу підйому після падіння. Жінка пояснила, що нещодавно пережила важку сімейну історію, від якої досі не отямилась, але, коли вона почула мій виступ, усе стало на свої місця. Вона великодушно погодилася дати інтерв’ю для книжки і дозволила мені поділитися її історією.

Клаудії трохи за тридцять, упродовж п’яти років вона робить цікаву і багатообіцяючу кар’єру в галузі дизайну, нещодавно вийшла заміж і зараз облаштовує новий будинок у заможному кварталі на півночі Чикаго. Вона розумна, добра, дотепна і приваблива. Клаудія пояснила, що вони з чоловіком вирішили провести свій перший День подяки окремо, щоб кожен із них міг побачитися зі своєю родиною. Обоє дуже багато працюють і давно не були вдома, отож Клаудія вирушила до Медісона, штат Вісконсин, а її чоловік — до міста Мілуокі.

Поїздка додому на свята для багатьох людей пов’язана з гнітючими емоціями, і для Клаудії це також непросте випробування. Її молодша сестра Емі потерпає від депресії й алкоголізму. Проблеми з алкоголем в Емі почалися ще в середній школі. Вона уперше кинула пити у вісімнадцять років, але наступних десять років минули в рецидивах і нових курсах лікування. Зараз Емі вже під тридцять, вона знову п’є і цього разу відмовляється від допомоги. Вона не може втриматися на постійній роботі і повсякчас свариться з батьками — єдиними людьми, які її підтримують. Хоча вони винайняли для Емі квартиру в Медісоні, вона відмовилася жити там, тому що це означало відповідати на питання про своє здоров’я і тверезість. «Свята і сімейні посиденьки завжди були важкими, — розповіла Клаудія. — Коли Емі приходить, ніколи не знаєш, що станеться. Якщо вона п’є, це завжди закінчується сваркою з батьками. Якщо вона не приходить, горе батьків заповнює будинок. У будь-якому разі ніхто про це не говорить. Це наче слон у кімнаті».

Одного разу Емі прийшла до батьків твереза і поводилася чудово. Тоді ще наречений Клаудії і його родина приєдналися до них за вечерею, і батько Клаудії виголосив захоплену промову про те, які вони втішені, що Емі проводить вихідні разом із ними. Під час тосту Клаудія та її друга сестра, Анна, обмінялися поглядами, які зраджували їхній біль і зневіру. Проблема Емі нищила їхню родину і стала у ній визначальною, часто змушуючи Клаудію і Анну відчувати, що батьки не мають сил і не здатні приділяти увагу комусь іншому, окрім Емі.

За кілька днів до приїзду Клаудії в Медісон Емі написала сестрі, що з нетерпінням чекає на зустріч і сподівається, що вони зможуть поспілкуватися без батьків. Вечеря без Емі в День подяки була важкою, і, як і передбачала Клаудія, батьки були сумними, але про відсутність Емі не говорили. Напередодні повернення до Чикаго Клаудія і Анна поїхали до Емі, щоб десь повечеряти разом. «Я думала, ми зможемо принаймні один раз посидіти десь разом, — розповідала мені Клаудія. — Три сестри їдять піцу і спілкуються. Як нормальна родина». Емі написала Клаудії свою адресу, але, наближаючись до зазначеного місця, сестри почали думати, що, мабуть, помилилися. За цією адресою була розташована покинута крамниця в кримінальному районі міста. Розбиті вікна були забиті фанерою, але прогнилі двері виявилися напіввідчиненими. Клаудія і Анна підійшли до дверей і зазирнули всередину. Коли вони побачили нечітку постать в глибині приміщення, то перезирнулися і вирішили повернутися до машини, але не встигли вони повернути, як їх покликала Емі: «Заходьте».

Клаудію огорнув страх, коли в тьмяному світлі маленької кімнатки на горішньому поверсі вона нарешті побачила Емі. Сестра мала вигляд гірший, ніж будь-коли. Вона була брудна, розпатлана і мала темні кола під очима. У кімнаті було повно сміття, і, поки вони стояли, вп’явшись поглядами в Емі, підлогою пробігла миша. Вигляд Емі та її страждань пронизував Клаудію болем. Вона пояснила мені: «П’ять років тому я б запитала себе, побачивши Емі: п’яна вона чи твереза?» Але, побачивши її стан, ми зрозуміли, що вона страждає; їй не потрібно було бути п’яною, щоб це було зрозуміло. Навіть коли Емі твереза, все одно видно, що вона хвора».

Анна також була приголомшена виглядом Емі, але, на відміну від Клаудії, не стала мовчати. Повторюючи слова, які вони не раз чули від батька, Анна закричала: «Що з тобою відбувається? Як ти можеш так жити? Боже! Отямся!» Сцена була дуже травматичною.

Емі розхвилювалася і наполягла, щоб Анна негайно пішла геть. Після декількох хвилин суперечки Анна упіймала таксі і поїхала додому. Клаудія залишилася з Емі, і протягом наступних двох годин Емі виливала душу Клаудії, яка зробила усе можливе, щоб вислухати сестру. Та розповідала, яка вона нещасна, і нарікала на несправедливе ставлення батьків і їхні зависокі очікування. Клаудію охопили смуток і відчуття провини — жаль до своєї сестри і відчуття провини за думки: «Як довго мені доведеться залишатися тут і це вислуховувати? Коли я зможу піти? Коли зможу повернутися до свого життя в Чикаго, задля якого я так важко працювала?» Клаудія розповіла мені: «Спочатку я подумала, що мій момент падіння — це перебування в цьому жахливому місці обличчям до моєї сестри, яка впала нижче, ніж будь-коли, але не це було найгіршим. Мене не цікавило, що саме я відчуваю, я просто хотіла припинити це відчувати. Я не бажала знати ще щось. Я хотіла забратися звідти і повернутися до Чикаго».

Раптом Емі промовила до Клаудії: «Ти єдина в родині, хто по-справжньому мене розуміє. Я знаю, що ти можеш мені допомогти. Ти можеш поліпшити ситуацію. Я приїду до тебе в Чикаго. Ти зможеш потурбуватися про мене». Клаудія миттєво відчула провину, але також запанікувала. Вона сказала Емі, що може і повинна залишатися ближчою до неї і допомагати, але переїзд не порятує. Проблеми Емі почалися, коли всі дівчата були підлітками. Життя родини перебувало під постійним тиском через алкогольну залежність Емі. Клаудія не хотіла ставити під загрозу свій шлюб і своє життя. Після ще однієї години розмови вона повернулася до будинку батьків.

Вона знала, що батьки чекатимуть її повернення, жадаючи звісток про Емі. Але Клаудія не могла примусити себе заговорити про це. Це було занадто важко, занадто жахливо. Вони запитували, але вона нічого не сказала. Утрьох вони мовчки сиділи і годину дивилися телевізор. Клаудія раділа, що наступного ранку повертається додому.

Під час нетривалого перельоту з Медісона до Чикаго Клаудія переконала себе, що найкращий вихід для неї — залишити цей болісний досвід позаду. Вона навіть не збиралася розповідати про те, що трапилося, своєму чоловікові. «Я так втомилася бути “тією” людиною, — зізналася вона мені. — “Тією” людиною з божевільною родиною, яка замість вечері на День подяки, яку можна побачити в кіно, відвідує сестру-алкоголічку в покинутій крамниці з гризунами».

Коли Клаудія їхала з аеропорту додому, у вагоні потягу розпочалася бійка в проході. Несподівано зчепилися двоє кремезних чоловіків: вони штовхали, хвицали і тягнули одне одного за волосся. У потягу було багато родин із пакетами подарунків після Дня подяки. Хтось кричав: «Припиніть! Тут діти! Припиніть битися!» Коли потяг нарешті прибув на станцію, чоловіки все ще билися.

Пасажири поквапилися на платформу, чимало з них телефонували в поліцію, прокладаючи собі шлях повз чоловіків, що чубилися.

Розпізнавання емоцій

Усе ще переживаючи події в своїй родині, Клаудія була приголом­шена бійкою в потягу. «Це сильно вплинуло на мене, — розповіла вона. — Я знаю, це пролунає безглуздо, але в цій бійці було щось метафізичне. Неначе увесь Всесвіт промовляв мені, що я не можу втекти від конфлікту, тому що він переслідуватиме мене.

Це було моє розпізнавання емоцій. У тій запеклій бійці було щось таке... Я гадаю, це і був момент мого падіння. Я не знала, що відчуваю або чому, але знала, що відбувається щось таке, що потрібно краще зрозуміти».

Клаудія вирішила розповісти чоловікові про свою поїздку і ситуацію з Емі. Він був вдячний за те, що вона поділилася з ним, і вони домовилися не приховувати один від одного подібних труднощів. Клаудія розповіла мені, що її початкове бажання не розповідати нічого чоловікові було частиною її БПЧ.

«Вигадана мною історія розпочинається з питань, які я ставлю собі щороку напередодні свят: “Чому я не можу просто поїхати додому і нормально провести час? Невже я прошу неможливого — просто поїсти піци із сестрами на День подяки?” У найкращому випадку все завжди закінчується розчаруванням, у гіршому — жахливим болем. Мене обурює те, що це завжди так важко. Також я вигадала собі, що якщо проведу більше часу з Емі і спробую підтримати її і виявити любов, то застрягну і все закінчиться тим, що я дбатиму про неї до кінця нашого життя. І я знаю, як це буде. Їй майже тридцять років. Їй бракує рішучості, а що я вдію, якщо вона відмовляється від допомоги? Я знаю, що не можу потурбуватися про неї. З іншого боку, якщо я не піклуватимусь про неї і обмежу спілкування, то я погана сестра. Я також вигадала, що легше не говорити про те, що відбувається. І якщо я не розповідатиму про це чоловікові, то зможу захистити життя, яке ми з ним будуємо. Також я боюся, що, якщо говоритиму про це з чоловіком, він подумає, що зі мною і моєю родиною щось негаразд».

Осмислення

Коли я запитала Клаудію, на якій стадії процесу вона перебуває, жінка відповіла: «Я, безумовно, усе ще в другому акті. Знаю, що потрібно осмислити свої очікування щодо родини. Не знаю, чому досі сподіваюся, що, коли приїду до батьків наступного разу, усе якось зміниться. Це завжди важко, і я знову і знову відчуваю розчарування. Я навіть не розумію, звідки взялася думка про те, що «нормальні» свята існують для кожного. Але в той самий час мені важко відмовитися від мрій про «нормальну» родину і погодитися з тим, що зустрічі з сестрою завжди будуть складними. З’ясування того, як мені підготуватися до цих зустрічей, — це вже великий старт».

Клаудія пояснила: «Я також осмислюю родинні зв’язки. Мені було нелегко розмовляти з чоловіком про те, що трапилося. Коли я нарешті розповіла йому про повернення додому від сестри і про те, як ми з батьками мовчки дивилися телевізор замість того, щоб обговорити ситуацію з Емі, він зауважив, що ми з батьками були дуже роз’єднаними і від цього ставало лише гірше. Я знаю, що це правда. Ми не знаємо, як говорити про це. Гадаю, уся моя родина відчуває глибокий сум і ми боїмося, що початок обговорення проблеми означатиме поглиблення суму. Але замовчування проблеми також не допомагає».

Обміркувавши нову історію, яку вона хотіла б написати, Клаудія сказала: «Напевно я знаю тільки те, що люблю своїх сестер і батьків. Я не маю турбуватися про те, що я — «жінка з божевільною родиною». Знаю багатьох людей, у яких батьки, брати і сестри страждають від психічних захворювань, або наркотичної залежності, або від того й іншого. Я маю працювати над тим, щоб сприйняти цю історію. Уникнення поїздок і скорочення часу перебування вдома не змінить того факту, що це частина мого життя. Я також обмірковую межі. Якщо я пожертвую своїм життям, це не принесе користі Емі. Я можу бути хорошою сестрою і, однак, установити межі у своєму житті. Мені потрібно з’ясувати, як це зробити. Я все ще розмірковую над цим».

Потім Клаудія поділилася зі мною одним із найпотужніших прозрінь з тих, що я будь-коли чула про процес підйому після падіння: «Дуже важко лежати долілиць на арені, але, якщо розплющити очі, поки ви лежите, і роззирнутися навколо, ви зовсім по-новому поглянете на світ. Ви побачите те, чого не бачите стоячи. Ви побачите більше боротьби, більше конфліктів і страждань. Ви станете більш співчутливим, якщо розплющите очі і роззирнетеся довкола».

Я вдячна Клаудії за готовність поділитися цією історією з кількох причин. По-перше, щоб поділитися історією, яка ще триває, потрібна мужність сказати: «Я допіру розмірковую, все ще намагаюся з’ясувати, що правда, а що ні». Іноді БПЧ пишуть роками; може знадобитися багато часу, щоб позбутися сумнівів і упевнитися в реальності наших історій. По-друге, я ніколи не зустрічала людину, якій не доводилося б осмислювати очікування, розчарування й образи. Для більшості з нас цей процес триває повсякчас.

По-третє, упродовж життя ми всі зазнаємо розмаїтих печалей, але горе та пов’язані із алкогольною або наркотичною залежністю порушення здоров’я (психічні, поведінкові й фізичні) — це та тема, про яку ми говоримо недостатньо. Ми маємо більше розмовляти про тривалі переживання, які виникають через відчуття безпорадності від досвідчення страждань людини, котру ми любимо, навіть якщо ці страждання тягнуть нас на дно. І останнє: замовчування горя нікому не допомагає. Ми не можемо зцілитися, якщо не можемо побиватися; ми не можемо пробачити, якщо не можемо горювати. Ми тікаємо від горя, тому що втрата лякає нас, хоча наші розбиті серця тягнуться до переживань, прагнучи загоїтися. Клайв Стейплз Льюїс писав: «Ніхто ніколи не казав мені, що горе відчувається так подібно до страху»58. Ми не можемо підвестися і стати сильнішими, якщо повсякчас втікаємо.

Осмислення розчарування, очікувань і образ

Часто історії падіння сповнені смутку, розчарування або гніву і описують те, що з якоїсь причини сталося не так, як ми сподівалися. Ми маємо перевірити, чи немає в нашій історії фраз штибу «Я усім серцем прагнув», або «Я розраховував, що станеться ось так», або «Я просто подумав…». Якщо подібні висловлювання є, це означає, що ми, ймовірно, боремося з розчаруванням. Ось що вам потрібно знати: розчарування — це несправджені очікування, і що більші були ці очікування, то сильнішим є розчарування.

Для того щоб розв’язати цю проблему, треба чесно визнати свої очікування, приділивши час роздумам про те, чого насправді ми очікуємо і чому. Очікування часто залишаються поза полем зору, виявляючи себе тільки тоді, коли наші сподівання розлітаються на друзки. Я називаю це таємними очікуваннями. Клау­дія усвідомила свої таємні очікування, коли довелося поїхати на зустріч із родиною: наприклад, надію на «нормальний» вечір із сестрами за піцою. Якщо у вашій історії повно запитань (нашвидкуруч нашкрябаних «Що?», або «Що сталося?», або «Хіба я багато хочу?»), то, ймовірно, це історія потаємних очікувань і спричинених ними розчарувань.

Як сказала Енн Ламотт, «очікування — це образи, що чигають на нас»59. Ми схильні візуалізувати сценарій подій, розмову або результат, а коли все йде не так, як ми уявляли, розчарування може перерости в образу. Це часто відбувається, коли наші очікування залежать від дій, які ми не можемо контролювати, наприклад від того, що подумають інші люди, що вони відчують або як відреагують.

«Це будуть чудові вихідні! Моїй невістці сподобається подарунок і вечеря».

«Не можу дочекатися, щоб завтра поділитися з колегами своїми думками стосовно проекту. Вони будуть у захваті!»

Для нас зі Стівом таємні очікування, розчарування й образа були джерелами кількох найзатятіших суперечок. Близько п’яти років тому ми зауважили, що один із нас зазвичай ображається після вихідних, під час яких ми намагаємося гарячково узгодити дитячі футбольно-вечірково-ночувально-шкільно-парафіяльні заходи зі своїми особистими планами. Усе набагато простіше, якщо ми робимо це поодинці. Але чому, заради усього святого, Стіву простіше зі всім розібратися, коли мене немає в місті? Чому мені простіше пережити насичені заходами вихідні, коли він на виклику або чергує в лікарні? Наші суперечки після спільно проведених вихідних завжди закінчувалися тим, що один із нас залишався ображеним і вдавався до звинувачень: «Ти зовсім не допомагаєш. З тобою не легше. З тобою лише важче». Так боляче...

Нарешті я сказала Стіву: «Я втомилася від суперечки про те, що поодинці нам легше. Це по-справжньому ранить мої почуття. Я відчуваю, наче я не потрібна. У історії, яку ми собі розповідаємо, щось не так. Я не вірю в неї». Отже, ми почали розмірковувати про те, що насправді призводить до сварок. Знадобилося чимало спроб і помилок, навіть декілька серйозних криз у стосунках, аж поки Стів нарешті сказав: «Коли я залишаюся з діть­ми один, я не сподіваюся, що хтось зробить справи замість мене. Я просто виконую все по черзі». Усе виявилося так просто.

Наші суперечки виникали через несправджені таємні очікування. Коли я залишаюся на вихідні з дітьми сама, у мене немає очікувань. Коли ми зі Стівом разом вдома, ми маємо чудернацькі очікування щодо того, хто і що робитиме. Єдине, чого ми ніколи не робили, — ми не озвучували цих очікувань. Ми просто звинувачували один одного у своєму розчаруванні, коли ці очікування не справджувалися. Тепер, перед кожними вихідними, канікулами або навіть напруженими тижнями в школі або на роботі, ми кажемо про свої очікування.

Це не означає, що приховані очікування більше не перешкоджають нам порозумітися. У 2014 році ми пакували валізи, збираючись на весняних канікулах до Діснейленду, аж раптом Стів, зазираючи в мою сумку, сказав: «Можливо, нам потрібно з’ясувати наші взаємні сподівання на тиждень?»

Я посміхнулася йому, не розтискаючи уст, своєю «це так мило з твого боку, але такий вже в мене вишкір» посмішкою і відповіла: «Ні. Я думаю, усе гаразд, серденько».

Стів тицьнув у три романи, які я поклала до сумки, і сказав: «Тоді поясни мені ось це».

Коли я почала пояснювати, як хочу виспатися, розслабитися і прочитати три хороших детективи протягом цього тижня, я раптом усвідомила, що саме говорю. Кого я обдурювала? Ми збиралися провести сім днів у Діснейленді з п’ятьма дітлахами! Єдиним, що я читатиму, стануть таблички: «На атракціон впускають дітей не нижче такого й такого зросту». Звісно ж, ми щоранку виходили о восьмій і почитати мені не вдалося, але ми чудово провели час після того, як я зіставила свої очікування з реальністю.

Кажуть, що розчарування нагадує витинанку з паперу. Це складно, але довго не триває. Я вірю, ми можемо зцілитися від розчарування, але не варто недооцінювати пошкоджень, яких воно заподіює нашій душі. Нещодавно я подивилася неймовірний японський мультфільм «Сен та Чіхіро в полоні духів» Міядзакі Хаяо60. У одній сцені мультфільму маленького хлопчика на ім’я Хаку, який насправді є драконом у людській подобі, атакує пташина зграя. Насправді це оригамі-птахи, але папір порізав Хаку до крові. Розчарування схожі на порізи папером: якщо ці порізи доволі глибокі або якщо паперових птахів багато, болітиме сильно.

Осмислення причин розчарування, образи й очікувань — це необхідність. Ці переживання пронизують кожен аспект нашого особистого і професійного життя. Недосліджені розчарування наповнюють наше життя гіркотою, а накопичення образ отруює душу. Нельсон Мандела писав: «Образа — це наче отрута, випита з надією вбити ворогів»61. Щирість вимагає усвідомлення нудного переліку очікувань, що тихенько дзижчать у голові, щоб співставити наші думки з реальністю. Цей процес може призвести до тісніших і глибших відносин і зв’язків з іншими людьми.

Осмислюємо кохання, прив’язаність і розбите серце

Розбите серце — це важче, ніж будь-який різновид розчарування або поразки. Це зовсім інший біль, тому що розбите серце завжди пов’язане з любов’ю і прив’язаністю. Що більше я думала про розбите серце і кохання, то ясніше усвідомлювала, які ми вразливі, коли когось любимо. Люди з розбитим серцем — найсміливіші серед нас, бо вони наважилися кохати.

Коли я поділилася цією думкою з моїм любим другом і наставником Джо Рейнольдсом — священиком і одним з наймудріших людей, яких я знаю, — він трохи помовчав, а потім сказав: «Так. Я думаю, розбите серце пов’язане з коханням. Але я хотів би подумати про це більше». За кілька днів він надіслав мені листа, у якому поділився своїми думками, а пізніше дозволив навести його в цій книжці.

«Розбите серце — це зовсім інше. Розчарування не призводить до розбитого серця, як і невдача. Серце розбивається від втрати любові або передбачуваної втрати любові. Моє серце може розбити тільки хтось (або щось, наприклад мій пес, бо частка мене по-справжньому вірить, що мій собака — це одухотворена істота), кому я віддав своє серце. У стосунках, які закінчилися розбитим серцем, можливі очікування, справджені й несправджені, але розчарування не призводить до розбитого серця. У стосунках можливі невдачі, і вони напевно траплятимуться, тому що ми недосконалі посудини для зберігання кохання іншої людини, але невдачі не є причиною розбитого серця. Розбите серце — це те, що відбувається, коли кохання втрачено.

Серце може розбитися, коли нас відкидає той, кого ми кохаємо. Біль виявляється сильнішим, якщо ми сподівалися, ?що інша людина теж нас кохає, але очікування взаємного кохання не завжди призводить до розбитого серця. Кохання без взаємності може завдавати болю.

Смерть коханої людини розбиває серце. Я не сподіваюся, що ця людина житиме вічно, і в смерті ніхто не винен, попри паління, погане харчування, відсутність фізичних вправ чи щось подібне. Але моє серце однаково розбивається. Подібним чином серце може розбитися через втрату чогось істотного (можливо, навіть життєво важливого) у людині, яку я кохаю. Я не хочу, щоб мої діти залишалися дітьми усе своє життя, але іноді втрата ними дитячої невинності розбиває серце.

Втрата кохання не має бути необоротною, аби розбити серце. Розлука з коханою людиною може розбити ваше серце. Зміни в людині, яку я кохаю, можуть бути позитивними. Можливо, це значний особистісний ріст, і я можу радіти й пишатися цим. Але це може змінити наші стосунки і розбити моє серце.

Цей перелік можна продовжувати. Сила-силенна подій здатні розбити наше серце... Спільним знаменником є втрата кохання або передбачена втрата кохання.

Кохати сильно і щиро означає стати вразливим. Я попереджав пари, які збираються одружитися, що можу сказати їм з упевненістю тільки одне: вони завдаватимуть болю один одному. Кохати означає зазнати втрату кохання. Розбитого серця не уникнути, хіба що ми взагалі відмовимося від кохання. Чимало людей чинять саме так».

Сенс прекрасного листа отця Джо — це те, що насамперед потрібно зрозуміти, якщо ви осмислюєте історію розбитого серця: «Розбите серце — це те, що відбувається, коли кохання втрачено». Як зазначає Джо і як показує історія Клаудії, втрата любові не повинна бути остаточною або навіть відчутною. Це може бути любов, втрачена через страждання, залежність або будь-яку проблему, яка позбавляє нас здатності дарувати любов і отримувати її.

Більшість із нас не квапляться визнавати, що наші серця розбиті, з двох причин. По-перше, розбите серце зазвичай асоцію­ють із романтичним коханням. Це обмежене уявлення утримує нас від повного визнання того, що відбувається. Найбільші страждання мого життя пов’язані з родинними втратами: розлученням батьків, болем мами після вбивства дядька, коханням до того, хто боровся з душевною травмою і наркотичною залежністю, втратою бабусі, яка потерпала від хвороби Альцгеймера і померла. Друга причина того, чому ми не визнаємо розбитого серця, пов’язана з однією з найскладніших емоцій у людському житті — горем. Якщо те, що я відчуваю, — це біль розбитого серця, то горе неминуче.

Осмислення горя

Як людина, яка упродовж майже п’ятнадцяти років вивчає емоційний бік людського існування, я можу стверджувати, що горе — це, можливо, найстрашніша для нас емоція. Ми, люди, боїмося мороку, який приносить із собою горе. Ми, як суспільство, патологізували горе і перетворили його на щось, від чого потрібно зцілитися або що слід пережити. Визнання своїх історій великого горя — це величезна проблема, позаяк ми живемо в культурі, яка радить нам горе заперечувати.

Існує багато корисних книжок про природу горя і процес скорботи. Чимало цих джерел спираються на наукові дослідження, але деякі з найглибших цілющих книжок — це мемуари осіб, які мужньо поділилися своїми власними історіями. Повний перелік цих творів я розмістила на моєму сайті (brenebrown.com). Тут я хочу поділитися тим, що дізналася про горе зі свого дослідження. Зокрема, інформацією про три фундаментальні елементи горя: втрату, тугу і почуття розгубленості.

Втрата. Смерть і розлука є вагомими втратами, пов’язаними з горем, але деякі учасники дослідження описували втрати, які важче визначити або описати. Серед них були втрата того, до чого ми звикли; втрата того, що могло б бути; втрата того, що, на нашу думку, ми знали або розуміли про щось чи про когось.

Здається, що горе спричинене втратою чогось поза межами нашого розуміння: ми відчуваємо, наче нам не вистачає того, чого ми не помічали або не усвідомлювали, поки воно в нас було, а втративши його, відчуваємо біль. У зворушливому романі «Провина зірок» («The Fault in Our Stars»)62Джон Ґрін описує одну з тих таємних втрат, які супроводжують горе: «Я втратив задоволення від спогадів, тому що не залишилося більше нікого, з ким можна було згадувати. Коли втрачаєш людину, з якою тебе пов’язують спогади, ти наче втрачаєш сам спогад, неначе все, що ми робили, стало менш реальним і важливим, ніж кілька годин тому». Ця цитата зачепила мене тому, що поки я не прочитала її, то не могла сформулювати одну з втрат, яку я все ще відчуваю через розлучення моїх батьків: веселі спогади, пов’язані з ними обома. Я знаю, що такі події були, але мої батьки і я більше не пов’язані спогадами так, як раніше.

Коли йдеться про Клаудію, то той факт, що алкогольна залежність і депресія її сестри виснажили їхню родину, співвідноситься з горем від втрати батьків: вона відчуває, що її відносини з ними зіпсувала або затьмарила їхня стурбованість сестрою. Свята і сімейні зібрання минають добре, коли з Емі все гаразд, але вони захмарені сумом і злістю, якщо вона не приходить або з’являється п’яною. Легко зрозуміти, чому батьки зосереджуються на дитині, яка має проблеми, особливо коли у інших дітей, здається, все чудово, але я роками чую від багатьох учасників дослідження про відчуття втрати і горе в аналогічних ситуаціях.

Туга пов’язана із втратою. Туга — це неусвідомлене бажання; це мимовільне прагнення до цілісності, розуміння, сенсу, можливості повернути втрачене або навіть просто доторкнутися до нього. Туга — невід’ємна і важлива складова горя, однак багато хто з нас відчуває, що треба приховувати свою тугу через страх, що нас неправильно зрозуміють, або вирішать, що ми занурились у фантазії, або що нам бракує сили духу і стійкості.

Це розуміння допомогло мені усвідомити почуття, яке охоплювало мене безліч разів, але в якому я ніколи не зізнавалася навіть Стіву. Якщо їхати до Сан-Антоніо з Г’юстона автострадою I-10, минаєш з’їзд до будинку моєї бабусі. Іноді, коли я бачу цей поворот, відчуваю, як мене тягне звернути з автостради і заїхати до неї, щоб просто посидіти на подвір’ї і випити чаю з льодом. Я хочу доторкнутися її обличчя і відчути запах її будинку. Це бажання настільки сильне й фізичне, що я можу навіть відчути запах квітів у її дворі і смак чаю. Це нераціонально. Її там немає. Але мені все одно перехоплює дух.

Одного разу мій товариш сказав, що горе — це наче серфінг. Іноді ви досить стійкі і здатні упіймати хвилю, а іноді хвиля накриває з головою і вас затягає під воду так глибоко, що ви упевнені, що потонете. Ці моменти туги можуть справляти таке саме враження, що й горе, яке несподівано зринає на поверхню з глибин; вони приходять з нізвідки і викликані тим, чому ви ніколи не надавали значення.

Почуття розгубленості. Горе вимагає від нас цілковитої переорієнтації усіх складових нашого фізичного, емоційного і соціального світу. Коли ми думаємо про потребу зробити це, більшість із нас уявляють собі болісний процес адаптації до таких вагомих змін, як-от смерть або розлука. Але знову ж таки це дуже обмежений погляд на горе. Розповідаючи свою історію, Клаудія кілька разів згадувала почуття загальмованості: вона не знала, що робити, що сказати або як поводитися. Відчуваючи найсильніший біль, вона мовчки сиділа з батьками і дивилася телевізор. Ще один хороший приклад розповіла мені подружня пара, описуючи досвідчене ними горе, коли їхня старша дитина поїхала до коледжу. «Це був кінець, — сказав мені батько хлопця. — Нічого не здавалося нормальним. Я не знав, де припаркуватися біля будинку. Син забрав із собою свій автомобіль, але я не міг наважитися зайняти його місце. Дивним здавалося накривати стіл для вечері; боляче було пройти повз його кімнату — ми цілковито розгубилися і в той самий час раділи за нього і пишалися його досягненнями. Ми не знали, сміятися нам чи плакати. Ми робили і те, й інше».

Що важче нам описати досвід утрати, тугу і розгубленість людям навколо нас, то більше відірваними й самотніми себе почуваємо. Серед стратегій подолання горя, якими поділилися учасники мого дослідження, описи досвідченого суму й горя виявилися найкориснішими для пояснення почуттів самим собі, отож потім вони могли сформулювати їх іншим людям. Деякі учасники робили це з допомогою фахівців, інші — самостійно. У будь-якому разі учасники говорили про необхідність писати вільно, без тлумачення або виправдання своїх почуттів. Саме ці інтерв’ю спонукали мене пильніше поглянути на ідею написання БПЧ як частини процесу підйому після падіння.

Осмислення пробачення

Протягом десяти років я професійно осмислювала концепцію пробачення. Однак ця тема була абсолютно відсутня в моїх дослідженнях і книжках. Чому? Тому що я не мала змоги розкрити її уповні: не могла знайти сенсовну модель в усіх моїх даних.

Я дуже близько підійшла до цієї теми перед написанням «Дарів недосконалості», але, коли книжка була майже готова до друку, провела три інтерв’ю, і те, що я дізналася, не вкладалося в рамки моделі. Зазвичай це нормально: більшість наукових методологій припускають те, що ми називаємо винятками. Якщо є один або два невеличкі винятки в даних, це нормально, доки більша частина даних вкладається в модель. Однак в обґрунтованій теорії не може бути винятків. Кожна історія має значення, і, щоб ваша гіпотеза була вагомою, усі категорії і властивості повинні відповідати даним, бути доречними і підтверджуватися даними. Якщо щось не співпадає, ви ще не дісталися суті. Це неймовірно складно, але дотримання цього принципу жодного разу мене не зрадило.

А потім, декілька років тому, я почула в церкві проповідь Джо Рейнольдса про пробачення. Він ділився з парафіянами своїм досвідом консультування одного подружжя, яке опинилося на межі розлучення після того, як дружина дізналася, що чоловік їй зраджує. Обоє вони були спустошені вірогідним закінченням шлюбу, але вона не могла пробачити йому зраду, а він не міг пробачити собі. Джо звів погляд на людей і сказав: «Щоб настало пробачення, щось повинне померти. Якщо ви обираєте пробачення, вам доведеться зіткнутися з болем. Ви просто повинні перестраждати».

Я схопилася за голову. Неначе хтось нарешті поставив у правильній послідовності числа довжелезного коду, який я не могла розгадати впродовж років. Код співпав, і механізм почав обертатися. Замок клацнув і відчинився. Знайшлася частина, якої бракувало. Пробачення таке складне, тому що пов’язане зі смертю і горем. Я шукала моделі в поведінці людей, котрі випромінюють великодушність і любов, але не в поведінці тих, хто відчуває горе. Мене осяяло: зважаючи на темні страхи, коли ми страждаємо від втрати, великодушність і любов виявляють себе у готовності змиритися з горем задля пробачення. Отримати пробачення означає бути коханим.

Смерть або закінчення чогось, що вимагає пробачення, приходять у різноманітних формах. Нам, можливо, доведеться поховати свої очікування або мрії. Нам, можливо, доведеться відмовитися від влади, яка приходить з почуттям власної рації, або ж полишити думку про те, ніби ми можемо робити те, що в нас на серці, і водночас мати підтримку або схвалення інших. Джо пояснив: «Що б це не було, воно має піти. Недостатньо замкнути його в коробці і відкласти. Воно мусить померти. Його потрібно оплакати. Це насправді висока ціна. Іноді занадто висока».

Протягом кількох наступних років я розглядала зібрані дані через цю нову призму пробачення, цього разу приділяючи увагу кінцю чогось і горю, пов’язаному із цим кінцем. Я наново впорядкувала і переробила своє дослідження, провела додаткові опитування і перечитала наукові праці. Я цілком очікувано виявила більшу кількість емпіричних доказів того, що пробачення позитивно співвідноситься з емоційним, психічним і фізичним станом63. Почала вимальовуватися чітка і зрозуміла модель. Вона знайшла підтвердження в прочитаній мною книжці «Книга пробачення: чотиришаговий шлях до зцілення себе і нашого світу» («The Book of Forgiving : The Fourfold Path for Healing Ourselves and Our World») архієпископа Десмонда Туту і його доньки, преподобної Мпхо Туту64.

Архієпископ Туту був головою Комісії правди й примирення в Південній Африці, а преподобна Мпхо Туту — священослужителька Єпископальної церкви і виконавчий директор Фонду спадщини Десмонда і Лії Туту. «Книга пробачення» стала однією з найважливіших книжок, які я будь-коли читала. Я щиро зізнаюся, що мені бракує слів, щоб адекватно описати її іншим. Вона не лише підтвердила те, що я дізналася про пробачення від Джо, але також все те, що я довідалася про вразливість, сором, мужність і силу життєвих історій. Книжка пояснює практику пробачення, котра містить розповідь історії, визнання болю, дарування пробачення, оновлення або закінчення стосунків. Архієпископ Туту пише:

«Пробачити — це не просто виявити альтруїзм. Це найкраща форма отримання особистої вигоди. Це також процес, який не заперечує ненависті і гніву. Ці емоції є частиною буття людини. Ви ніколи не повинні ненавидіти себе за те, що ненавидите інших — тих, хто здійснює жахливі речі: про глибину вашої любові свідчить ступінь вашого гніву.

Однак коли я веду мову про пробачення, я маю на увазі віру в те, що в результаті ви можете стати кращою людиною. ?Кращою, ніж людина, охоплена гнівом і ненавистю. Перебування в цьому стані замикає вас у ролі жертви і робить залежним від переслідувача. Якщо ви знайдете в собі силу пробачити, ви звільнитеся від переслідувача. Ви зможете рухатись далі і навіть допомогти переслідувачу так само стати кращою людиною».

Отож пробачення не означає забуття, або зняття відповідальності, або поблажливості до болючих образ; це процес прий­няття і зцілення, аби ми змогли жити по-справжньому. У своїй книжці про пробачення Туту з’ясували, що важливо не лише називати свій досвід і визнавати свою історію, а також розповіли про те, як розуміння процесу може призвести до ясності, мудрості і самоповаги. Ми надто часто шукаємо легких і швидких відповідей у складних ситуаціях. Ми сумніваємося у своїй власній хоробрості, а зіткнувшись зі страхом, занадто швидко здаємося.

Клаудії, котра переживає нелегкі часи у зв’язку із ситуацією в родині, ймовірно, доведеться осмислювати пробачення. Я ніколи не зустріла — ані приватно, ані під час роботи — нікого, хто б зміг уникнути думок про пробачення. Також і пробачення себе самого. У сімейних та інших близьких стосунках ми любимо один одного і заподіюємо одне одному біль. Відтак постає питання: «Що саме повинне закінчитися або померти, аби відродилися наші стосунки?»

У одному з найважчих випадків осмислення пробачення себе мені довелося вбити думку про те, що проведені мною дослідження сорому і розуміння заподіяного ним болю якимось чином звільнили мене від бажання присоромлювати інших людей. Здається, це суперечить здоровому глузду, але моя віра у те, що я нібито знаю достатньо, щоб не поводитися так, інколи робило мене сліпою до болю, який я заподіювала, і не свідомою того, коли потрібно виправитися. Цей міф мусив померти, а мені довелося пробачити себе за встановлення недосяжних і, зрештою, руйнівних очікувань.

Один із моїх найпотужніших досвідів пробачення я отримала, коли нарешті припинила втікати від горя, яке відчувала під час розлучення батьків, і почала робити кроки до пробачення. Цей процес спричинився до однієї з найважчих, але найважливіших «смертей» у моєму житті. Мені довелося поховати ідеалізований образ своїх батьків і подивитися на них як на людей з проблемами і непереборними труднощами, з їхніми власними важкими історіями і розбитими серцями. Як найстарша дитина в родині, я намагалася захистити брата і сестер, утримуючи їх якнайдалі від лінії фронту, а це означало, що сама я спостерігала проблеми зблизька. Тоді я побачила гнів і провину. Але зараз розумію, скільки болю, страждань, страху і сорому мали відчувати мої батьки під злістю і звинуваченнями.

У той час моїм батькам не було до кого звернутися, і вони не могли нічого вдіяти з негативними емоціями. Ніхто не говорив про подібні речі. Не було жодних фільмів, телевізійних програм або суспільних обговорень того, що насправді відбувається в родинах. Я не можу уявити їхній страх утратити все, спроби утримати родину з шести осіб на плаву без жодної підтримки або можливості боятися і бути вразливими. Мої батьки зростали в родинах, де розмова про почуття була останнім пунктом у переліку речей, необхідних для виживання. Там не було місця для розмов про емоції. Натомість потрібно було тримати все у собі… і знову тримати в собі… старатися наполегливіше... верещати голосніше…

Смерть ідеалізованого образу батьків, учителів, наставників — важливий етап в подорожі героя — це завжди страшно, тому що це означає, що ми стаємо відповідальними за свій власний досвід і духовний ріст. Але смерть також прекрасна, тому що звільняє простір для нових стосунків — чесніших зв’язків між справжніми людьми, які докладають до цього максимальних зусиль. Звісно, ці нові зв’язки вимагають емоційної й фізичної безпеки. Ми не можемо бути вразливими і відкритими з людьми, які роблять нам боляче.

Народження цих нових відносин із моїми батьками також змусило мене поховати думку про те, що якщо ви достатньо розумні або талановиті, то зможете захистити свою родину від болю. Якщо ви зазнаєте труднощів, ваш партнер і діти теж переживають важкі часи. І з цим все гаразд, якщо ми визнаємо біль, забезпечуємо кожному безпечний простір, у якому можна поговорити про власні занепокоєння, і не вдаємо, що можемо забути про біль. Труднощі трапляються. Ми робимо своїм дітям подарунок, коли навчаємо їх тому, що падіння неминучі, й дозволяємо їм брати участь в сповненому любові і підтримки процесі підйому.

Осмислення співчуття та співпереживання

Те, що Клаудія розповіла мені про важливість погляду на світ з підлоги арени, посідає чільне місце в концепції співчуття. Визначення співчуття, яке найточніше відбиває те, що я довідалася зі свого дослідження, походить із книжки «Місця, які вас лякають» («The Places That Scare You») американської буддійської черниці Пеми Чодрон65. У своїй книжці Чодрон пише:

«Практикуючи співчуття, ми можемо досвідчити страх перед болем. Практика співчуття вимагає сміливості. Вона спонукає нас навчитися розслаблятися і повільно наблизитися до того, що нас лякає… Для розвитку співчуття ми використовуємо увесь свій життєвий досвід: наші страждання, співпереживання, а також свою жорстокість і страхи. Так і має бути. Співчуття — це не взаємини між цілителем і пораненим. Це взаємини між рівними. Тільки в тому випадку, якщо ми добре пізнаємо власні темні сторони, ми зможемо сприйняти темну сторону інших людей. Співчуття стає справжнім, коли ми усвідомлюємо спорідненість людського роду».

Хоча Клаудія усе ще в процесі осмислення, вона сказала мені, що її досвід допомагає їй бути співчутливішою до себе самої і співпереживати іншим. Пізнаючи свою темну сторону, вона навчається співчувати темним сторонам інших людей. Найспівчутливіші люди, з якими я зустрічалася і спілкувалася, — це люди, які не тільки зазнавали падінь на арені, але й були достатньо хоробрими, щоб розплющити очі на страждання інших, що лежать долілиць поруч.

Навколо відмінностей між співчуттям, співпереживанням і симпатією багато дискусій. Спираючись на отримані мною дані, я зробила такі висновки.

Співчуття. Визнаючи темне і світле в нашій людській спільноті, ми зобов’язуємося, зіткнувшись зі стражданням, виявляти любов і доброту до себе та інших.

Співпереживання (емпатія) — це найпотужніший інструмент співчуття; це емоційна навичка, яка дозволяє нам реагувати на інших людей з увагою і турботою. Співпереживання — це вміння зрозуміти, що відчуває інша людина, і виявити це розуміння. Важливо зазначити, що співпереживати означає зрозуміти те, що відчуває інша людина, а не відчувати те саме, що й вона. Якщо хтось почуває себе самотнім, співпереживання вимагає від нас не почувати себе самотнім також, а лише згадати власний досвід самотності, щоб зрозуміти і підтримати іншого. Можна вдавати співпереживання, але, коли ми чинимо саме так, це не зцілює і не поєднує нас із тим, хто страждає. Умовою для справжнього співпереживання є співчуття. Ми можемо співпереживати, якщо готові розділити біль іншої людини. Співпереживання — це протиотрута від сорому і серце взаємовідносин.

Симпатія виникла в моїх дослідженнях як форма відокремлено­сті, а не інструмент встановлення зв’язків. Симпатія віддаляє. Коли хтось каже: «Мені шкода тебе» або «Це, мабуть, було жахливо», він тримається на безпечній відстані. Замість того щоб використати потужне «я також» співпереживання, симпатія дає зрозуміти: «Не я», а потім додає: «Але мені тебе шкода». Симпатія — це радше причина сорому, аніж те, що зцілює від нього.

Переворот

Клаудія і далі осмислює свою історію та шукає дельту й ключові знання, а я сподіваюся, що вона пам’ятатиме: вибір допитливості і внутрішнього зв’язку замість уникання або замкненості у собі, коли відчуваєш біль, — це вибір мужності. Також це шлях до народження співчуття, духовного зв’язку і пробачення. Люди з розбитим серцем насправді найхоробріші серед нас, тому що вони наважилися любити і наважилися пробачити.

Клайв Льюїс так чудово сказав про це в одній із моїх найулюбленіших цитат:

«Любити означає бути вразливим. Будь-що ви полюбите — і ваше серце напевно буде вичавлене та, ймовірно, розіб’ється. Якщо ви хочете зберегти його недоторканим, нікому його не віддавайте, навіть тварині. Ретельно обгорніть його захопленнями і маленькими приємностями, уникаючи будь-яких прив’язаностей. Надійно замкніть його в скриньці або в труні власного егоїзму. Але в цій скриньці — надійній, темній, нерухомій і позбавленій повітря — серце зміниться. Ні, воно не розіб’ється; воно стане небитким, непроникним і незмінним. Любити означає бути вразливим»66.