11. Переворот

Ми автори свого життя.Ми самі пишемо сміливі кінці власних історій

Я не вживаю термін «переворот» легковажно. Я багато дізналася про різницю між поступовими еволюційними змінами і блискавичним, революційним переворотом від лідерів суспільства та організацій, які добре розрізняють ці два різновиди змін. Під час дослідження для цієї книжки я з’ясувала, що процес підйому після падіння може призводити до глибинної, бурхливої, проривної, незворотної трансформації. Цей процес може мати вигляд низки поступових змін, але коли він перетворюється на практику — спосіб взаємодії зі світом, — то, безсумнівно, спричиняє революційні зміни. Він змінює нас і змінює людей довкола нас.

У «Дарах недосконалості»91 я описую цю трансформацію як революцію щирості:

«Невеликий, тихий, поступовий рух, який починається з того, що кожен із нас каже: “Моя історія має значення, тому що значення маю я”. Рух, який дозволяє нам вийти на вулицю свого безладного, недосконалого, завантаженого і веселого життя. Рух, підживлений свободою, яка приходить, коли ми припиняємо вдавати, що все гаразд, коли це не так. Виклик, на який ми відгукуємося, коли знаходимо сміливість насолоджуватися сповненими радості митями, хоча й переконані, що насолоджуватися щастям означає запросити катастрофу».

Згадуючи, який зміст я вкладала у термін «переворот», я й зараз не змінила думки. Ще у 2010 році я написала в «Дарах недосконалості»:

«Слово “переворот” звучить трохи драматично, але у цьому світі вибір автентичності і гідності — це беззаперечний акт опору. Вибір жити і кохати всім серцем — це акт непокори. Ви заплутаєте, роздратуєте і нажахаєте юрби людей, але й себе також. Одну хвилину ви прагнутимете, аби ці зміни припинилися, а наступної — молитиметеся, щоб вони ніколи не закінчувалися. Ви також здивуєтеся, як можна відчувати водночас таку хоробрість і страх. Принаймні саме це я переважно відчуваю... смілива, налякана і дуже, дуже жива».

Здобуття духовної сили — це завершальна частина цієї трансформації.

Дозвольте перевороту розпочатися: коли процес стає практикою

Усі революції починаються з нового уявлення про те, що можливо. Наше бачення — це те, що ми виносимо з досвіду страждання і боротьби у спосіб, який дозволяє нам жити щирішим життям. Однак трансформація способу нашого життя, любові, виховання і праці вимагає від нас діяти так, як підказує наше бачення: процес підйому після падіння аж ніяк не такий важливий, як практика підйому після падіння. Переворот починається, коли ми визнаємо і приймаємо те, що криється в суті підйому після падіння (осмислення досвіду), у наше повсякденне життя.

Коли емоції накривають нас із головою і перше, що спадає нам на думку: «Чому я такий роздратований? Що відбувається зі мною?» або «Здається, щось сталося і мені потрібно це занотувати і розібратися», — саме тоді офіційно розпочинається підйом. У вступі ми казали, що інтеграція — це душа процесу підйому. Завершальний акт інтеграції відбувається тоді, коли процес підйому після падіння стає повсякденною практикою, способом осмислення своїх емоцій і життєвого досвіду. Замість того щоб утікати від своїх БПЧ, ми занурюємося в них, розуміючи, що вони здатні розблоковувати страхи й сумніви, які стоять на шляху нашої щирості. Ми знаємо, що осмислення буде складним, але далі занурюємось в нього, тому що знаємо: утікати важче. Відкривши своє серце й розум, ми убрід переходимо непросту дельту, тому що знаємо, що мудрість в історіях наших падінь робить нас сміливішими.

Погляньмо на те, що переворот — перехід від процесу до практики — здатен зробити з нашими організаціями, родинами та оточенням.

Осмислення робочих ситуацій

У останніх шести розділах ми розглядали процес підйому після особистого падіння. Але що відбувається, коли організація або група в межах організації переживає конфлікт, невдачу або падіння? Уявіть собі, якщо організації — корпорації, малі підприємства, школи, культові місця, творчі агентства, юридичні фірми — зроблять процес підйому частиною своєї корпоративної культури, навчаючи процесам окремих осіб і групи та створюючи команди з осмислення проблем. Команди осмислювачів будуть навчені використовувати процес підйому для сприяння дискусіям щодо нагальних питань у великих та малих групах. Ми вважаємо, що для організацій будуть корисними ось ці питання:

1. Як можна взяти участь у процесі підйому з відкритим серцем і розумом?

2. Які емоції відчувають люди?

3. Чи слухаємо ми їх зі співчуттям?

4. Що потрібно, аби проявити цікавість?

5. Які історії придумують люди?

6. Що наші БПЧ говорять про наші взаємовідносини? Про нашу комунікацію? Про керівництво? Про корпоративну культуру? Про те, що діє і що ні?

7. Що нам варто осмислити? Які питання ми маємо розглянути, аби краще зрозуміти, що відбувається насправді, і перевірити реальністю наші вигадки й теорії змов?

8. Що є дельтою між першими БПЧ і новою інформацією, яку ми отримуємо під час осмислення?

9. Які ключові знання ми отримали?

10. Як ми діємо, володіючи цими знаннями?

11. Як ми інтегруємо ці ключові знання в корпоративну культуру і використовуємо їх, працюючи над новими стратегіями?

У «The Daring Way» (це компанія, яку я очолюю ) осмислення історій посідає центральне місце в корпоративній культурі. Керівні принципи нашої організації, які ми називаємо «П’ять R», виглядають так.

«П’ять R»: ось так ми працюємо

• Respect — поважати себе, інших, історії, процес.

• Rumble — осмислювати ідеї, стратегії, рішення, творчість, невдачі, конфлікти, непорозуміння, розчарування, зранені почуття, поразки.

• Rally — гуртуватися для прийняття рішень, успіхів, невдач, інтегрувати свої ключові знання в нашу культуру і стратегії та практикувати вдячність.

• Recover — возз’єднатися з родиною, друзями, відпочивати і розважатися.

• Reach out — звертатися один до одного і до спільноти зі співпереживанням, співчуттям і любов’ю.

Наша готовність і здатність до осмислення значних конфліктів, як-от не зданого вчасно проекту або фінансової втрати, допомагають нашій організації впоратися з кризовими епізодами, які особливо небезпечні для усіх нових та в процесі розвитку організацій. Це ті епізоди, які спонукають вас засумніватися у доцільності продовження праці. Але так само важливо те, що наші навички осмислення дозволяють залишатися зосередженими і розуміти одне одного. Я наведу чудовий приклад осмислення в «The Daring Way», що стався під час написання цієї книжки, і ми використали процес підйому, аби подолати складнощі.

Ми вже другу годину сиділи на зборах, які мали тривати ще годину, і раптом я зрозуміла, що ми не встигнемо обговорити усі заплановані теми. Я швидко переглянула питання, що залишилися, і запитала у присутніх, чи можемо ми перенести одну дискусію, заплановану всередині зборів, на завершення. Декілька осіб кивнули, зашурхотіли аркуші паперу, і ми продовжили обговорення. За хвилину після того, як ми почали обговорювати наступне питання порядку денного, один із членів нашої команди сказав: «Я хотів би повернутися до одного питання». Усі негайно випросталися, схопили ручки і приготувалися уважно слухати. «Повернутися до питання» — це серйозний термін у нашій культурі.

Для нас «повернутися» означає: «Я надто квапливо перейшов до наступного питання і хотів би повернутися до розгляду попереднього», або: «Мені б хотілося більше поговорити про те, що трапилося», або: «Мені потрібно виправити те, що я зробив, або сказав, або не висвітлив».

Чоловік тужно зітхнув і промовив:

— Я знаю, що у нас мало часу, але, коли ви запитали, чи не можна перемістити цей пункт в кінець порядку денного, я вигадав собі, що ми пересуваємо це питання тому, що воно більше не є для нас пріоритетом. Це по-справжньому непокоїть мене, тому що я витрачаю 70 % свого часу на цей проект, і якщо він більше не важливий, то мені потрібно про це знати.

Як на мене, немає кращого подарунку, ніж робота з людьми, які володіють достатньою сміливістю і довірою до команди, щоб поділитися такими думками. Ця людина виклала на стіл свою БПЧ. Не залишилося жодних прихованих образ або страхів. Він не хотів повернутися до свого кабінету і відкласти проект, не погодивши це з командою. Він просто виклав карти на стіл. Це було сміливо і професійно.

Я відповіла:

— Дякую за відвертість. Я пересунула цю тему, тому що вона така важлива, що ми не можемо обговорити її похапцем. Я б воліла знову зустрітися завтра, аніж абияк розглянути це питання сьогодні.

— Дякую вам. Я зрозумів, — відповів чоловік.

Але це ще не кінець. Де дельта? Де ключові висновки? Ключовий висновок — це те, що наступного разу я скажу: «Для обговорення цієї глобальної теми нам потрібна година вашої повної уваги. Пересуньмо її на кінець і заплануймо цього тижня час для її обговорення». Повага до захоплення і пристрасті людей означає повагу до їхніх тем у порядку денному.

Вигадки та підозри, до яких ми схильні за умови обмеженої інформації, можуть знищити серце організацій. Якщо п’ятдесят працівників вигадають п’ятдесят різних тлумачень зашифрованого послання керівника, це означає марнування їхньої енергії, часу і талантів. Натомість нам потрібно впровадити таку систему, коли люди звертаються до керівників і кажуть: «Нам потрібно зрозуміти цей лист про нову систему оцінки праці». Цікавість, зрозуміла комунікація, повернення до питань і осмислення стали частиною нашої культури. Організації, які, так само як люди, визнають свої історії і беруть на себе відповідальність за свої дії, отримують можливість написати нові закінчення. Коли вони заперечують свої історії, то люди ззовні, наприклад засоби масової інформації, візьмуть на себе авторство історії і напишуть нові оповідки, які можуть визначати організацію.

Осмислення історій вдома

Прочитавши цю книжку, ви, можливо, почнете уявляти, що ми зі Стівом повсякчас займаємося осмисленням. Дійсно, принаймні раз на тиждень один із нас має сказати: «Історія, яку я придумую, про те…» Я не перебільшу, коли скажу, що такий підхід революційно змінив спосіб вирішення наших конфліктів. Попри те, що я накопичила стільки знань про силу емоцій, і попри прожиті разом роки, я досі дивуюся, скільки наших суперечок відбувається через вигадки, які ми розповідаємо собі. Маленькі розбіжності з неважливих питань переростають у сварку через помилково розтлумачені наміри і зранені почуття.

Осмислення історій також властиве нашій родинній культурі. Ми усіма силами прагнемо моделювати власну поведінку і навчити дітей процесу підйому, аби допомогти їм інтегрувати його в практику свого життя. Усі діти стикаються з темою приналежності і хочуть бути частиною чогось, тому чимало їхніх БПЧ стосуються цих тем. (Для наших дітей БПЧ означає бурхливу першу чернетку, що також дозволяє нам звертатися до погодних метафор.)

Коли нашим дітям самотньо чи страшно або коли вони переконують себе, що вони «єдині», кому не дозволяють із ватагою друзів висадити в повітря будинок, подивитися певне кіно чи піти на концерт, або «єдині», у кого немає новітніх ґаджетів, ми намагаємося поцікавитись історіями, які вони придумали. Ми заохочуємо їх вести щоденник і навіть малювати свої історії.

Практика осмислення не лише навчає їх процесу, але майже завжди збагачує наш сімейний досвід взаємодії. Це набагато ефективніше, ніж просто сказати: «Мене не хвилює, що всім у світі дозволяють піти на цей музичний фестиваль, ти не підеш. Якщо всі стрибатимуть з моста, ти теж стрибнеш?» А найгірше, коли ми руйнуємо повагу дітей до нас словами: «Тому що я так сказав».

Запитуючи своїх дітей про їхні вигадки та підозри, ми розпочинаємо обговорення, якого в іншому випадку могло і не бути. Наприклад, Елен може сказати: «Я уявляю, що я старанно вчуся, допомагаю по хазяйству і намагаюся бути відповідальною людиною, але ти усе ще недостатньо мені довіряєш, аби відпустити на цей фестиваль, і, ймовірно, взагалі волієш нікуди не відпускати». Її БПЧ дає нам можливість перейнятися її почуттями, сказати, як сильно ми її поважаємо та цінуємо, і пояснити, що наше рішення засноване не на її поведінці, а на ймовірній поведінці людей, що її оточуватимуть. Незалежно від ступеню довіри до своїх дітей, коли наркотики, алкоголь і юрба вступають у гру, легко стати їхньою жертвою і опинитися в небезпечній ситуації.

Ми також отримуємо можливість розповісти Елен, як сильно ми любимо концерти і як радіємо, що вона також їх любить, й запевнити її, що у найближчому майбутньому вона зможе відвідувати музичні фестивалі. Важливо було допомогти Елен зрозуміти: ми вважаємо, що дітям потрібні місце і час, щоб вирости, і попереду в них багато нового досвіду й можливостей. Ми мали можливість сказати, що пишаємося нею і що вона робить усе, що слід у її віці, щоб заслужити цілковиту нашу довіру.

Це, звісно, не врятувало її від розчарування, але це і не було нашою метою. Однак завдяки цьому обговоренню ми упевнилися, що, навіть якщо Елен не згодна з нашим рішенням і сердиться на нас (це абсолютно нормально і доречно), вона не має відчуття, що ми недостатньо її поважаємо або не довіряємо їй.

Соціальні мережі дозволяють дітям (і дорослим) розглядати досконало відредаговані фотографії в Facebook і Twitter та уявляти, яке чудове життя у інших і наскільки злиденне наше власне існування. Колись ми запитували Еллен: «Що ти думаєш про ці фотографії?» І чули у відповідь: «Усі мої знайомі увечері вибухово розважалися, а я сиділа вдома, загрузнувши в домашньому завданні з хімії». Найчастіше, ще в процесі осмислення її почуттів, ми з’ясовували, що її найближчі друзі також сиділи удома за уроками, і, хоча Еллен справді запрошували на вечірку, вона сама вирішила залишитися удома, тому що хотіла добре скласти іспит. Це велика різниця.

Бридкі перші чернетки дієві навіть для нашого десятирічного сина Чарлі. Він розповідає нам, що йому непереливки в школі, тому що він єдиний, хто не розуміє, що відбувається з дробами. Ми з увагою і співчуттям ставимося до його емоцій. Потім переходимо до цікавості, розпитуючи його. Інколи я телефоную вчителю, який у 90 % випадків каже: «Це важка тема. Він розчарований, але нічого страшного в цьому немає. Тема нова для всіх». Озброївшись цією інформацією, ми можемо розпочати продуктивне осмислення проблеми і допомогти йому знайти дельту між вигаданою історією про свій рівень здібностей і нормальним розчаруванням під час вивчення нового матеріалу.

Із цього дослідження ми зробили ще один важливий висновок про виховання. Як було з’ясовано, ми починаємо вигадувати і підозрювати різні нісенітниці, якщо у нас обмаль інформації. Коли наші діти відчувають, що щось не так (можливо, дідусь захворів або в батьків фінансові клопоти), або коли вони знають, що щось не так (чують суперечку або наші розмови про проблеми на роботі), вони швидко переходять до заповнення прогалин в історії. І оскільки наш добробут безпосередньо пов’язаний з їхнім відчуттям безпеки, страх, який їх охоплює, починає надиктовувати їм історії. Важливо, аби ми давали їм якнайбільше інформації, яка відповідає їхньому розвитку й емоційному потенціалу, а також дали безпечне місце, де можна ставити питання. Емоції заразливі, і, коли ми відчуваємо стрес, тривогу або боїмося, наших дітей швидко охоплюють такі ж емоції. Більше інформації означає менше вигадок, заснованих на страхах.

Осмислення суспільних історій

Чимало найважчих розмов, які я провадила, відбувалися в аудиторіях коледжу соціальної роботи Університету Г’юстона і стосувалися питань раси, статі, класу і сексуальної орієнтації. Університет Г’юстона — це один із найрізноплановіших дослідницьких центрів у США, і я читала лекції з різних питань: від дослідницьких методологій і жіночих проблем до глобальної справедливості і моїх власних дослідницьких відкриттів. Протягом останніх десяти років серед моїх студентів було приблизно 25 % афроамериканців, 25 % — представники Європи, зокрема англосакси, 25 % — латиноамериканці, 15 % — американці азіатського походження і 10 % — вихідці з Близького Сходу. Приблизно 20 % моїх студентів — лесбіянки, геї, бісексуали, транссексуали або ще не визначилися з орієнтацією, і на багатьох моїх навчальних курсах присутні перекладачі на мову жестів. Університет Г’юстона, коледж соціальної роботи і сам Г’юстон — дивовижні. Ми — мікрокосмос.

Те, ким я є, і те, у що я вірю, значною мірою сформувалося досвідом викладання. І оскільки студентська аудиторія — хоч і особ­лива, але однаково частина суспільства, то наші розмови віддзеркалюють точнісінько ті самі конфлікти, які спалахують у всіх суспільних групах: людські відмінності, страхи, конкурентні пріоритети і конфлікти перспектив. Не має значення, про яку громаду йдеться — батьківсько-вчительську організацію, бойскаутів або спільноту мешканців кварталу, — наша здатність провадити незручні розмови, визнавати свої емоції і осмислювати свої історії є способом встановлення зв’язків.

У навчальній аудиторії ми не називали наші складні і майже завжди сумні розмови про проблеми расизму, гомофобію і класову нерівність осмисленням, але нині я розумію, що вони були саме цим. Коледж соціальної роботи — це унікальна лабораторія для осмислення, оскільки ми повинні провадити незручні розмови, якщо маємо намір ефективно працювати і змінювати систему. Кілька років тому ми працювали над творчим проектом про сором, і афроамериканка розпочала запеклу суперечку з білою жінкою про стереотип «сердитої чорної жінки». Ми говорили про біль, гнів і травму, які трапляються з нами, коли на наші почуття і проблеми навішують ярлики.

Торік американець азіатського походження попросив одногрупників чесно розповісти про свої перші думки, коли хтось підрізає їх на шосе в Г’юстоні. Чорношкірий студент сказав: «Азіат. Безперечно». Латиноамериканка сказала: «Літня людина». Білий студент, приголомшений відповідями, сказав: «Я гадав, усі ви підтримуватимете одне одного». Готовність усіх студентів зрозуміти свої упередження щодо інших, декотрі з яких вони не усвідомлювали до цієї розмови, призвела до переосмислення нас як суспільної групи.

Інший приклад сили сприйняття своїх історій стався під час обговорення привілеїв. Я попросила студентів записати свою першу коротку відповідь на тему привілеїв — першу реакцію, яку ми можемо усвідомити. Одна з білих жінок написала: «Ви мене не знаєте. Я прийшла з нізвідки. Я сама досягнула всього, що у мене є. У мене немає жодних привілеїв — я така ж, як і ви. Припиніть себе жаліти». Ці слова спричинили болючу дискусію про справжню природу незаслужених привілеїв і про те, що вони не мають нічого спільного з наполегливою працею.

Прочитавши потужну статтю про привілеї Пеґґі Макінтош, група почала розповідати, що саме для них означають привілеї. Латиноамериканець розповів про біль, якого зазнав, коли його дочка повернулася додому з дитячого садочка і розповіла, що на занятті була тільки крейда кольору шкіри білих дітей, отож її автопортрет вийшов поганим — не подібним на неї. Білий студент відреагував на цю історію власним підсумком про расові привілеї: «Я білий, і все зроблено для мене». Чорношкіра студентка сказала: «Я гетеросексуальна. Я можу триматися за руки з моїм бой­френдом, не боячись насильства». Інший студент сказав: «Я християнин. Я можу носити хрестик в школі, і ніхто не назве мене терористом». Білий чоловік відповів: «На відміну від своєї дружини я не боюся бігати зранку, коли ще темно і не жарко».

Вислухавши думки студентів про їхній біль і привілеї, біла жінка, яка написала: «Ви мене не знаєте…», зауважила: «Я зрозуміла, але не можу марнувати своє життя на негатив, особливо на той, про який розповідають чорні і латиноамериканські студенти. Це надто складно, надто боляче». І перш, ніж хто-небудь вимовив бодай слово, вона затулила обличчя руками і заплакала. За мить ми усі опинилися з нею в багнистій, темній дельті. Вона витерла сльози і сказала: «О боже, я зрозуміла: я можу сама вибирати, коли мені зручно турбуватися. Я не повинна жити із цим щодня».

Я вирішила використовувати свій досвід роботи з майбутніми соціальними працівниками як живий приклад осмислення історій суспільства, тому що ці теми, як в нашій країні, так і в світі, дуже болісні і травматичні. Расизм, сексизм, гомофобія, суспільна нерівність — це все справжні і непрості теми. І якщо ви замислитеся над ними, то зрозумієте, що стереотипи, які розпалюють страх і дискримінацію, часто є не чим іншим, як бридкими першими чернетками — історіями, які ми вигадуємо через брак знань і досвіду, або історіями, переказаними нам людьми, які також не все розуміють. Розкриття стереотипів вимагає розпізнавання і осмислення — ми маємо визнати, що до гри долучаються емоції, виявити цікавість до них і осмислити їх.

Який переворот здатен змінити цю реальність? Переворот, до якого спричинилися тисячі розмов на кшталт тих, які щосеместра провадять мої дивовижні, сміливі студенти. Кожна з історій, які ми розповідаємо і чуємо, — це наче маленький спалах світла; коли їх багато, вони освітлять увесь світ. Але не думаю, що ми можемо зробити це без осмислення. Не важливо, про яку суспільну групу йдеться або про який конфлікт, для вирішення проблем і змін необхідно, аби люди визнавали свої історії, ділилися ними і їх осмислювали.

Кожна частина практики підйому після падіння вказує на такі питання: «Чи можемо ми спиратися на вразливість емоцій і захищати свою правду?»; «Чи готові ми до дискомфорту цікавості і творчості, аби стати сміливішими у своєму житті?»; «Чи маємо ми сміливість для осмислення своєї історії?». Уявіть собі, що люди зібралися, щоб поговорити про справжні проблеми, які призводять до роз’єднаності, і поставили одинадцять запитань щодо підйому після падіння. Що було б, якби ми наважилися визнати свої страждання та біль і, вчинивши так, не легковажили стражданнями та болем інших? Ми стали б сильними.

Маніфест сміливих людей, які пройшли через біль

Немає більшої загрози для критиків, циніків і панікерів,

Аніж ті з нас, хто готові впасти,

Тому що ми навчилися підніматися.

З обідраними колінами і образою в серцях

Ми наважилися визнати свої історії боротьби,

Замість того щоб ховатися, метушитися і вдавати.

Коли ми заперечуємо свої історії, вони визначають нас.

Утікаючи від боротьби, ми ніколи не станемо вільними.

Тому ми обираємо правду і дивимося їй в очі.

Ми не будемо дійовими особами власних історій,

Лиходіями, жертвами і навіть героями.

Ми автори свого життя.

Ми пишемо сміливі закінчення власних історій.

Ми творимо кохання з розбитого серця,

Співчуття — із сорому,

Милосердя — з розчарування,

Сміливість — з невдачі.

Відвертість — це наша сила.

Історія — це наша дорога додому.

Правда — це наша пісня.

Ми хоробрі, ми мали розбиті серця.

Ми стаємо сильними.