6. Каналізаційні щури і порушники законів

Розуміння меж, цілісності і великодушності

Я знала, що пошкодую про це тої ж секунди, коли мляво пробурмотіла: «Гаразд». Справа була не в грошах. Я завжди даю безкоштовно щонайменше третину своїх виступів. Таким чином я підтримую організації або ініціативи, близькі моєму серцю. Але тут був зовсім інший випадок. Я погодилася виступити, тому що, коли вперше відхилила запрошення, організатори заходу відповіли прямолінійно і з притиском: «Ми сподіваємося, ви не забули про людей, які підтримали вас до того, як ви стали такою популярною».

Дві найпоширеніші фрази, які викликають почуття сорому в кожного з нас: «Ви мене розчарували» і «За кого ви себе маєте?». Останнє у Техасі частенько висловлюють так: «Ти став завеликим для своїх власних штанів». Їхня відповідь присадила мене, отже я неохоче відповіла «так». На жаль, вистачило десяти хвилин, щоб моє неохоче «так» перетворилося на «так» обурене, а коли я доїжджала до місця виступу, зателефонувала одна з організаторок заходу, щоб повідомити, що я ділитиму готельний номер з іншим промовцем.

Після того як я хвилин п’ять натякала, що мені потрібен окремий номер, але так і не промовила цього навпростець, вона нарешті сказала: «Усі промовці розміщуються в кімнатах по двоє. Ми завжди так робимо, і це ніколи не було проблемою. Ви кажете, вам потрібні якісь особливі умови?» Штани. Пам’ятай про штани.

У моїй родині примхливість вважали причиною для сорому, особ­ливо для дівчаток. Будь поблажливою, веселою і вчися пристосовуватися. Потрібно зупинитися, аби сходити в туалет під час поїздки? Ми зупинимося так, щоб не звертати з автостради. Не подобається вечеря? Не їж. Закачує в автомобілі? Ти це вигадуєш. На жаль, непримхливість також означала не просити те, що тобі потрібно, і ніколи нікому не створювати незручностей.

Отже, я по-справжньому добре навчилася доводити, що я така сама невибаглива, як і людина поруч. А ще я добре вмію ображатися. Фраза «потрібні якісь особливі вимоги» поцілила в яблучко. «Ні. Я ділитиму номер з іншою людиною. Усе гаразд», — відповіла я, міркуючи: «Я ненавиджу цих людей. Вони гидкі, і цей захід гидкий. І моя сусідка по кімнаті буде гидкою».

Як з’ясувалося, захід був чудовим, організатори дали мені цінний урок, а моя сусідка по номеру змінила моє життя. Звісно, вона зробила це не в надто натхнений спосіб, і, БОЖЕ ПОМОЖИ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ подібних уроків!

Увечері перед заходом я стояла біля дверей готельного номера і проказувала коротку молитву: «Будь ласка, Боже, дозволь мені бути великодушною і доброю. Дай мені сил прийняти цей досвід і бути вдячною за усі нові можливості!»

Відчиняючи двері, я постукала:

— Є хтось?

Моє серце впало, коли хтось відповів сердечним: «Заходьте!»

«І, Боже, будь ласка, дай мені сил не злитися на те, що я увійшла сюди не першою».

Коли я увійшла до кімнати, вона сиділа в кутку на диванчику і їла велетенську булку з корицею. Жінка простягла ноги на сидінні, впираючись кросівками в оббивку бильця. Я підійшла і назвалася:

— Привіт. Я Брене.

Я подумала, що моя молитва подіяла, оскільки я зуміла втриматися від того, щоб сказати: «Приємно познайомитися. Приберіть свої брудні черевики з дивана». Я помітила, що на бежевій тканині вже залишилися відбитки підошов.

Вона помахала переді мною липкою рукою і сказала:

— Даруйте, у мене липкі руки. В іншому випадку я б з радістю потиснула вам руку.

Я посміхнулася і помахала у відповідь, відчуваючи докір сумління за те, що засуджую її.

Я відповіла своїм найбадьорішим голосом:

— Без проблем! Виглядає апетитно.

Оскільки обидві її руки були замащені липкою глазур’ю, вона крутилася, намагаючись знайти спосіб пересунутися, не доторкаючись дивана. У ту саму мить, коли я зібралася запропонувати їй серветку, вона сіла прямо, запхала залишки булки до рота і витерла обидві руки об сидіння дивана. Потім вона подивилася на свої руки і, очевидно, невдоволена тим, як багато глазурі на них залишилося, витерла їх знову, обережно уникаючи ділянок оббивки, об які вона витерла їх уперше. Я стояла і витріщалася на подушки, вимащені глазур’ю, а моє обличчя, мабуть, віддзеркалювало мій жах, тому що вона посміхнулася, стенула плечима і сказала:

— Це ж не наша кушетка.

Я втратила дар мови. І абсолютно отетеріла. І все ще стискала в руці ручку валізи. Тим часом, поки я заціпеніло стояла посеред кімнати, вона підійшла до кухонної ніші, взяла пластикову чашку для кави, налила в неї трохи води і вийшла на крихітну терасу готельного номеру. Потім вона закурила сигарету.

Як і раніше, щосили стискаючи ручку валізи, я трохи підвищила голос, щоб вона могла почути мене крізь напівпрочинені двері:

— Це кімната для тих, хто не курить. Не думаю, що ви можете тут курити.

Вона засміялася:

— Вони нічого не казали про патіо.

Ти знущаєшся з мене?

— Серйозно. У цьому готелі не курять, — сказала я своїм найщирішим, авторитетним голосом екс-курця. — Крім того, дим потрапляє в кімнату.

Вона знову засміялася:

— Нічого страшного. Побризкаємо якимись парфумами.

Гаразд, Боже, я знижую планку. Будь ласка, не дозволь мені когось убити або зробити якусь дурість. Допоможи мені стримати в собі свою ненависть і гнів. І заради усього святого, нехай тут знайдеться інша вільна кімната.

Три виконані прохання з чотирьох — це непогано, а в ретроспективі, я гадаю, навіть краще, що прохання про іншу вільну кімнату залишилося невдоволеним.

Наступного ранку я виступила з вітальною промовою і за п’ят­надцять хвилин після того, як зійшла зі сцени, вже їхала в аеропорт. Чекаючи посадки на літак, я помітила, що щось не так. Я подумки засуджувала всіх людей навколо мене. Жінка переді мною була занадто напахченою. Хлопець позаду плямкав жуйкою. Батьки навпроти не повинні були дозволяти дітям їсти усі ці цукерки. Я стояла в черзі, розмірковуючи про досвід, здобутий в готелі, і, спостерігаючи за людьми довкола, збирала додаткові докази того, що людство огидне.

Я не могла викинути з голови сусідку по готельному номеру, що витирала замащені руки об диван. Але посилення мого роздратування було попереджувальним сигналом, який я мусила зрозуміти. Одна справа — відчувати розчарування, обурення або навіть образу через поведінку сусідки по номеру, але я відчувала щось ще, щось ближче до люті, аніж до образи. Я тушкувалася в почутті власної кращості. Це для мене емоційний збудник.

Осмислюючи це почуття протягом кількох років, я дізналася, що, незалежно від того, наскільки я впевнена у власній рації або в тому, як помиляються, на мою думку, інші, зарозумілість для мене — заборонена емоція. Зарозумілість починається з переконання в тому, що я краща за інших, і завжди закінчується тим, що я картаю себе і думаю, що «я недостатньо хороша» в чомусь. Навіть коли я стояла там, загрузнувши по коліна в осуді, мені було цікаво, що відбувається, і я знала, що хочу позбутися тягаря усього досвідченого негативу. Я зателефонувала до свого психотерапевта Діани і домовилася про зустріч, щойно сівши на своє місце в літаку.

Коли після обіду я повернулася додому і розповіла Стіву історію, він, здається, не знав, сміятися йому або злитися. Він обрав обережну підтримку.

— Діти у твоєї мами, — сказав він. — Хочеш піти десь повечеряти і поговорити про це?

Я відгавкнулася:

— Заради чого? Я не можу з’їсти те, що зробить мене щасливішою. Мені по-справжньому хочеться яловичої відбивної в клярі з картопляним пюре. Мені треба втопити образу і злість у вершковій підливці.

Він засміявся:

— Звучить апетитно. Усе, що забажаєш!

Але я знала, що вершкова підливка принесе лише тимчасову розраду і може звести нанівець мою слабку рішучість, отож я запропонувала з’їсти салат в експрес-кафе, а потім швиденько пробігтися крамничками і дещо купити. Я можу вгамувати лють гарненьким новим светром.

Стів неохоче нагадав мені про наш новий бюджет і запропонував натомість прогулятися після салату. Це був невдалий момент. Неможливо поховати образу й роздратування під салатним листям, а прогулянка призначена для розмови про почуття, а не для притлумлення їх. Отож я, наче скривджена дитина, потупцяла на кухню, обгорнула сирну паличку пластівцем шинки, проковтнула це і пішла спати.

Наступного ранку я прокинулася розлюченою. Гнів усе ще пропікав мене. У мене не було підливки, яка б притупила усі почуття, і нової одежини в шафі, яка б відволікла мене від зарозумілості. Потрапивши до кабінету Діани, я не могла спокійно всидіти на дивані, повсякчас пирхаючи. Схрестивши руки на грудях, я очікувала, що скаже Діана. Вона просто доброзичливо дивилась на мене, лагідно посміхаючись. Не та відповідь, якої я прагла.

Нарешті я сказала:

— Послухай, оце щиросердне життя і духовне пробудження — це чудово. Із цим у мене все гаразд. Насправді мені це все подобається. Окрім каналізаційних щурів і порушників правил. Ці люди — лайно.

Пізніше я дізналася, що Діана записала цю фразу як один зі своїх найулюбленіших вступів до терапевтичних сеансів. Я досі пам’ятаю, що відчувала того ранку. Я пам’ятаю свою впевненість і тамовану лють.

Діана залишалася відкритою і доброю. Саме так ми працюємо разом. Вона створює простір, у якому немає місця осуду, а я заповнюю кожний його квадратний сантиметр нефільт­рованими емоціями, що їх назбирую в собі. Потім ми їх розбираємо.

Без осуду й оцінювання вона сказала:

— Я бачу, ти по-справжньому роздратована. Розкажи мені про каналізаційних щурів і порушників законів. Хто це?

Я запитала її, чи дивилася вона дитячий мультфільм «Змивайся!» («Flushed Away»)53. Вона поміркувала якусь хвилину, вочевидь прокручуючи в голові усі мультфільми, які дивилася з онуками, і врешті відповіла:

— Ні, гадаю, що ні. А про що це?

— Це мультфільм про маленького вихованого щура Родді, домашнього улюбленця заможної дівчинки з Лондона. Коли родина від’їжджає у відпустку, Родді вилазить зі своєї розкішної клітки і гуляє будинком. Він одягає смокінг і роз’їжджає на автомобілі ляльки Барбі а-ля Джеймс Бонд. Він британець і говорить бездоганною англійською. Він дивиться телевізор і грає іграшками. Він супердобросовісний і працелюбний. Він підтримує бездоганний лад і з повагою ставиться до речей родини. Одного разу, коли сім’я все ще була у від’їзді, у будинку засмітилася каналізація. І з кухонної раковини виліз жахливий каналізаційний щур. Велике черево вивалюється над рваними джинсами, потерта шкіряна куртка. Зі старих кросівок стирчать пальці з довгими брудними кігтями. Він справжній хуліган. Він відригує і пукає. Він випорожнюється на підлогу. Він постійно винюхує сир і напихається ним. Він огидний. І він руйнує будинок.

Отож, Родді, домашній щур, намагається змити його в унітаз, але Сід, щур-хуліган, натомість сам змиває Родді прямісінько в лондонську каналізацію. Решта історії цілком передбачувана. Родді вчиться бути менш манірним, знаходить друзів і бореться з поганими хлопцями тощо. Суть у тому, що каналізаційний щур все руйнує.

Діана зрозуміла і запитала, чи не зустрічала я нещодавно каналізаційних щурів. Я розповіла про витирання липких рук об диван, вершкову підливку і наше безглузде рішення заощаджувати.

— Просто для уточнення, — сказала вона. — Твоя сусідка по номеру була каналізаційним щуром або порушницею?

Мені довелося хвилинку подумати.

— І тим і іншим. І це найгірше.

Діана мовила, що їй потрібно краще зрозуміти обидва терміни, тож я спробувала якнайдокладніше все пояснити.

— Каналізаційний щур не переймається правилами і не поважає речей інших людей. Порушник правил також не дотримується правил, але на додачу висміює людей, які їх поважають. Він зневажає правила. Він глузує з людей на кшталт мене — прихильників дотримання правил. Наприклад, моя подруга в коледжі зустрічалася з хлопцем, який був найбільшим порушником правил. Якось на вихідних ми орендували на пляжі багі[2], а на пункті прокату було великими літерами написано: «Не висовуйте руки і ноги з багі». Звісно, щойно ми виїхали зі стоянки прокатного пункту, він звісив ногу за борт. Я порадила йому припинити, але він розреготався: «О-о-о! Тримайте ноги в багі! Брене — багі-поліцейский!» Через десять хвилин він зламав гомілкову кістку, і ми провели п’ять годин в лікарні невідкладної допомоги. Усі його жаліли, окрім мене. Я вважала його бовдуром.

Діана широко розплющила очі, слухаючи:

— Зрозуміло. Здається, я второпала різницю. Отже, поговорімо про твою сусідку по номеру. Думаєш, вона глузувала з тебе?

Я розуміла, куди вона хилить, і не хотіла, щоб розмова закінчилася обговоренням того, як я занадто чутливо ставлюся до інциденту.

Я перейшла до перехресного обговорення:

— Вона глузувала з правил і порушувала їх, хоча я дала їй зрозуміти, що вони важливі для мене; таким чином, вона насміхалася над тим, що важливо для мене. А це те саме, що насміхатися з мене.

«Я дивилася усі епізоди серіалу “Закон і порядок”. Не намагайся грати зі мною в ігри».

— Я зрозуміла. — Діана глибоко зітхнула і замовкла.

Я не атакувала. Я також глибоко вдихнула і замовкла. Для цієї гри потрібні двоє.

Діана запитала:

— Ти можеш припустити, що твоя сусідка по кімнаті доклала максимум зусиль?

«Ти насміхаєшся з мене?» Я сказилася. Остаточно й цілком сказилася від гніву. Уперше, відколи ми працювали разом, я не була впевнена, чи мені подобається Діана, і я засумнівалася в її судженнях. Я закрижаніла. Розповідаючи про події у своєму житті, я зазвичай жестикулювала, але тепер я склала руки на грудях і стиснула губи. Своїм найспокійнішим голосом я відповіла:

— Ні. Я не вважаю, що вона докладала максимальних зусиль. А ти припускаєш, що вона робила все можливе?

Що суворішою ставала я, то сильніше розкривалася Діана, відчиняючи своє обличчя, тіло й серце для такої можливості. Це доводило мене до божевілля.

— Знаєш, я не впевнена. Проте я думаю, що загалом люди намагаються поводитися якнайкраще. А ти що думаєш?

«Що я думаю? Я думаю, що ця розмова — суцільна маячня. Ось що я думаю. Я думаю, що думка про те, що люди докладають максимальних зусиль, теж цілковита нісенітниця. Не можу повірити, що плачу за це».

Діана перервала мою високочолу рефлексію:

— Брене, ти маєш сердитий вигляд. Що відбувається?

Я забрала руки з грудей, нахилилася вперед і вперлася ліктями в коліна. Я подивилася Діані в очі і запитала:

— Ти насправді віриш — усім своїм серцем, — що люди докладають максимум зусиль? Чи… це те, у що ми повинні вірити, тому що ми соціальні працівники? Скажи мені правду.

Я опинилася так близько до неї, що нізащо б не проґавила, якби вона бодай легенько здригнулася.

Вона посміхнулася, подивилася вгору, потім кивнула.

«О мій Боже. Ти мене, мабуть, розігруєш».

— Так. Так, я справді вірю, що більшість із нас робить усе, що може, за допомогою інструментів, якими володіє. Я вірю, що ми можемо рости і ставати кращими, але я також вірю, що більшість із нас справді докладають максимальних зусиль.

— Що ж, чудово. Молодець. Я так не думаю.

«І ти сама, і ті, кому ти там посміхаєшся, мають просто кататися на своїх єдинорогах веселкою і залишити нас, простих смертних, наодинці з нашими стражданням і яловичою відбивною в клярі».

Діана оголосила, що сеанс закінчився, і уперше я почула це з радістю. «У нас немає нічого спільного. Я божеволію. Вона взяла бік витиральниці рук об диван».

Я попленталася до автомобіля і вирішила заїхати до кількох місць у справах, перш ніж вирушити додому. Діана вже висловлювала кілька божевільних ідей протягом нашої спільної роботи, але ця була надто чудернацькою і розлютила мене. Навіть стоячи в черзі у банку, я хитала головою і роздратовано зітхала.

Я припинила подумки ремствувати, коли жінка, котра стояла переді мною в черзі до каси, почала кричати на банківського працівника, який її обслуговував:

— Цього не може бути! Я не знімала ці кошти. Покличте керівника!

Я стояла позаду цієї жінки, за кілька кроків від неї, тому бачила і чула усе. Це була літня біла жінка, ймовірно, років вісімдесяти, а молодик, що обслуговував її, був афроамериканцем віком до тридцяти років. Чоловік вказав на свого начальника, який обслуговував іншого клієнта в одному з віконець трохи далі. Керівниця була афроамериканкою середнього віку.

— Ні! Покличте іншого керівника! — заверещала жінка біля каси.

«Приїхали. Вона справді збирається чекати, поки не прийде білий керівник? Що відбувається з людьми?»

До цього часу керівничка помітила гармидер і підійшла. Поки вона супроводжувала жінку до свого кабінету, я підійшла до віконечка каси.

— Чим я можу допомогти? — запитав чоловік.

Вочевидь, одержима демонами, яких я зазвичай позбуваюся під час терапевтичного сеансу, я бовкнула:

— Як ви гадаєте, люди зазвичай докладають максимальних зусиль?

Він усміхнувся:

— Ви бачили, що сталося?

Я кивнула:

— Бачила. Їй не сподобалося те, що ви казали, і вона вимагала білого керівника. Це було жахливо.

Він підняв брови і стенув плечима.

— Так. Вона перелякалася за свої гроші, — пояснив він.

— Так. Я чула її. Але, повертаючись до мого питання, як ви гадаєте, вона докладала максимальних зусиль?

Він на мить замислився.

— Так. Імовірно. Вона перелякана. Хто знає? — Він трохи помовчав і додав: — Ви психіатр?

Він не уловлював суті.

— Ні. Я дослідниця. І я не можу повірити, що ви насправді вважаєте, що вона зробила все, що в її силах. Справді?

Цілком проігнорувавши моє запитання, він пояснив, що працював із психіатром, коли повернувся з двох відряджень до Іраку. Він сказав, що у його дружини була інтрижка з їхнім спільним знайомим і це «вибило його з колії». Моє запитання стало відразу неважливим, і ми кілька хвилин поговорили про його досвід і моє дослідження. Розуміючи, що позаду мене збирається черга, я подякувала йому і поклала гроші до гаманця.

Коли я обернулася, щоб піти, він сказав:

— Річ у тому, що ніколи не вгадаєш, що в людини на душі. Можливо, у цієї леді є син-наркоман, який краде гроші з її рахунку, або чоловік з хворобою Альцгеймера, який знімає готівку і навіть не пам’ятає про це. Просто не вгадаєш. Люди не схожі на себе, коли налякані. Можливо, це все, на що вони здатні.

Хоча я намагалася відкинути думку Діани як абсурдну, в ній було дещо незвичайне, через що я не могла викинути її з голови. Протягом наступних трьох тижнів я поставила це питання понад сорока особам. Спочатку я запитала декілька колег і студентів-старшокурсників, потім перейшла до учасників попередніх досліджень. Питання було простим: «Чи думаєте ви, що в цілому люди роблять усе, на що здатні?» Закінчуючи п’ятнадцяте опитування, я вже побачила тенденцію — певні шаблони і теми, які дозволяли точно передбачити, що я почую в інших інтерв’ю.

По-перше, ті, хто казав, що вірить у максимальні старання людей, послідовно кваліфікували свої відповіді: «Я знаю, це звучить наївно», або: «Не можна стверджувати з певністю, але я думаю, що це так», або: «Я знаю, це звучить дивно». Вони не квапилися відповідати і, здавалося, намагалися виправдатися, начебто хотіли переконати себе в іншому, але не могли забути про людяність. Вони також обережно пояснювали, що це не означає, що люди не можуть духовно зростати або змінюватися. Проте зазвичай, зазначали вони, люди намагаються робити усе можливе за допомогою інструментів, якими володіють.

Ті, хто вірили, що люди не докладають максимальних зусиль, були однозначними і пристрасними у своїх відповідях. Я жодного разу не почула: «Я не впевнений, але я так не думаю». Це завжди була рішуча варіація на тему: «Ні! Точно ні! Жодним чином!»

На відміну від людей, які відповідали «так», близько вісімдесяти відсотків цих респондентів ставили за приклад себе: «Я знаю, що не роблю усе, на що здатен, то чому я маю припускати, що інші це роблять?», або: «Я переважно не надто напружуюся», або: «Я не викладаюся на сто десять відсотків, навіть якщо повинен». Вони судили про свої зусилля точнісінько так, як оцінювали зусилля інших. Було зрозуміло, що людям, які казали «ні», важливо підкреслити свою рівність з іншими.

Також я помітила тенденцію, яка занепокоїла мене. Учасники попередніх досліджень, які відповідали «ні», — це люди, які боролися з перфекціонізмом. Вони негайно зазначали, що не завжди роблять усе, на що здатні, і наводили приклади ситуацій, у яких поводилися не найкращим чином. Вони були такими ж вимогливими до інших, як і до себе. Кожен учасник опитування, який відповів «так», був у групі людей, котрих я визначила як «щирих»: ці люди були готовими до вразливості і упевнені у своїй гідності. Вони також наводили приклади ситуацій, у яких припустилися помилки або показували себе не з найкращого боку, але замість того, щоб розповісти, як вони могли чи мали вчинити, переконували, що, хоч і не доклали достатньо зусиль, їхні наміри були якнайкращі і вони намагалися бодай щось зробити. З професійного погляду я розуміла, про що йдеться. Особисто я цього не досвідчувала, поки мене не «змили», наче мого друга-щура Родді.

Це сталося ближче до кінця експерименту, коли я обідала з новою знайомою. Звісно ж, я подумала, що буде потішно поставити їй це питання. У нас виявилося багато спільного, і я припускала, що вона відповість «ні», як і я. Наша заклопотаність і брак толерантності до нероб були тим спільним, що робило нас потенційними друзями. Я розпочала зі свого питання, щойно ми сіли за столик:

— Отже, маю до тебе дослідницьке питання. Ти думаєш, загалом люди роблять усе, на що здатні?

Вона відповіла зухвало і передбачувано негативно:

— О чорт, ні!

Я всміхнулася:

— Правда? Я абсолютно згодна!

Тоді вона нахилилася над столом і почала запально пояснювати:

— Візьмемо, наприклад, грудне вигодовування. Я зараз годую свою доньку. Так, це складно. Так, це виснажує. Так, я тричі мала запалення, через яке щоразу, коли дитина прикладається до грудей, відчуваю, ніби мій сосок ріжуть склом. Але, будь ласка, не розповідайте мені про потребу привести тіло до норми, почуття втоми або необхідність вийти на роботу. Я не хочу цього чути. Якщо ви не збираєтеся годувати грудьми принаймні рік, вам варто двічі поміркувати про народження дітей. Ви не докладаєте максимальних зусиль, а хіба ви не вважаєте, що ваші діти заслуговують на це? Відмова від зусиль — це лінощі. А якщо відмова від зусиль — це все, на що ви здатні, можливо, ви не робите усього, на що здатні.

І ось я відчула себе отим товстопиким каналізаційним щуром у пошарпаній шкіряній курточці і рваних джинсиках. Я майже відчула запах сиру. Я була її каналізаційним щуром.

Я годувала дітей грудьми впродовж дуже нетривалого відтинку часу, аж ніяк не рік. Я відчувала пекучу потребу пояснити моїй новій подрузі, що у мене були страхітливі токсикози протягом перших двадцяти тижнів обох вагітностей, і я зробила усе можливе, коли йшлося про грудне вигодовування. Я хотіла пояснити, що зціджування було надто болючим, але я намагалася, поки ставало сили. Я хотіла переконати її, що люблю своїх дітей так само, як вона своїх. Я хотіла, щоб вона знала, що я доклала максимум зусиль.

Але я нічого не сказала, тому що все, про що я могла думати, — це люди, які, коли я засуджувала їх, імовірно, хотіли мені сказати: «Ти не знаєш мене. Ти нічого не знаєш про мене. Будь ласка, не засуджуй мене».

До речі, я також не хочу, щоб мені доводилося захищати свій вибір як матері. Існує принаймні мільйон шляхів бути чудовою матір’ю, і жоден із них не залежить від грудного вигодовування або будь-якої іншої пекучої теми. Хороші матері знають, що вони гідні любові й турботи, і в результаті виховують дітей, які знають, що вони гідні того самого. Присоромлення інших матерів — це аж ніяк не один із мільйона способів бути чудовою мамою.

Коли того вечора я повернулася додому, Стів сидів на кухні. Він запитав у мене, як минула вечеря, і я зрозуміла, що ще не ставила йому це дослідницьке запитання, отож сказала, що хочу почути його відповідь, перш ніж розповім про вечерю. Він думав близько десяти хвилин. Як педіатр, Стів бачить у людях і краще, і гірше. Він просто і далі витріщався у вікно. Я знала, що він обмірковує запитання.

Нарешті, коли він знову подивився на мене, на його обличчі був той самий вираз, що й у Діани під час сеансу. Стів сказав:

— Я не знаю. Я насправді не знаю. Усе, що я знаю, — це те, що моє життя краще, коли я припускаю, що люди роблять усе можливе. Це дозволяє мені утриматися від осуду й зосередитися на тому, що є, а не на тому, що мало або могло бути.

Його відповідь здалася мені правдивою. Це була нелегка правда, але правда.

Протягом місяця я зробила сорок інтерв’ю, а потім повернулася до кабінету Діани. Я сіла на кушетку, підібгавши ноги і тримаючи в руках свій щоденник. Діана також тримала в руках нотатника і дивилася на мене добрим, відкритим поглядом. Вона розпочала з питання:

— Як ти?

Я почала плакати:

— Люди роблять усе, що в їхніх силах.

Діана не відреагувала, але продовжувала дивитися на мене зі співчуттям. Без золотої медалі. Без погладжування по голові. Без похвали: «Молодець, юний джедаю!» Анічогісінько.

— Я знаю, що сталося. Я повинна була попросити те, що мені треба. Я повинна була відмовитися від виступу або, принаймні, наполягти на окремому готельному номері.

Вона подивилася на мене і — без дрібки іронії або виразу «я ж тобі казала» — вимовила:

— Ти робила все, що могла.

Тої миті, коли вона це вимовила, я згадала якось почутий виступ Майї Енджелоу про те, що чим більше ми знаємо, тим краще ми діємо.

Потім я розповіла їй думку Стіва, яка, на мій погляд, була мудрою і прекрасною.

— Стів каже, що його життя краще, коли він припускає, що люди роблять усе можливе. Я думаю, він має рацію. Я дізналася про себе і про людей дещо непросте. Це вагоме питання.

— Так, — погодилася вона. — Це вагоме питання. Хочеш поділитися тим, що довідалася? Я б хотіла почути.

Я пояснила, що на початку своєї роботи виявила, що найспівчутливіші люди з опитаних мною також мають найбільш жорсткі межі, які поважають інші. Спочатку це здивувало мене, але нині я все зрозуміла. Вони припускають, що інші роблять усе, що можуть, але також просять те, що їм треба, і не миряться з паскудством. Я жила зовсім по-іншому: припускала, що люди не докладають максимальних зусиль, тому засуджувала їх і постійно розчаровувалася, і це було легше, ніж встановлювати межі. Установити межу непросто, якщо ви хочете подобатися і завзято прагнете бути легким, веселим і гнучким.

Співчутливі люди просять те, що їм потрібно. Вони кажуть «ні», коли їм треба, а коли кажуть «так», то й мають на увазі «так». Вони з розумінням ставляться до інших, тому що їхні межі захищають їх від образ. Коли мене попросили виступити на заході, я сказала «так», хоча хотіла сказати «ні». Я злегковажила своєю роботою і своїми потребами, а організатори заходу, своєю чергою, злегковажили моєю роботою і моїми потребами.

Знаєте, яка іронія криється в оплачених виступах? Коли я роблю щось за гонорар, люди поводяться шанобливо і професійно. Коли я роблю щось безвідплатно, тому що мені небайдужа тема, люди поводяться шанобливо і професійно. Коли я роблю щось, тому що мене підштовхнули, на мене натиснули, викликали відчуття провини або присоромили, я очікую від людей вдячності, не лише поваги і професіоналізму. У дев’яноста відсотках випадків я не отримую нічого. Як можна сподіватися, що люди цінуватимуть нашу роботу, коли ми самі себе не цінуємо настільки, щоб встановити необхідні межі?

Я розповіла Діані, як поставила це питання представникам духовенства, котрі допомагають сільським родинам, що живуть у бідності. Я описала, як попросила групу цих чоловіків та жінок подумати про когось, кого вони засуджують і хто їх обурює, і написати ім’я цієї людини на аркуші паперу. Потім я запропонувала дещо уявити:

— А якщо на Вищому суді ви довідаєтеся, що людина, чиє ім’я ви написали, робить усе, що він або вона може?

Вони миттєво запротестували:

— Я не повірю в це. Що це за суддя такий?

Це було легко. Це ж були представники духовенства! Я сказала:

— Бог.

Одна жінка вибухнула слізьми. Вона сиділа поруч зі своїм чоловіком. Вони обоє були дияконами і, не змовляючись, написали ім’я однієї і тієї ж людини. Я запитала, чи не хоче вона поділитися з групою тим, що відчуває.

Джеймс — людина, ім’я якої вони записали, — батько шести малих дітей, разом з ними він живе в трейлері в пустелі. І він, і його дружина тривалий час потерпали від алкогольної залежності, і соціальна служба роками пильнує за їхнім життям. Представники духівництва постійно привозять Джеймсу і його родині їжу, памперси і дитяче харчування, але вони були переконані, що він продає товари, щоб дістати гроші на випивку принаймні так само часто, як віддає їх родині.

Жінка сказала тремтливим голосом:

— Якщо б Бог сказав мені, що Джеймс робить усе, що може, я б могла зробити одне з двох: або і далі привозила б йому все, що можу і коли можу, утримуючись від суджень, або я б вирішила, що віддавати все безпосередньо Джеймсу — це не те, що варто надалі робити. У іншому випадку я була б повинна припинити злитися, засуджувати і чекати, поки щось зміниться.

Чоловік обійняв її. Стримуючи сльози, він подивився на групу і сказав:

— Просто ми дуже втомилися. Дуже втомилися злитися і відчувати, що нашу допомогу сприймають як належне.

Діана уважно вислухала мене і, коли я закінчила, сказала:

— Ти маєш рацію. Це важка і важлива робота для тебе.

Цього разу я відчула, як відкривається моє серце:

— Так. Це важко. І я втомилася. Але втома, яку я відчуваю після подібного дослідження, відрізняється від втоми, яку я відчуваю від постійного роздратування й образи. Це хороша втома, не залита вершковою підливкою.

Розпізнавання

Відчуття зарозумілості в аеропорту спонукало мене до розпізнавання. Мій момент «падіння долілиць» стався, коли я стояла в черзі, з ненавистю та осудом розмірковуючи про кожну людину поруч зі мною, і поверхнево відчувала свою вищість над ними. Кажу «поверхово», тому що досліджувала осуд і знаю, що ми не засуджуємо інших, коли упевнені в собі. Я розуміла: щось було не так. Незначне розпізнавання відбулося, коли я стояла, стискаючи до побілілих кісточок свою валізу, і дивилася, як моя сусідка по номеру прямує від вимащеного глазур’ю дивана до патіо, щоб покурити. Подібно до того, як фахові гравці в покер вивчають своїх супротивників, я вивчала свої власні висловлювання і тепер знаю напевне, що коли я молюся, щоб нікого не скривдити або репетирую по-справжньому складні розмови, то це означає, що я по коліно загрузла в емоціях або вразливості. Але, зрештою, саме моє зацікавлення цим виснажливим почуттям власної рації спонукало мене ще в літаку призначити зустріч з Діаною.

Осмислення

Я почала писати свою БПЧ в літаку, повертаючись додому. Здебільшого це був нумерований перелік із закарлючками кольоровими олівцями (а витиральниця замащених рук об диван була зображена у вигляді диявола). Моя БПЧ була доволі проста (і бентежно наближена до спалаху роздратування).

• Я була поступливою і гнучкою (всупереч власній волі), і, замість того щоб поцінувати це, організатори заходу використали мене.

• Я була хорошою. Вони були поганими. Це було несправедливо, і я цього не заслужила.

Я також записала головну теорію про два основні типи людської поведінки.

• Тип 1. Ті з нас, хто старається з усіх сил, дотримуються правил і поважають інших.

• Тип 2. Каналізаційні щури і порушники правил, які не роблять усе можливе і використовують людей.

Щойно повернувшись додому, я додала до своєї БПЧ примітку про те, як несправедливо, що я не можу ані з’їсти, ані купувати, ані робити те, що хочу, щоб заспокоїтися після такої важкої подорожі. У цій чернетці не бракувало записів про «несправедливість».

Я повинна осмислити сором через власну примхливість, мою самооцінку, провину, образу і перфекціонізм — своїх звичайних примар. Але найважче було осмислити межі, упевненість у власній рації і власну цілісність. Дельта між вигадками в моїй БПЧ й істиною була темною, розлогою і багнистою. Я отримала наступні ключові знання.

• Ми усі робимо все, що можемо. Поділ людей на каналізаційних щурів і порушників законів — це небезпечний спосіб дивитися на світ, тому що, незалежно від того, як наполегливо ви працюєте чи як вправно даєте собі раду із багатьма завданнями водночас, якщо ви тривалий час дивитиметеся на світ крізь призму такого поділу, то врешті ви й себе вважатимете дрібним гризуном у байкерській куртці.

• Щоб уникати образ, потрібно встановити межі — менше нарікати на інших і взяти на себе більше відповідальності за те, щоб просити те, що потрібно і чого хочеться.

• Ви не станете цілісним, звинувачуючи інших, нарікаючи, що «це несправедливо» або заявляючи: «Я заслуговую». Я маю брати на себе відповідальність за свій власний добробут. Якщо я вважаю, що зі мною вчинили несправедливо або не отримую того, на що заслуговую, то чи просила я по-справжньому чи просто шукала привід, щоб звинувачувати інших і почувати власну рацію?

• Я намагаюся не тлумити свій дискомфорт, бо думаю, що я заслуговую зусиль. Це не те, що трапляється зі мною; це те, що я обираю для себе.

• Це осмислення показало мені, чому самовдоволення небезпечне. Більшість із нас вірять у міф, що переконання «Я кращий за вас» і «Я недостатньо хороший» розділяє значна відстань, але насправді це два боки однієї медалі. Обидві фрази атакують почуття власної гідності. Ми не порівнюємо себе з іншими, коли ставимося до себе добре; ми шукаємо хороше в інших. Коли ми співчуваємо собі, то співчуваємо й іншим. Упевненість у власній непогрішності — це лише броня ненависті до себе.

У «Надзвичайній відвазі» я казала про те, як слова пісні «Алілуя» Леонарда Коена («Кохання — це не переможний марш, це холод і уламки»54) показують, як надзвичайна сміливість може відчуватися радше як свобода з легкою втомою після бою, а не гучне святкування. Те саме з підйомом після падіння. Завдяки дослідженню і власному досвіду я дізналася, що процес здобуття духовної сили після підйому поглиблює нашу щирість, хоча часто і відчувається як приємна душевна втома.

Пильніший погляд на осмислення меж, цілісності і великодушності

Моє формальне дослідження теж підтвердило поведінкові моделі, які я зауважила під час неофіційного опитування людей щодо того, чи вірять вони, що інші роблять усе, що в їхніх силах. Дотепер я поставила це запитання сотням людей, задокументувала і посортувала їхні відповіді. Я вчинила так само, як вчинила зі священнослужителями на двадцяти великих конференціях. Люди записують імена тих, хто заподіює їм прикрість, розчарування і / або образу, а потім я пропоную уявити, що ця людина робить все, що в її силі. Відповіді я отримую розмаїті. «От чорт, — сказав один чоловік. — Якщо він справді робить усе, на що здатен, то я цілковитий йолоп і мені потрібно припинити тиснути на нього і почати йому допомагати». Одна жінка сказала: «Якщо це правда і моя мати робить усе можливе, то я повинна померти від горя. Я волію гніватися, а не сумувати, тому мені легше повірити, що вона принижує мене з наміром, аніж уболівати з того, що моя мати ніколи не буде такою, якою я хочу її бачити».

Для керівників організацій відповідь на це питання може бути болісною. Як і в попередніх відповідях, вони часто усвідомлюють, що замість того, щоб тиснути на підлеглого чи підштовхувати його, мають взятися за складне завдання — допомогти їм, перевести на іншу посаду або дозволити піти.

Оскільки образа, розчарування і зневіра змушують нас почуватися жалюгідними, ми обдурюємо себе вірою у те, що ці емоції легші, ніж вразливість під час важкої розмови. Але правда полягає в тому, що осуд і гнів здіймають значно вищу емоційну хвилю. Окрім того, ці почуття часто пов’язані з осудом і неповагою до людини, яка бореться, і, зрештою, отруюють культуру спілкування.

Одну з найглибших відповідей на це запитання я отримала під час роботи з групою лідерів у Вест-Пойнті. Один офіцер висловив сумнів у «точності формулювання», перепитуючи мене:

— Ви на сто відсотків упевнені, що ця людина робить усе, що може?

Після того як я двічі або тричі відповіла «так», офіцер зробив глибокий вдих і сказав:

— Тоді доведеться пересунути камінь.

Я збентежилась:

— Що ви маєте на увазі?

Він похитав головою:

— Я повинен припинити штурхати камінь. Мені потрібно пересунути його на інше місце. Це боляче для нас обох. Та людина не підходить для тієї посади, і жодні стусани і спонукання не змінять цього. Її потрібно перевести на посаду, де вона зможе зробити свій внесок у справу.

Це не означає, що ми припинимо допомагати людям встановлювати цілі або припинимо очікувати, що вони зростатимуть і змінюватимуться. Це означає, що ми припинимо поважати й оцінювати людей за те, що, на нашу думку, вони повинні робити, а почнемо поважати за те, якими вони є, і покладемо на них відповідальність за те, що вони роблять. Це означає, що ми припинимо любити людей за те, якими вони могли б бути, і почнемо любити їх за те, якими вони є. Це означає, що іноді, коли ми починаємо картати себе, потрібно зупинитися і сказати тривожному внутрішньому голосу: «Хлопче, я роблю все, на що зараз здатен».

Життя за принципом МЦВ: межі — цілісність — великодушність

Професорка Джин Кантамбу Леттінґ, котра викладала під час мого навчання в магістратурі і докторантурі, була одним із моїх найважливіших наставників. Вона викладала лідерство і організаційний розвиток (ЛОР). Я проходила у неї інтернатуру, провадила під її керівництвом дослідження в області лідерства й організаційного розвитку і асистувала під час занять.

Щоразу, коли хтось розповідав про конфлікт із колегою, вона запитувала: «Що таке гіпотеза великодушності? Яке найвеликодушніше припущення ви можете зробити про наміри цієї людини або її слова?»

Зважаючи на моє виховання і мої стосунки з уразливістю у той час, я ніколи не надавала великого значення подібній думці. Я завжди думала щось штибу: «Як найкраще покарати негідника у цій ситуації?»

Але тепер, коли я почала працювати, припускаючи, що люди роблять усе, на що здатні, я згадала запитання Джин і почала застосовувати його у своєму житті. Якщо хтось надсилає мені дошкульного листа, я намагаюся великодушно припустити, що у цієї людини був жахливий день, або вона не вміє писати листи як належить, або просто електронна пошта не передає справжнього настрою. Що б там не було, наміру образити мене в цієї людини не було. Це припущення виявилося неймовірно ефективним і звільнило мене від негативних емоцій — до певної міри. Великодушність — це не безкоштовний проїзний квиток для того, щоб люди використовували нас, ставилися несправедливо або умисне поводилися нешанобливо й зарозуміло.

Я зрозуміла також, що великодушне припущення без встановлення меж — це ще один шлях до образ, непорозумінь і осуду. Усі ми можемо бути великодушними, але також ми повинні дотримуватися своїх принципів і особистих меж. Я називаю вирішення цієї проблеми «життям за принципом МЦВ: межі, цілісність і великодушність».

Які межі я маю встановити, щоб можна було працювати, дотримуючись власних принципів і розширюючи найвеликодушніші інтерпретації намірів, слів і дій інших людей?

Установлення меж означає з’ясовування того, яка поведінка є для нас припустимою, а яка — ні. Цілісне сприйняття особистості — ключ до розуміння цього, тому що саме завдяки йому ми встановлюємо власні межі і покладаємо на себе й інших відповідальність за їхнє дотримання. Я спробувала знайти наявне визначення цілісності, яке віддзеркалює те, що я побачила у своїх даних, але не змогла. Тому пропоную власне визначення.

Цілісність — це вибір сміливості, а не комфорту; вибір того, що правильно, а не того, що весело, швидко або легко; це рішення дотримуватися наших цінностей, радше ніж просто сповідувати їх.

Життя за принципом МЦВ означає: «Так, я збираюся бути великодушним у своїх припущеннях і намірах, водночас твердо дотримуючись власних принципів і чітко усвідомлюючи, що прийнятно, а що неприйнятно».

У історії на озері Тревіс я врешті припустила, що Стів кохає мене, що відбувається щось, чого я просто не здатна зрозуміти, і тому варто бути вразливою і викласти усі карти на стіл, коли йдеться про мої почуття і страхи. Чесно визнати історії, які ми вигадуємо, замість того щоб діяти під впливом страху або інстинкту самозахисту, — це відважний крок. Зважившись на чесність, я обрала те, що вважала сміливим і правильним, замість того, що здавалося зручним і легким, а також наважилась на те, що здавалося порушенням межі. Неправильно відштовхувати мене, коли я прагну душевної близькості. Стів відреагував так само. Він сказав мені правду, поклав на мене відповідальність за поведінку в минулому і залишився чесним із собою. Того ранку життя за принципом МЦВ нас врятувало. Якби хтось із нас припустив найгірше, обрав простіший шлях або увімкнув режим самозахисту чи нападу, це була би вже інша, хоча й знайома історія.

Один із найкращих прикладів життя за принципом МЦВ я отримала від своєї подруги Келлі Рей Робертс55. Келлі Рей — художниця, вчитель і підприємець. Протягом останніх п’яти-шести років її творчість стала дуже популярною. Якщо ви зазирнете на її сайт, то відразу зрозумієте, про кого я веду мову, і скажете: «О, мені подобаються її роботи».

Окрім занять творчістю, Келлі Рей провадить власний бізнес, пише книжки і викладає на мультимедійних курсах живопису. Цікаво, що вона навчилася малювати, коли працювала соціальним працівником в онкологічному відділенні лікарні. Пізніше вона реалізувала своє покликання — художник і підприємець — і нині великодушно допомагає іншим робити те саме.

Коли Келлі Рей стала популярною і впізнаваною у світі, в неї почалися проблеми — масштабні порушення авторських прав (вічна проблема для багатьох митців). Вона зауважила, що деякі читачі її блогу і учні курсів копіюють її твори і продають їх в Інтернеті. Келлі Рей відповіла на ці порушення авторських прав одним із найпотужніших прикладів життя за принципом МЦВ, який я будь-коли бачила.

Вона написала пост під назвою «Що нормально і що ненормально». Пост був добрим, чесним, щирим, зрозумілим і рішучим. Ось відредагована версія.

Ненормально

• Використати одну з моїх фотографій у профілі Facebook або на будь-якому іншому сайті без дозволу художника. Це порушує закон про авторське право.

• Копіювати покрокові інструкції з моїх книжок, статей або уроків і оприлюднювати їх у своїх блогах і на веб-сайтах. Також ненормально змінювати мої інструкції і послуговуватися ними під час занять, які ви провадите для отримання прибутку, або відправляти їх до журналів для публікації.

• Розповсюджувати у своїх блогах і на веб-сторінках відео або фотографії моєї книжки, покрокові інструкції або процес малювання.

Нормально

• Надихатися. Експериментувати. Вивчати мої техніки, а потім створювати свою власну. Техніки, описані в моїй книжці, статтях і уроках, призначені стати поштовхом, завдяки якому ви діятимете, розвиватиметеся і вдосконалюватимете свою майстерність — це нормально і вітається.

• Надіслати мені листа і запитати, чи можна використати одну з моїх робіт.

• Стягнути зображення з мого сайту або цитувати мій пост у блогу, але при цьому ви повинні вказати автора.

Цей пост, який значно довший, аніж я навела, і який навіть містить перелік розповсюджених питань, закінчувався ось таким повідомленням: «Я сподіваюся, це допоможе усе пояснити. Я знаю, що більшість осіб, які перетнули межу, зробили це не навмисне. І більшість із них не хотіли заподіяти мені будь-якої шкоди. Але я вважаю, що нам усім важливо залишатися хорошими провідниками в творче життя і продовжувати делікатно визначати, що прийнятно, а що ні, особливо тому, що порушення авторського права — це дуже серйозно».

Як чудово продемонструвала Келлі Рей, межі — це лише наші переліки того, що прийнятно, а що ні. Насправді це робоче визначення меж, яким я послуговуюся зараз. Це прямолінійне визначення, зрозуміле людям будь-якого віку і в будь-яких ситуаціях.

Коли ми поєднуємо сміливість пояснити, що для нас прийнятно, а що ні, із припущенням, що люди роблять усе можливе, наше життя змінюється. Так, будуть люди, які порушують наші особисті межі, і тому необхідно притягнути цих людей до відповідальності. Але коли ми живемо, дотримуючись власних принципів, то зміцнюємося в самоповазі, яка виникає радше завдяки повазі до наших меж, а не від розчарування і образи.

Один із найбільших дарів цієї роботи — зміна мого підходу до виховання дітей. Тепер, коли мої діти приходять зі школи додому і розповідають, як хтось вчинив несправедливо або як однокласник постійно погано до них ставиться, я чиню по-іншому. Я й надалі вислуховую зі співчуттям і запитую про їхні погляди на ситуацію, але тепер ми також шукаємо відповіді на запитання: «Які межі потрібно встановити, щоб не порушувати власних принципів, і які великодушні припущення можна зробити про мотиви, наміри або поведінку кривдника?»

Нещодавно ми з дочкою розмовляли про людей, які хизуються в соціальних мережах. Коли я запитала її, як ми можемо застосувати принцип МВЦ у цій ситуації, її обличчям промайнуло занепокоєння. Вона сказала: «Великодушно було б припустити, що насправді вони страждають, а не лише намагаються привернути увагу». Я погодилася. Ми поговорили про те, як Еллен хоче дотримуватися своїх принципів в Інтернеті, а потім склали непростий перелік того, що прийнятно, а що ні. Насамкінець ми обговорили, як вона встановлюватиме свої межі, висловлюватиме очікування і вимагатиме відповідально ставитися до них.

Еллен і Чарлі поставили чимало запитань про припустимість встановлення меж, коли комусь боляче. Мені досить важко урівноважити розум і серце, коли йдеться про співвідношення меж і співчуття, але лише уявіть, яким дивним це здається дітям, що їх виховували в культурі, котрій бракувало моделей співіснування особистих меж і доброти. Я вважаю, що все зводиться до простого питання: «Чи здатні ви великодушно і з повагою ставитися до свого друга, якщо він або вона заподіює вам біль?» Відповідь: «Ні», і тоді у нас є декілька варіантів вибору. Найпростіше рішення — припинити бути добрим, боляче вколоти або піти геть. Смілива відповідь — подивитися на друга і сказати: «Я турбуюся про тебе, і мені шкода, що ти переживаєш зараз важкі часи. Але мені потрібно поговорити з тобою про те, що прийнятно, а що ні».

Варіації цієї відповіді нескінченні і придатні для будь-якої частини нашого життя.

«Я знаю, що тобі важко на святах. Я хочу, щоб ти зустрів із нами Різдво, але для мене неприйнятно те, що ти п’єш так багато і напиваєшся».

«Я розумію, що є чимало конфліктів між тобою й іншими членами команди. Це непростий проект, і нам усім важко працювати в умовах повсякчасної напруженості. Це нестерпно. Я хочу, щоб ти все прояснив до наступного тижня, або я виключу тебе з команди. Якому варіанту ти надаєш перевагу і як я можу допомогти тобі?»

«Так, я люблю тебе. Так, я інколи робив неправильний вибір, коли був у твоєму віці. Так, ти все одно залишаєшся нашим сином».

Примітка стосовно серійних вбивць, терористів і злочинців

Я могла б отримати нагороду як людина, яку найчастіше розпитують про серійних вбивць, терористів і найманих вбивць. Упродовж останніх десяти років щоразу, коли я розповідаю про брак переконливих доказів того, що відчуття сорому — ефективний компас для моральної поведінки, усі, від студентів до журналістів, ставлять мені питання: «А як щодо вбивць?» На що я відповідаю: «Значно більша ймовірність того, що почуття сорому стане причиною деструктивної поведінки, аніж зціленням від неї. Провина і співпереживання — це емоції, які спонукають нас замислитися, як наші вчинки впливають на інших людей, і обидві ці емоції помітно притлумлює почуття сорому».

Чи вважаю я, що серійні вбивці і терористи роблять усе, що в їхніх силах? Так. І оце «в їхніх силах» — небезпечно, тому я вважаю, що ми повинні упіймати їх, ізолювати й оцінити, чи можна їм допомогти. Якщо не можна, тоді вони мають залишатися ізольованими. Так працюють співчуття і відповідальність. Люди мають відповідати за свої вчинки таким чином, який адекватний їхній людяності. Коли ми ставимося до людей як до тварин і очікуємо, що вони вийдуть оновленими — люблячими, чуйними і дружніми, — ми обдурюємо себе. Вимога відповідальності разом зі співчуттям — це не найпростіший шлях, але це найгуманніше і, насамкінець, найбезпечніше для суспільства рішення.

Переворот

Характер — готовність узяти на себе відповідальність за власне життя — це джерело, з якого народжується самоповага56.

Джоан Дідіон

Я перейшла від самовдоволення й образи в моїх БПЧ до нового способу подивитися на світ. Марія Попова, засновниця чудово організованого сайту BrainPickings.org57, нещодавно оприлюднила есе Джоан Дідіон про самоповагу, яке містить наведену вище цитату. Це есе змусило мене придивитися до багатьох почуттів. На новому етапі життя я чітко усвідомлюю, що самовдоволеність є величезною загрозою для самоповаги. Як зазначає Дідіон, я маю сама відповідати за своє життя і рішення. Коли я вишуковувала недоліки у всіх, хто того дня опинився в аеропорту, моя самоповага страждала. Ось чому в моїй душі панував такий морок.

Я погодилася зробити щось для когось з неправильних причин. Я не була великодушною або доброю. Я сказала «так», щоб мене вважали приємною особою, щоб не назвали «важкою». Згодом я навчилася дозволяти собі просити те, що мені потрібно, дбати про себе. Я не можу бути упевненою в намірах інших людей, але вважаю, що припущення найкращих намірів у людей може фундаментально змінити моє життя.

Тепер я розумію, що люди дізнаються, як ставитися до нас, спостерігаючи за тим, як ми самі ставимося до себе. Якщо я не надаю ваги своїй роботі або своєму часу, людина, якій я допомагаю, також цього не робитиме. Межі — це функція самоповаги і любові до себе. Навіть у тих рідкісних випадках, коли життя за принципом МВЦ змушує мене відчувати уразливість, я і далі чесно дотримуюся своїх принципів. І ця позиція робить можливим геть усе.