9. Визнання поразки

Осмислення страху, сорому, перфекціонізму, провини, відповідальності, довіри, поразки і жалю

Співробітники вважають Ендрю уважним слухачем, мислителем, експертом в галузі стратегій і охоронцем корпоративної культури. Він не балакучий, але, коли говорить, усі до нього прислухаються. Колеги з успішної рекламної агенції, у якій він працює дванадцять років, цінують його точку зору, особливо коли йдеться про складання кошторису і формування пропозицій. Один його співробітник сказав: «Усі і в усьому покладаються на Ендрю. Його слово — золото, і всі йому довіряють».

Ендрю входив до невеликої групи топ-менеджерів, з якими я зустрічалася для обговорення своїх перших думок щодо процесу підйому після падіння. Після зустрічі Ендрю, як і Клаудія, підійшов до мене, щоб поділитися досвідом, який він називав болісною професійною поразкою. Я вдячна йому і двом його співробітникам за інтерв’ю. У його історії я часто впізнавала себе, і ви, мабуть, також впізнаєте.

У більшості рекламних агентств для потенційних клієнтів складають пропозиції, які містять творчі концепції і приблизний кошторис. Це дуже відповідальна робота, на яку впливає жорстка конкуренція серед рекламних агентств за клієнтів і постійне тертя між творчими і фінансовими підрозділами компанії. Креативники прагнуть ошелешити клієнтів, а команда фінансистів повин­на переконатися в прибутковості проекту. Один з основних обов’язків Ендрю — це контроль кошторису і схвалення остаточного бюджету кожної пропозиції. По суті, потрібно сказати потенційному клієнтові: «Ми можемо зробити ось це за такі гроші».

Оскільки Ендрю завжди вирішує суперечності між мистецтвом і грошима найкращим для всіх чином, його поважають і люблять працівники обох підрозділів. Колега з творчої команди сказав: «Якщо Ендрю каже мені, що потрібно скоротити витрати, я знаю, що він добре все обміркував і розуміє, що саме просить мене зробити. І я це роблю». Один із підлеглих Ендрю сказав: «Я вчуся у нього і довіряю йому на сто відсотків. Він один із найвдумливіших людей, яких я знаю. І він дуже відвертий».

Довіра і вплив, заслужені Ендрю протягом багатьох років праці, також зробили його неофіційним охоронцем корпоративної культури. Він погодився з тим, що між колегами час від часу неминуче виникає напруженість, але він не толерує пліток, фаворитизму і перемовин за спиною. Навіть у найгарячіших суперечках, яких було чимало, він завжди прямолінійний, шанобливий і цінує думку інших. З нього беруть приклад усі працівники.

Коли я запитала Ендрю, як йому вдається так добре виконувати свою роботу, він відповів: «Безумовно, існує набір навичок, які допомагають урівноважити творчість і менеджмент з точки зору термінів і витрат, але справжній ключ — це знання себе самого. Ви маєте знати свої слабкі місця — вони є в кожного». Я попросила Ендрю навести приклади, і він назвав п’ять найпоширеніших, на його думку, слабких місць.

1. Емоційні шори. Я вкладаю в роботу з клієнтом стільки емоцій, що не бачу того, що наш кошторис надто низький для подіб­ного об’єму роботи.

2. Уцінений товар. Я переконаний, що велика знижка на цей проект, навіть якщо ми зазнаємо збитків, спричиниться до майбутньої роботи, яка буде прибутковішою і компенсує витрати.

3. Незвідана територія. Я збираюся взятися до справи, в якій у мене немає жодного досвіду. Я не знаю того, чого не знаю.

4. Перемога за будь-яку ціну. Я маю залежність від трепету перемоги. Інший варіант: моя самооцінка пов’язана з тим, скільки я заробляю для компанії.

5. Конкурентна ціна. Я повинен захистити свою наявну співпрацю з клієнтом, перешкоджаючи конкурентам запропонувати вигіднішу ціну, навіть якщо ми зазнаємо збитків.

Записуючи це, я не могла не зауважити, що ці слабкості поширені в повсякденному житті. Я розповіла Ендрю, що ніколи в житті не складала рекламних пропозицій, але неодноразово загрузала в подібних слабкостях, як-от: дозволяти затопити себе емоціями, жити майбутнім, міркувати у короткостроковій перспективі, прагнути перемагати і захищатися. Ми трохи посміялися, а потім Ендрю споважнів і сказав: «Але інколи найбільша загроза криється в тому, що людина повсякчас дивиться вниз і так концентрується на ухилянні від провалів, що не бачить, куди йде і чому». Ось його історія.

Усі в агентстві Ендрю були в захваті, коли їх попросили підготувати проект масштабної рекламної кампанії для відомої і впливової торгівельної марки. Пропозиція була особливо захопливою, тому що потреби бренду дуже добре перетиналися із сильними сторонами агентства. Творчий підрозділ радів, що великий бюджет відкриває можливості для демонстрації їхнього потенціалу, і сподівалися додати відому компанію до своїх особистих портфоліо. Фінансисти побачили величезний потенційний прибуток від цього нового стратегічного партнерства. Протягом кількох годин атмосфера в офісі наелектризувалася. Люди телефонували додому, аби попередити рідних, що протягом наступних двох тижнів працюватимуть понаднормово. Цей проект вимагав повної відданості праці.

Ендрю не відчував такого ентузіазму, як інші працівники. Усі були на межі виснаження. Працівники агентства мали вдосталь різних проектів на етапах проектування і виконання. Додавання ще одного — особливо такого великого — могло порушити баланс. Він також неоднозначно ставився до клієнта, який мав репутацію не найкращого партнера. Один із його хороших друзів, колега, який працював в суміжній галузі, якось назвав цього клієнта вуличним грабіжником. Ендрю обмірковував ці проблеми, коли до його кабінету зайшов Мануель, керівник творчого підрозділу.

— Нам пощастило, — сказав Мануель. — Усі божеволіють від радості через цей проект, і ми зможемо його зробити.

Його ентузіазм був заразливий, а Ендрю не хотів, аби його сумніви остудили запал колективу, отож він погодився:

— Я знаю. Ми можемо це зробити.

Зазвичай Ендрю зважував свої відповіді, але він теж любив складні завдання і не міг не заразитися загальним ентузіазмом.

Упродовж кількох наступних тижнів Ендрю разом із командою багато працював над пропозицією для першого відбіркового туру. Координація праці підрозділів і забезпечення згуртовано­сті співробітників протягом цього періоду займали весь його час. Коли люди працюють під тиском, це не найкращим чином позначається на роботі. Двадцять чотири години на добу Ендрю казав фінансовому і креативному директорам: «Ми можемо зробити цей проект».

Попри втому і напружені темпи праці, усе агентство зібралося відсвяткувати, коли з’ясувалося, що проект потрапив до другого туру відбіркового процесу. Перемога була наче бальзам на душу вичерпаних, емоційно і фізично виснажених співробітників.

Але Ендрю усе ще переймався надмірним навантаженням на працівників і далі заклопотано розмірковував про репутацію клієнта. Однак він теж багато вклав у цей проект, тому тимчасово викинув з голови свої острахи і приєднався до святкування.

У другому відбірковому турі Ендрю і команді розробників проекту довелося полетіти на особисту зустріч з представниками компанії. За словами Ендрю, «саме тоді все пішло шкереберть».

— Майже годину я спостерігав, як наша команда вкладала серце і душу в пояснення наших ідей і концепцій, — розповідав він. — Тим часом представники компанії-клієнта сиділи, клацаючи щось у своїх ноутбуках, зрідка зиркаючи на нас. Ми звикли до певної неуважності під час подібних зустрічей, але тоді було очевидно, що вони займаються справами, аж ніяк не пов’язаними із нашою презентацією.

Потім двоє представників компанії поставили запитання, відповіді на які пролунали під час презентації, підтверджуючи, що вони були надто зайняті електронною поштою або чимось іншим у своїх комп’ютерах і не звертали на нас жодної уваги. Наприкінці третій представник компанії зробив недоречний і нешанобливий коментар щодо презентації.

Ендрю сказав мені:

— Я не зробив нічого.

Він поглянув на мене і продовжував:

— За кілька хвилин після закінчення зустрічі я подумав: «Я йолоп. Я невдаха. Я підвів їх, і вони більше мені не довірятимуть». Це був момент мого падіння. Моя команда працювала по шістдесят з гаком годин на тиждень упродовж двох місяців лише для того, щоб нас проігнорувала група людей, про яких я заздалегідь знав, що вони здатні на це. Чому я нічого не зробив, аби запобігти цьому? Як мені зможуть знову довіряти?

Дорогою в аеропорт і в літаку ніхто майже не розмовляв. Члени команди впали духом, гнівалися і були абсолютно виснажені. Понаднормові години праці відбилися на їхньому здоров’ї, на робочих і родинних стосунках. Ендрю розповів:

— Під час зворотної поїздки в моїй голові крутилася лише одна думка: «Я невдаха. Я не захистив своїх людей. Я не зробив свою роботу. Я невдаха. Я все провалив. Я втратив їхню довіру». Ці слова постійно лунали в моїй голові.

Коли я прокинувся наступного ранку, моя перша думка була та ж сама: «Я невдаха і бовдур». Моя друга думка була: «Я маю виправити це. Мені потрібно виконати свою роботу, якось виправити це. Хто ще в цьому винен? Хто ще завинив у цій дурні?» І раптом мені сяйнуло. «Я метушуся. Але водночас мене наче притиснуло скелею. Я маю спочатку вибратися з-під цієї скелі. Я не зможу знайти будь-яке розумне рішення в такому стані». Я згадав про ваше дослідження і усвідомив: «От лайно, моя скеля — це сором». Я зателефонував товаришеві, який також знайомий з нашою роботою, і розповів йому цю історію. Я сказав йому, що не можу позбутися внутрішнього голосу, який твердить: «Я — невдаха». Я не міг уникнути думок про те, що дозволив усім — і собі самому — зазнати невдачі. Я не міг позбутися думок, що втратив довіру співробітників.

Ендрю розповів мені, що той дзвінок товаришу був дуже непростим, але він пам’ятав про необхідність підйому після падіння і розумів, що це необхідно. Він зніяковіло додав:

— Я був готовий на все — відчайдушні часи вимагають відчайдушних дій.

Його друг відповів так:

— Я зрозумів. І гадаю, що ти міг припуститися помилки. Але ти щодня ухвалюєш сотні рішень. Думаєш, ти щоразу ухвалюєш правильні рішення? Хіба помилка робить тебе невдахою?

Він запитав, що б сказав Ендрю одному зі своїх підлеглих, якби той припустився подібної помилки. Ендрю машинально відповів:

— Це інше. Помилки — це частина процесу.

Почувши власні слова, Ендрю зітхнув.

— Без права на помилку, — сказав він товаришу. — Це промовляє мій перфекціонізм, так?

— Можливо, — відповів товариш. — Напевно, саме тому ти зателефонував мені. Це й моє слабке місце.

Ендрю описав відчуття, яке огорнуло його під час цієї розмови, як полегшення.

— Було так корисно уявити сором скелею і наважитися вибратися з-під неї. Це не означає, ніби те, що чекає попереду, буде легким, але це означає, що я маю припинити метушитися. Я можу почати ухвалювати рішення, які відповідають моїм цінностям. На цьому етапі своєї кар’єри я маю знати, як визнавати свої помилки і виправляти їх.

Коли того дня Ендрю прийшов на роботу, його зустрів колектив усе ще емоційно виснажених і цілком збентежених людей. Хоча їм здавалося, що презентація проекту минула катастрофічно погано, виявилося, що вони, разом із ще одним агентством, вийшли у фінал відбіркового туру. Ніхто не знав, як реагувати. Тоді Ендрю скликав нараду, аби вирішити, що робити далі.

— Я маю сказати вам, — визнав він, — що, коли ми вирішили взятися за цей проект, я занадто зосередився на доведенні того, що ми можемо його зробити, і забув поставити найважливіше питання: чи маємо ми за нього братися? Ще до його початку ми були максимально завантажені, і я знав, що цей клієнт, можливо, нам не підійде. Мені слід було відступити вбік і поставити запитання, але я цього не зробив. Я припустився помилки і прошу вибачення. Я сподіваюся, що зможу повернути вашу довіру.

У кабінеті запала тиша, аж поки Мануель нарешті не сказав:

— Дякую тобі за ці слова. Я довіряю тобі. Що робитимемо далі?

Ендрю сказав, що, враховуючи витрачений час працівників, гроші і ресурси, вкладені компанією, потрібно усім разом вирішити, продовжувати цей проект чи ні. Сам він голосує за відмову. Мануель також підтримав позицію Ендрю і поглянув на Синтію, менеджера по роботі з клієнтами. Напружені стосунки між Мануелем і Синтією не були секретом, і всі присутні знали, що Синтія може з точністю до цента повідомити, скільки грошей втратило агентство протягом двох місяців напруженої праці над проектом. Синтія нахилилась вперед у кріслі і сказала:

— Я бачила, як вони поводилися з Мануелем учора. Я голосую за бісову відмову.

Решта команди погодилася, одностайно проголосувавши за відмову.

Ендрю розумів, що це рішення матиме для репутації компанії не лише фінансові наслідки. Дуже незвично зайти так далеко в процесі відбору проекту і відмовитися від конкурсу. Але це був ризик, який він сам, команда і власники агентства приготувалися нести. Під час розмови з клієнтом, у якій Ендрю пояснював своє рішення, він не звинувачував представників компанії-клієнта за їхню поведінку під час презентації, але натомість узяв на себе відповідальність за неточну оцінку затрат і часу. Декілька місяців опісля йому зателефонували з підрозділу брендінгу тої компанії, запитуючи враження про досвід співпраці. Ендрю здалося, що компанія намагалася зрозуміти причини своєї репутації як важкого партнера. Цього разу він докладно розповів про зіткнення корпоративних культур і поведінку представників компанії, яку вважає непрофесійною.

Ендрю і його колеги розповіли мені, що того дня, коли вони вирішили відмовитися від проекту, дещо змінилося. Ендрю вважав, що це пов’язано з тим, що Мануель і Синтія об’єдналися, аби захистити команду. Його колеги погодилися, що це був важливий момент, але вони також сказали, що готовність Ендрю визнати свою помилку і вибачитися піднесла усім дух. Вони обоє підкреслили, що рівень довіри, поваги і гордості у колективі після цього випадку злетів до небес.

Ендрю сказав:

— Ми працювали разом. Ми впали разом. Ми разом видряпалися нагору. Це змінює людей.

Розпізнавання

Ендрю чітко розпізнав момент свого падіння на арені. Він відчув біль і провину за те, що не втрутився, побачивши, що до його талановитої команди непоштиво поставилися під час презентації, яка була такою важливою для них. Його допитливість спонукала не стільки до питання «Що я відчуваю?», як до питання «Що мені робити далі?».

Осмислення

Ендрю сміявся, розповідаючи мені, що, на його думку, він склав найкоротшу БПЧ в історії — одне речення з двох слів: «Я невдаха». Коли я запитала його, що саме він усвідомив під час осмислення цього випадку, щоб зуміти перейти від «Я невдаха» до «Я припустився помилки», він сказав: «Мені довелося прий­няти провину, сором, страх, перфекціонізм, відповідальність, довіру і, звісно, невдачу. Я можу поблажливо поставитися до інших людей, але я невблаганний до себе. Повернення довіри до себе — ось що стало для мене вагомою частиною осмислення».

Осмислення сорому та перфекціонізму

Різниця між соромом і провиною залежить від того, що ми говоримо самим собі. Сором акцентує увагу на суті людини, а провина — на її поведінці. Це не просто семантика. Існує величезна різниця між «Я припустився помилки» (провина) і «Я невдаха» (сором). Перше — це визнання недосконалої людської натури. Друге — вердикт власному існуванню.

Завжди корисно пам’ятати, що, коли за кермом перфекціонізм, сором опиняється на пасажирському сидінні поруч. Перфекціонізм — це нездорове прагнення. Він не запитує: «Як я можу стати кращим?» Він запитує: «Що подумають люди?» Коли ми розмірковуємо над своїми історіями, корисно запитати себе: «Чи було в цій історії щось таке, що змусило мене відчути себе так, наче я відкрив іншим, що я не той, ким хочу виглядати в очах людей? Чи не почав розпадатися мій картковий будиночок удавання / запобігливості / досконало­сті / демонстрування / доведення?»

Ті з нас, хто бореться з перфекціонізмом, можуть легко уявити собі ситуацію, подібну до тієї, у якій опинився Ендрю, одну з тих, коли ми озираємося назад і думаємо: «Я зациклився на тому, аби довести, що я можу, замість того, щоб зробити крок назад і подумати, чи повинен я це робити і чи насправді цього хочу».

Інший спільник сорому — це порівняння. Над моїм столом висить фотографія басейну, де я плаваю, яка нагадує мені про контроль над порівняннями. Я написала під знімком: «Залишайся на своїй доріжці. Порівняння вбиває творчість і радість». Як на мене, плавання приносить потрійну користь для здоров’я — це медитація, терапія і фізична вправа водночас, — але лише тоді, коли я залишаюся на своїй доріжці, зосередившись на диханні і пульсі. Проблеми починаються, коли я намагаюся син­хронізуватися з іншим плавцем, водночас із ним відштовхуючись від борту, тому що тоді я починаю порівнювати нас і змагатися. Кілька місяців тому я так намагалася не відставати, що ледве не пошкодила обертальну манжету плеча. Повірте мені, порівняння висмоктує з життя творчість і радість.

Якщо наша історія містить сором, перфекціонізм або порівняння і ми відчуваємо себе ізольованими або «гіршими, ніж…», потрібно задіяти дві стратегії, які, на перший погляд, абсолютно суперечать здоровому глузду. Ми повинні:

1. Поговорити із собою так само, як говоримо з тими, кого любимо.

Так, ти зробила помилку. Ти людина.

Ти і не повинна робити це точнісінько так, як це роблять інші. Виправлення помилок і відшкодування заподіяних збитків допоможе. Ненависть до себе — ні.

2. Звернутися до людини, якій ми довіряємо — до того, хто заслужив право почути нашу історію і здатний відреагувати співпереживанням.

Друга стратегія особливо ефективна, тому що сором не зможе вижити, якщо в ньому зізнатися. Він квітне на ґрунті секретності, мовчання і осуду. Якщо ми можемо поділитися своїм досвідом сорому з кимось, хто співпереживатиме, сором не виживе. Ми ділимося своїми історіями, навіть своїми БПЧ, аби з’ясувати, що відчуваємо і що викликало ці почуття, і це дозволяє нам побудувати глибші, сенсовніші взаємини із самими собою і близькими друзями.

Ендрю звернувся до товариша, поділився своїми переживаннями, отримав співчутливу відповідь і сповнився рішучості пробачити собі те, що зазвичай пробачає іншим. Існує мільйон варіантів поганого закінчення цієї історії і лише один варіант щасливого закінчення — подолання сорому.

Осмислення провини та відповідальності

Якщо висловитися науковими термінами, то провина — це форма гніву, використовуваного для звільнення від дискомфорту або болю. Комбінація сором — провина дуже поширена, тому що ми розпачливо прагнемо позбутися мук сорому і вважаємо звинувачення інших найшвидшим рішенням. Якщо, наприклад, я зненацька згадаю, що проґавила важливий дзвінок у справах, то іноді можу зірватися, накричавши на свою дитину, студента або підлеглого. Я завжди кажу: «Коли нам соромно, ми не придатні для споживання. І ми стаємо особливо небезпечні для людей, над якими маємо якусь владу».

Це не мусить бути щось значне: звинувачення дієве і для подолання легкого дискомфорту. Ви запізнюєтеся на роботу і не можете знайти сорочку, яку хочете одягнути, отож кричите на свою дружину, що вона нічого не кладе на свої місця. Це безглуздо. Це просто дає нам відчуття полегшення і контролю над ситуацією. Насправді більшість людей, які звинувачують інших і перекладають на них свої власні провини, мають таку сильну потребу контролювати, що краще візь­муть на себе чужу провину, аніж визнають заяложену істину «лайно трапляється». А якщо воно трапляється, то як я можу це контролювати? Пошук винних спонукає нас до оманливої віри в те, що завжди винен хтось інший, отже, результати контролювати можливо. Але пошук винних не тільки згубний, але й непродуктивний.

Я завжди розумію, що потрібно поміркувати над провиною, коли в моїй БПЧ з’являється моя дитинна суть, яка навіжено розмахує рученятами і в праведному гніві кричить: «Це все їхня провина!» Або якщо я починаю шукати особу, несправедливість або привід для роздратування, через які я перечепилася і впала долілиць. Якщо йдеться про Ендрю, однією з перших думок, що спала йому, коли він вовтузився під скелею, була: «Хто винен?» Гадаю, у більшості з нас був досвід спроби звинуватити когось іншого і похапцем позбутися болючого визнання, що «я невдаха».

Різниця між відповідальністю і пошуком винних дуже подібна до різниці між відчуттям провини і сорому. Звинувачення себе має погану репутацію, але емоційний дискомфорт від усвідомлення власної провини може стати потужним і здоровим стимулом для змін. Звісно, відчуття провини щодо чогось, чого ми не можемо контролювати, або того, за що ми не відповідаємо, ніяк не допоможе, і в більшості випадків нам здається, що відчувати провину соромно і що ми недостатньо робимо.

Відповідальність, як і провина, часто виникає через бажання жити відповідно до своїх цінностей. Відповідальність — це коли ми самі або хтось інший відповідає за певні дії і їхні конкретні наслідки. З іншого боку, звинувачення — це лише швидкий, нашвидкуруч прокладений шлях до позбавлення від гніву, страху, сорому або дискомфорту. Ми вважаємо, що відчуватимемо себе краще, тицьнувши пальцем у когось або в щось, але це нічого не змінює. Натомість звинувачення вбиває стосунки і організаційну культуру. Воно токсичне. І також це найпоширеніша реакція багатьох із нас.

Відповідальність — це необхідна умова для міцних стосунків і культур. Вона вимагає автентичності, дій і мужності вибачитися і відшкодувати заподіяні збитки. Осмислення відповідальності — це важкий і трудомісткий процес. Він також вимагає вразливості. Ми маємо визнати свої почуття і примирити свою поведінку та вибір з власними цінностями. Ендрю продемонстрував уразливість і сміливість, коли подивився в очі своїм співробітникам і сказав: «Я припустився помилки і прошу вибачення».

Осмислення довіри

Довіра до себе і до інших — це часто-густо перша втрата під час падіння, і історії підірваної довіри можуть змусити нас заніміти від болю або ж захищатися мовчанням. Можливо, хтось нас зрадив чи підвів або ж наші власні переконання виявилися оманою. Як я міг бути таким недоумкуватим і наївним? Невже я не зауважив попереджувальні сигнали? Якщо я навчилася чогось зі свого дослідження, так це того, що довіра не спалахує в одну мить, хоч би йшлося про двох друзів чи про робочий колектив; вона з’являється в процесі зміцнення відносин.

Декілька координаторів програми «Тhe Daring Way» розповіли мені про твір Чарльза Фельтмана «Тонка книжка довіри» («The Thin Book of Trust»)71. Хоча книжка присвячена зміцненню довіри на роботі, мені здалося, що визначення довіри і недовіри Фельтмана чудово підтверджують мої власні висновки. Фельт­ман описує довіру як «готовність ризикнути власною вразливістю і відкрити іншій людині те, що цінне для вас», а недовіру він описує як рішення: «Те, що важливе для мене у цій ситуації, не буде в безпеці з іншою людиною».

Осмислюючи свої історії втраченої довіри, ми маємо точно визначити, де саме є пробоїна, і поміркувати про неї. Фельтман пише: «Нічого дивного, що люди рідко кажуть саме про недовіру. Якщо вам доведеться вжити такі слова, як “підлий”, “лицемір” або “брехун”, щоб сказати комусь про те, що ви не довіряєте йому або їй, ви, ймовірно, двічі подумаєте про це». Можливість вказати на конкретну поведінку, а не просто використовувати слово «довіра», також може допомогти нам осмислити наші історії падіння. Що конкретнішими ми будемо, то вірогідніше зможемо досягти змін.

Моє дослідження виявило сім елементів довіри, важливих як для довіри до інших, так і для довіри до себе. На позначення цих елементів я послуговуюся акронімом BRAVING (сміливість). Це також контрольний перелік, який я застосовую, осмислюючи довіру до людей в моєму житті. Як мудро припустив Фельтман, розбиття атрибутів довіри на конкретні види поведінки дозволяє нам чіткіше виявляти і усувати пробоїни в довірі. Мені подобається контрольний перелік BRAVING, тому що він нагадує мені, що довіра до себе та інших людей — це сповнений вразливості сміливий процес.

Межі (boundaries). Ви поважаєте мої особисті межі і, якщо ви не впевнені, що для мене прийнятно, а що ні, запитуєте. Ви готові почути «ні».

Надійність (reliability). Ви робите те, що кажете. На роботі це означає триматися в рамках своєї компетенції і обов’язків так, щоб не давати зайвих обіцянок і бути здатним виконувати поставлені завдання та встановлювати пріоритети.

Відповідальність (accountability). Ви визнаєте свої помилки, вибачаєтеся і виправляєте їх.

Рот на замку (vault). Ви не ділитесь інформацією або історіями, які вам не належать. Мені потрібно знати, що мої секрети зберігають і що зі мною не діляться конфіденційною інформацією про інших людей.

Дотримання власних принципів (integrity). Ви обираєте сміливість замість комфорту. Ви вибираєте те, що правильно, а не те, що весело, швидко або легко. І ви вирішуєте практикувати власні принципи, а не просто сповідувати їх.

Незасудження (nonjudgment). Я можу попросити те, що мені потрібне, і ви можете попросити те, що потрібне вам. Ми можемо говорити про те, що відчуваємо, не засуджуючи одне одного.

Великодушність (generosity). Ви намагаєтеся робити найвеликодушніші припущення щодо намірів, слів і дій інших.

Довіра до себе часто стає першою втратою під час падіння. У багатьох опитуваннях, що стосуються професійних і особистих невдач, учасники дослідження кажуть: «Я не знаю, чи зможу я довіряти собі знову» або: «Я втратив віру у власні судження». Якщо ви перечитаєте цей контрольний перелік і зміните займенники, то побачите, що BRAVING також є потужним інструментом для оцінки нашої довіри до себе.

В — Чи поважав я свої власні кордони? Чи чітко розумів, що прийнятно, а що ні?

R — Чи був я надійним? Чи робив те, про що говорив?

А — Чи брав я на себе відповідальність?

V — Чи поважав таємниці інших і чи не ділився конфіденційною інформацією?

I — Чи діяв, дотримуючись власних принципів?

N — Чи просив про те, що мені потрібне? Чи не засуджував я потребу в допомозі?

G — Чи був великодушним до себе?

Якщо ви перевірите вибір і вчинки Ендрю на відповідність будь-якому із цих елементів довіри, то побачите, що помилки не руйнують довіру так, як порушення особистої відповідальності, життєвих принципів чи цінностей. Довіра і помилки можуть співіснувати і часто співіснують, якщо ми виправляємо свої помилки, дотримуємося своїх цінностей, протистоїмо сорому і не перекладаємо провину на інших.

Осмислення невдачі

У голові Ендрю повсякчас лунали слова: «Я невдаха». Невдача — це слизьке слово, тому що ми використовуємо його для опису широкого спектру досвіду — від ризикованих вчинків, які не виправдали себе, або ідей, які ніколи не були втілені в життя, до болючих, переломних життєвих втрат. Яким би не був досвід, невдача здається змарнованою нагодою, чимось, що не можна переробити або скасувати. Незалежно від контексту і розміру невдача приносить із собою відчуття, що ми втратили частину своєї особистої сили.

Чимало з нас негативно, до спазмів у шлунку, реагують на слово «сила». Я вважаю, що так відбувається тому, що ми автоматично об’єднуємо поняття сили і влади. Але я веду мову радше про силу, визначення якої дав Мартін Лютер Кінґ: «Сила — це здатність досягати своїх цілей і спричиняти зміни»72.

Невдача часто призводить до відчуття безсилої безпорадності лише тому, що ми не досягли своїх цілей і / або змін, які прагнули побачити. Зв’язок між невдачею і безпорадністю важливий, тому що, як переконали мене роки досліджень, відчуваючи власне безсилля, ми стаємо найнебезпечнішими для себе і для людей навколо. Безпорадність спричиняє страх і розпач. Проаналізуйте випадки насильства — від знущання до тероризму, — і у більшо­сті випадків виявите нестямну спробу втекти від безпорадності.

Відчуття безпорадності, яке часто супроводжує невдачу, починається зі знайомих кожному розмірковувань, що «могло б бути» або «мало б бути». І наш страх зростає в тандемі із силою віри у те, що можливість назавжди втрачена. Відчуття безпорадно­сті, що поступово зміцнюється, зрештою призводить до відчаю. Моє улюблене визначення відчаю дав письменник і пастор Роб Белл: «Розпач — це духовний стан. Це віра у те, що завтра буде таким самим, як сьогодні»73. Моє серце завмерло, коли я почула, як він каже це. Господи, я знаю, що відчуваєш, опинившись під скелею і від щирого серця повіривши, що немає жодного виходу і що завтра я буду все ще тут. Як на мене, це відчуття — свідчення абсолютної духовної кризи.

Під час дослідження я з’ясувала: щоб позбутися відчуття безпорадності і відчаю, потрібна надія. Надія — це не емоція, це когнітивний, розумовий процес, що складається, за визначенням дослідника С. Р. Снайдера, з трилогії «цілі, шляхи досягнення, засоби»74. Надія з’являється, коли ми можемо поставити цілі, володіємо завзятістю і наполегливістю, аби досягнути цих цілей, і віримо в свою здатність діяти. Снайдер також виявив, що надії можна навчитися. Коли встановлені кордони, є стабільність і підтримка, діти вчаться надії у батьків. Але навіть якщо ми не навчилися сподіватися в дитячому віці, ми можемо зробити це, коли дорослішаємо. Просто цьому складніше навчитися, коли стаємо старшими, тому що ми повинні долати накопичені звички, як-от тенденцію відмовлятися від цілей, якщо їхнє досягнення пов’язане з труднощами.

Надія — це функція боротьби. Якщо нам не дозволяли падати або оберігали від труднощів у дитячому віці, то позбавили можливості розвивати наполегливість і вміння планувати дії, потрібні для того, щоб сподіватися. Один із найбільших дарунків моїх батьків — це надія. Коли я падала, зазнавала невдач чи припускалася помилок, вони не мчали рятувати мене. Вони підтримували мене, але завжди спонукали шукати вихід самостійно. Вони надавали велике значення витримці та ініціативності, і це стало мені в нагоді — особ­ливо в моїй кар’єрі письменниці.

Я написала свою першу книжку 2002 року75. Вона називалася «Волохаті пальці ніг і сексуальний рис: жінки, сором і засоби масової інформації» («Hairy Toes and Sexy Rice: Women, Shame, and the Media»). Назва походила від двох історій з мого власного життя, розділених у часі двадцятьма п’ятьма роками. Історія «волохатих пальців» стосувалася мого першого досвіду із соромом і образом тіла. Коли мені було вісім років, я виявила ледь помітний персиковий пушок на великому пальці ноги і декілька місяців тихенько переглядала сторінки журналів «Сімнадцять» і «Маленька міс», намагаючись з’ясувати, чи зі мною все гаразд. Нічого подіб­ного. Усі фото ніг моделей зблизька показували пальці, які були абсолютно безволосими. Переконана в тому, що я єдина дівчинка в світі з волоссям на пальцях ніг, я почала робити дві речі, які спали мені на думку: купувала більше речей, побачених в журнальній рекламі, як-от креми для обличчя Noxzema і блиск для губ Bonne Bell, і ховала свої пальці. Це був початок мого роману із шопінгом.

«Сексуальний рис» стосується популярної у1999—2000 роках телевізійної реклами. Якось після довгого дня лекцій я сподівалася трохи побути вдома на самоті, перед тим як повернеться Стів з нашою тоді ще однорічною донечкою. Виконавши ритуал «бюстгальтер геть — волосся в хвіст — телевізор увімкнуто», я завалилася на дивані, розмірковуючи, що б приготувати на вечерю, коли мою увагу привернула картинка на екрані. Гарна жінка в шовковій білизні і розкішний, м’язистий парубок стогнали, обмацували одне одного і сповзали на підлогу перед холодильником. Щокілька секунд коханці зупинялися, аби погодувати одне одного по черзі з ложки. «Чорт, гадаю, це рис», — подумала я. Нарешті в останньому кадрі камера справді показала миску рису, і на екрані з’явився знайомий логотип. Я закотила очі і подумала: «Це було так по-дурному».

Потім я почала розмірковувати: «Невже вони думають, що люди насправді це роблять? Можу закластися, чоловікам це б сподобалося — прийти додому і бути нагодованими вечерею з ложки, займаючись сексом перед холодильником». Потім, як і передбачали боги реклами, мені стало трохи сумно через свої буденні плани на вечерю… і через светр, у який я була одягнена... і через сандвічі, які, вірогідно, ми їстимемо… і через те, що ми найбільше розмовлятимемо, бавлячи Еллен… і через зайву вагу, яку не можу скинути після вагітності... і через те, що я неминуче засну під час телевізійних новин.

Отже, я використала ці дві історії в назві свого першого дослідження на тему жіноцтва і сорому. Я півроку намагалася знайти агента, але після усіх зусиль отримала лише чималенький стос безособових листів із відмовами. Моєю останньою надією стала конференція письменників в Остіні, де, заплативши за квиток, я отримувала можливість десять хвилин вести бесіду зі справжнім, живим редактором з Нью-Йорка. Я відчувала страх, збудження і надію. Я зустрілася з редактором видавництва, яке видавало серйозну наукову літературу. Він сподобався мені з першого погляду. Розкуйовджений, у великих дивних окулярах, він здавався трохи замученим. Мені здалося, це надавало йому поважності. «Що ви мені пропонуєте?» — запитав він, коли я сіла навпроти.

Дивно, але я зовсім не нервувалась, почавши промовляти текст, репетируваний протягом кількох днів. Редактор підпер підборіддя кулаком і насупився, щойно я сказала йому про книжку. «У вас є щось із собою?» — запитав він. Я простягнула йому пропозицію із супровідним листом на його ім’я. Він узяв декілька сторінок і почав читати. За кілька хвилин він сказав, що, на його думку, в моїй писанині є дещо важливе і цінне, але заголовок йому не до вподоби. Він додав: «У соромі немає нічого смішного. Не полегшуйте цю тему. Ніцше казав: “Що ви вважаєте найгуманнішим? — Позбавити когось сорому. Що таке звільнення? — Більше ніколи не відчувати сорому перед самим собою”. Будьте серйознішою. У вас є задатки».

Я стала казати, що не згодна з ним, що серйозне ставлення до проблеми сорому і визнання важливості гумору та сміху для зцілення не спростовують одне інше, але мій час добіг кінця. Редактор квапливо простягнув мені візитку з ім’ям і телефонним номером агента. Коли я виходила з кімнати, він сказав на прощання: «Я насправді ненавиджу гумор. Мені не подобається ваш заголовок. Жодних смішних історій. Пам’ятайте про Ніцше!» Двері за мною зачинилися.

Я виявилася «під скелею». Замість того аби спробувати навкарачки вилізти з-під неї, я дослухалася до поради редактора, змінила назву на «Жінки й сором»76 і позбулася кількох смішних історій у тексті. Було нестерпно вирізати з книжки усе смішне, але, озираючись, нині я розумію, що прибрала значно більше, ніж була повинна, зраджуючи свої переконання. Рекомендований редактором агент відхилив мою пропозицію, і протягом наступного року я відіслала ще сорок листів із пропозиціями агентам та видавцям. Усе, що я отримувала у відповідь, — це офіційні листи з приблизно однаковим змістом: «Така провокативна книжка про сором, написана в академічному стилі, нас не цікавить». Отож я позичила гроші у батьків і 2004 року видала «Жінки і сором» самостійно. Феномен авторського видавництва тоді був відносно новим, це було дорого і неефективно. Я мала самостійно забрати з друкарні наклад, і ми зі Стівом з допомогою мого товариша Чарльза зробили це. Я навіть продавала книжки зі своєї машини на різних заходах.

Одного дня колега з факультету зупинив мене в ліфті і сказав: «Я прочитав твою книжку. Вона справді сильна. Я збираюся замовити її і додати до своєї програми. Хто твій видавець?»

Я помовчала хвилинку, а потім сказала: «Я надрукувала її сама».

Він вийшов з ліфта і, притримуючи двері рукою, обернувся до мене і сказав: «Я не можу додати до своєї програми книжку, видану з марнославства».

Мені забило дух. Скеля буквально розчавила мене. Я відразу уявила, як втюхую людям свою книжку на вулиці, із сумкою-гаманцем на ремені. Мені було так соромно, що за кілька днів, коли одна жінка витягнула чекову книжку і запитала, кому виписати чек, я сказала: «Видавцеві», вдаючи, що читаю ім’я видавця на корінці книжки, начебто ним була не я.

Однак за півроку моя книжка зацікавила фахівців у сфері психічного здоров’я і почала продаватися, як гарячі пиріжки. Я навіть переконала знаного постачальника допомогти мені поставити її до декількох крамниць «Barnes&Noble». А потім одного казкового вечора я зустріла одну з моїх героїнь — психолога і письменницю Гаррієт Лернер. Одне привело до іншого, і за три місяці у мене з’явився власний агент і угода на видання книжки «Жінки і сором». Я не могла в це повірити!

Опрацьована книжка називалася «Я думала, це все лише через мене» («I Thought It Was Just Me») і вийшла друком у лютому 2007 року77. Ми зі Стівом були на межі, і наші батьки були готові втримати оборону і допомогти з дітьми, поки я мандруватиму по медійних заходах і їздитиму з презентаціями. Я перевищила ліміт однієї з наших кредитних карток, купуючи новий одяг. Я щоранку репетирувала перед дзеркалом своє інтерв’ю для телевізійного ток-шоу «Today». Це був ЧАС ПОСТУПУ.

Уперед, уперед, уперед!

Негайно!

Нічого не сталося. У день виходу книжки телефон задзвонив лише раз. Це був банк, який інформував нас, що ми пропустили оплату студентської позики і повинні сплатити штраф за недотримання термінів. Я була спустошена. Телефон не дзвонив ані наступного дня, ані ще через день. Я залишилася із шафою, повною нових убрань і з наліпленими на дзеркало стікерами з нотатками, що я скажу ведучій програми «Today» Кеті Курік.

У мить відчаю я влаштувала презентацію книжки в Чикаго, де колись читала лекцію для фахівців у сфері психічного здоров’я. Це був найхолодніший лютневий день в історії. На захід прийшло п’ять осіб. Одна жінка була п’яна, а двоє прийшли, тому що думали, ніби я пишу фантастику.

За півроку після виходу книжки мені зателефонував видавець, запитуючи, чи не хочу я придбати примірники книжки з великою знижкою. Спочатку я зраділа. Але потім почула, що вони пропонують мені купити сотні книжок. «Справи не надто добрі, Брене, — сказав видавець. — Ваша книжка максимально уцінена. Продажі надто низькі, аби зберігати книжки на нашому складі. Приміщення коштує дорого, і, якщо книжки не продаються, їх треба ліквідувати».

«Я не розумію, — відповіла я. — Що означає максимально уцінені?» Я сиділа на підлозі в кухні і слухала його пояснення процесу переміщення книжок зі складів до відділів уціненої літератури. Книжки, що залишаються, ріжуть на макулатуру.

«Мене розчавили», — думала я. Для мене це була руйнівна поразка. П’ять років праці знищено протягом півріччя. Я відчувала водночас безпорадність, розпач і сором. Після того як я три тижні покладала провину за свою ганьбу на інших і картала себе за все, що повинна була і могла зробити, Стів допоміг мені вибратися з-під цієї скелі. Як я потім зрозуміла, найважче не ховати все в собі, зважившись на болюче осмислення того, що сталося. А правда полягала в тому, що я підготувала себе до поразки.

Присягаюся, якби в мене була можливість надрукувати цю книжку знову, я б зробила все інакше. Я б не виряджалася у новий одяг, сидячи й чекаючи, поки хтось постукає в двері і запитає про мою роботу. Я б одягнула кросівки і почала б сама стукати в усі двері.

Відтоді я видала чотири книжки, але все ще відчуваю страх, відкритість і вразливість, готуючись поділитися новою ідеєю зі світом. Я досі легенько тремчу, коли повертаюся обличчям до людей і кажу: «Я стараюся, і мені важлива ваша підтримка!» Але я намагаюся не забувати, що мені самій подобаються люди, щиро захоплені своєю роботою.

Розмірковуючи про свій досвід, я також з’ясувала: якщо ти сам не цінуєш свою працю, то цього не робитиме ніхто.

Протягом останніх десяти років я досить глибоко осмислювала невдачу і сором, аби зрозуміти: можна зробити все правильно, можна підбадьорити себе, отримувати максимальну підтримку і бути на сто відсотків готовим до поступу, однак зазнати невдачі. Це відбувається з письменниками, художниками, підприємцями, лікарями, вчителями — назвіть кого завгодно. Але якщо ви можете озирнутися і побачити, що не відступили, що віддалися справі цілком — ви відчуватимете себе інакше, ніж люди, які не зуміли відкритися повністю. Можливо, вам доведеться зазнати невдачі, але натомість не доведеться боротися з пекучим соромом, який ми відчуваємо, коли не віддаємося справі усім серцем.

Крім оцінки докладених нами зусиль, досвід власної невдачі також формує те, чи живемо ми згідно із власними принципами: чи віддалися справі усією душею і чи залишилися вірними собі? Коли ви осмислюєте невдачу і чітко розумієте, що ваш вибір не відповідав вашим цінностям, доведеться боротися не лише з невдалим падінням, але й з відчуттям, що ви себе зрадили. Ендрю довелося змиритися зі своїм рішенням відкинути побоювання і занепокоєння через новий проект, промовчавши під час зборів про те, у що вірив усім серцем. Мені довелося осмислювати наслідки замовчування свого інстинктивного бачення того, як найкраще висвітлити тему сорому, аби моя книжка стала успішною.

Я знала, що для мене (можливо, не для кожного, але для мене — напевно) найефективніший спосіб поговорити про сором — це вдатися до буденних історій, навіть смішних чи абсурдних, як-от історія про «сексуальний рис», щоб проілюструвати, як ми стаємо жертвами безглуздих і недосяжних уявлень про досконалість. Але я прислухалася до поради Ніцше, пропустила її через свій «недостатньо хороший» процесор і трансформувала у повідомлення: «Подорослішай. Стань серйозною і припини вдавати клоуна». Я також дізналася, як продавати книжки — одягнути сумку-гаманець і таке інше. На жаль, у той час я також пропустила крізь той самий бісів процесор зауваження про «видання з марнославства» і вирішила, що справжній і глибокодумний автор має дистанціюватися від неприємного випробування просуванням і продажем книжки.

Озираюся нині на цих два досвіди і розумію, що обидва були потенційними моментами падіння на арені. Сподіваюся, якби вони проживались зараз, то допомогли б мені зрозуміти невпевненість у собі і сором.

Я вдячна редакторові за пораду, але це не означає, що я маю беззаперечно її виконати.

Чорт забирай! Це зауваження про видання книжки з марнославства боляче вразило мене і, ймовірно, мало присоромити, але його сприйняття докладених мною зусиль не має впливати на мою самооцінку. Проте тоді у мене не було інформації або досвіду, який є зараз, отож замість того, щоб проаналізувати біль, який відчула, я притлумила його, вхопившись за пораду експерта. Надавши більшої цінності думкам експертів, а не власним відчуттям і знанням про свою роботу, я болісно пережила ці розмови (які були моментами падіння).

В обох випадках я відреклася від двох цінностей, які визначають моє життя, — від віри і рішення бути сміливою. Моя віра закликає мене обирати любов, а не страх, але тоді я дозволила страху розтоптати мою любов до себе. Я ухвалювала кожне рішення, запитуючи себе: «Що подумають люди?» — замість того, щоб думати: «Я самодостатня». Це для мене нестерпно. Сміливість закликає мене відкритися і бути побаченою, а в цьому випадку я буквально сховалася вдома і чекала, поки хтось прийде і зробить усе замість мене, видасть книжку і продасть її. Найбільше я жалкую про те, що зрадила свої цінності і була такою недоброю до себе. Але, як ви побачите в наступному підрозділі, я лише учениця в цій сфері, а жаль — це суворий, але справедливий учитель, чиї уроки співпереживання і співчуття є вкрай важливими складовими щирого життя.

Осмислення жалю

Невдача навчила мене тому, наскільки важливий жаль. Це одне з найпотужніших емоційних нагадувань про необхідність змін і духовного росту. Насправді я почала вірити у те, що жаль — це своєрідне «три в одному»: функція співпереживання, заклик до сміливості і стежка до мудрості. Як і всі емоції, жаль можна використовувати конструктивно або деструктивно, але повне його відкидання буде неправильним й небезпечним. Життєвий девіз «БЕЗ ЖАЛЮ» не означає «жити сміливо», він означає «жити без рефлексії». Жити, не жалкуючи ні за чим, означає вірити в те, що вам нічому вчитися, нічого виправляти і неможливо стати сміливішим у житті.

Один мій товариш, який знав, що я досліджую каяття, надіслав мені фотографію хуліганистого на вигляд хлопця з татуюванням «БЕЗ ЖАЛЮ» на грудях. Пізніше я дізналася, що це кадр із фільму «Ми — Міллери»78. Це чудова метафора для того, що я дізналася: якщо ви не відчуваєте жалю або маєте намір прожити життя, не шкодуючи ні за чим, гадаю, ви не второпали цінність цього почуття.

Одну з найглибших думок про жаль, яку я будь-коли чула, висловив Джордж Сондерс, виступаючи 2013 року в Сиракузькому університеті79. Він розповідав, як в його школі дражнили одну дівчинку, і, хоча сам він її не дражнив і навіть трохи захищав, він досі згадує це. Він мовив: «У цьому щось є, хоча й трохи банальне, і я не знаю, що із цим робити.

Найбільше в житті я шкодую про брак доброти.

Переді мною була інша людина, яка страждала, і я реагував... розсудливо. Стримано. Майже байдуже».

Під час опитування фокус-групи у Вест-Пойнті я поцікавилася в групи офіцерів, чимало з яких втратили в боях товаришів, про те, як поняття «жаль» вписується в їхній військовий досвід. Один офіцер мовив: «Я б не сказав, що це жаль. Це інше. Кожна втрата викликала глибоке горе. Я сам телефонував батькам загиблих. Я б помінявся місцями з кожним зі своїх солдатів, якби міг. Але я не міг. І я проходив це тисячі разів. Я вважаю, що робив усе, що можливо за обставин, у яких ми опинилися. Чи хочу я, аби все обернулося інакше? Щодня, щохвилини».

Цікавлячись, чи не підтримує він теорію «без жалю», я запитала, чи він будь-коли жалкував за чимось. Він відповів історією, на диво подібною до тієї, котру розповідав під час виступу Сондерс: «Так. Коли я вчився в середній школі, у нас була дівчинка, яка відрізнялася від інших. Це була дівчина з особливими потребами, інколи вона обідала з нами в їдальні. Вона була закохана в мене, і мої друзі дошкуляли мені цим. Якось вона запитала, чи можна сісти поряд зі мною, а я відмовив. Я глибоко шкодую про це. Я міг вчинити тоді інакше, але я цього не зробив. Я глибоко шкодую про це».

Я вважаю, що найбільше ми жалкуємо про брак сміливості — сміливості бути добрим, відвертим, говорити про свої почуття, встановлювати межі і бути добрим до себе. Саме тому жаль може стати місцем народження співчуття. У той час, як я згадую випадки, коли не була доброю або великодушною, коли воліла подобатися іншим замість того, щоб захистити когось або щось, що потребувало захисту, я відчуваю глибокий жаль. Але дещо я засвоїла: жаль навчив мене тому, що відмова від власних цінностей мені шкодить. Жаль за невикористаними можливостями зробив мене хоробрішою. Жаль за тим, що я присоромлюю або звинувачую людей, які мені не байдужі, зробив мене чуйнішою. Інколи найнеприємніший урок виявляється найважливішим.

Переворот

У вступі я написала: «Люди, які сміливо вирушають у зону дискомфорту і вразливості та розповідають правду про себе, — ось справжні крутелики». Гадаю, саме тому я так ціную історію Ендрю. У моїй книжці він справжній крутелик. Це людина, яка не мусила брати на себе провину; це лідер, який міг би перекласти провину на команду або нешанобливих представників клієнта. Натомість він мужньо подолав біль і визнав, що йому соромно, зателефонував до друга і відкрився йому, визнав свою провину, звернувся до співробітників і узяв на себе відповідальність за невдачу.

Дельта між зізнаннями «Я невдаха» і «Я зазнав невдачі» може здаватися незначною, але насправді вона величезна. Багато хто з нас марнує все своє життя, намагаючись видряпатися з болота сорому і дістатися місця, де можна дозволити собі бути недосконалим і повірити в себе.

Знищення — це жахлива доля для книжки, але це потужна метафора невдачі. Сміливість визнати свої помилки, поразки і невдачі та використати ключові знання після осмислення їх у житті, в родинах і на роботі призводить до таких самих результатів, як додавання живильного перегною до ґрунту: вона стимулює ріст і життєву силу. У своїй книжці «Повстання» («The Rise») Сара Льюїс пише: «Слово “невдача” недосконале. Щойно ми починаємо змінювати його, воно припиняє бути таким. Цей термін завжди вислизає з поля нашого зору не тільки тому, що про нього важко думати без здригання, але й тому, що, навіть коли ми готові говорити про це, ми часто називаємо випадок по-іншому — досвідом, що вчить, випробуванням, перетворенням, тільки не статичним терміном “невдача”»80. Невдача може стати корисною, якщо ми готові виявляти цікавість, продемонструвати вразливість і людяність та застосовувати на практиці знання про процес підйому після падіння.