5. Осмислення

Коли опиняєшся у вирі подій, це не історія зовсім, а веремія; загрозливе ревіння, сліпота, уламки розбитого скла і дерев’яні тріски; неначе будинок, зруйнований смерчем, або ж корабель, розчавлений айсбергами чи підхоплений бистриною, з безпорадною командою, що не в змозі його зупинити. Лише із часом це стає схожим на історію. Коли ти переказуєш її собі або комусь іншому45.

Маргарет Етвуд. Під ім’ям Грейс

Розпізнавання — це входження у свою історію; осмислення — це той етап, коли ми її визнаємо. Мета осмислення — чесно оцінити придумані нами історії боротьби, заново в них увійти, оцінити свої дії і співвіднести з реальністю, занурюючись у теми обмежень, сорому, провини, образи, журби, великодушності і пробачення. Осмислення цих тем і перехід від першої реакції до глибшого усвідомлення наших думок, почуттів і поведінки відкриває шлях до ключових знань про те, ким ми є і як взаємодіємо з іншими. Осмислення — це той етап, де народжується щирість і починаються зміни.

Змови та вигадки

Осмислення починається з увімкнення допитливості й усвідомлення історії про власне страждання, гнів, розчарування або біль, яку ми розповідаємо самим собі. Тої ж хвилини, коли ми опиняємося долілиць на арені, наш розум починає працювати, намагаючись второпати, що ж відбувається. Це історія, в якій панують емоції і негайна потреба захистити себе; це означає, що обрані засоби, найімовірніше, не надто безпечні, добре обмірковані чи навіть цивілізовані.

Пригадуєте слова Томпсона: «Цивілізація закінчується на ватерлінії»46? Осмислення починається, з’являється готовність діяти, можливість і мужність перетнути ватерлінію — увійти до першої, варварської історії, яку ми собі придумали. Це початок другого акту.

Навіщо необхідно повертатися у цю не піддану цензурі історію? Тому що в цій незміненій оповіді закладені відповіді на три критично важливих питання — питання, які культивують щирість і привносять більшу мужність, співчуття і взаємозв’язки в наше життя.

1. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про ситуацію?

2. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про інших людей в цій історії?

3. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про себе?

За відсутності точних даних ми завжди вигадуватимемо історії. Такими ми створені. Насправді потреба вигадувати історію, особливо коли нам боляче, — це складова нашого найпримітивнішого інстинкту виживання. Пошуки сенсу закладені в нас біологічно, і, щоб заповнити інформаційну прогалину, ми часто придумуємо історію, у якій є сенс, яка здається знайомою і дає нам розуміння того, як найкраще захистити себе. На етапі осмислення ми намагаємося зробити усвідомлений вибір — наважитися на відчуття невизначеності і вразливості, поки осмислюємо правду. Хоробрий, свідомий вибір.

Роберт Бартон, невропатолог і письменник, пояснює, що наш мозок винагороджує нас дофаміном, коли ми дізнаємося і завершуємо якусь поведінкову модель47. Історії — це моделі поведінки. Мозок розпізнає знайому структуру історії «початок — середина — кінець» і винагороджує нас за прояснення невизначеної ситуації. На жаль, ми не повинні бути правдивими, тільки достовірними.

Вам знайоме це чудове відчуття, яке ми досвідчуємо, коли з’єднуємо лінією пункти і бачимо картинку або завдяки підказці уперше розуміємо сенс чогось? Знайомий оцей «ага-момент», як називає його Опра Вінфрі? Бартон використовує його за приклад того, як ми відчуваємо нагороду мозку за розпізнавання моделі. Хитрість у тому, що обіцянка цього відчуття може спокушати нас до того, щоб зачинити двері перед невизначеністю і вразливістю, які часто необхідні, щоб дістатися до істини.

Бартон пише: «Оскільки ми змушені вигадувати, то часто змушені задовольнятися незакінченими історіями і виходити з них». Він також каже, що, навіть якщо ми склали тільки половину історії, «ми заробляємо дофамінову “винагороду” щоразу, коли вона допомагає нам щось зрозуміти в нашому світі, навіть коли це пояснення неповне або неправильне».

Наприклад, в історії про озеро Тревіс я почала із середини, визначеної ось такими обмеженими даними:

Стів і я уперше за останні кілька десятиліть плаваємо разом.

Я почуваюся надзвичайно вразливою і шукаю душевного зв’яз­ку зі Стівом.

Він не відгукується на мій заклик до встановлення зв’язку.

Найперша історія, яку я собі розповіла, полягає в тому, що Стів — покидьок, який обдурював мене протягом останніх двадцяти п’яти років, змушуючи повірити, що він добрий і люблячий, хоча правда в тому, що він відштовхує мене, тому що я не найкраще виглядаю в купальнику Speedo і втратила навички плавання.

Чому саме ця історія виявилася першою? Тому що «я не відчуваю себе гідною» — перша думка, коли мені боляче. Це наче мої найзручніші джинси. Коли я сумніваюся, пояснення «не гідна» — це часто найперше, що спадає мені на думку. Історія провини — мій другий фаворит. Якщо щось іде не так, викликає погані відчуття або змушує відчувати себе надто незахищеною або вразливою, я хочу знати, чия це провина. У складні хвилини життя я вигадую одну з цих правдоподібних історій.

Як ми називаємо історію, засновану на обмежених справжніх фактах і вигаданих даних, змішаних в зв’язну, емоційно задовільну версію реальності? Теорія змови. Ґрунтуючись на поглиблених дослідженнях і історії, англійський професор і автор наукових статей Джонатан Ґоттшелл досліджує людську потребу в історіях у своїй книжці «Тварина, що розповідає» («The Storytelling Animal»)48. Він пояснює, що існує чимало доказів того, що «звичайні, психічно здорові люди на диво схильні вигадувати в повсякденних ситуаціях». Соціальні працівники завжди використовують термін «вигадувати», розповідаючи про те, як старечий маразм або черепно-мозкова травма іноді спонукають людей компенсувати відсутню інформацію неправдивою, яку вони, одначе, вважають правдою. Що більше я поринала в це дослідження, то більше погоджувалася з твердженням Ґоттшелла про те, що усі люди щодня щось вигадують, і не тільки внаслідок особливостей стану здоров’я.

В одному з моїх улюблених дослідів, описаних в книжці «Тварина, що розповідає», команда психологів попросила покупців обрати серед семи одну пару шкарпеток, а потім пояснити вибір саме цієї пари. Кожен покупець пояснював свій вибір ледь помітним відтінком кольору, якістю матеріалу і швів. Жоден покупець не сказав: «Я не знаю, чому вибрав саме цю пару» або: «Я й гадки не маю, чому обрав ці шкарпетки». У всіх була історія, яка пояснювала їхнє рішення. І ось де парадокс: усі шкарпетки були однаковими. Ґоттшелл пояснює, що покупці розповідали історії, які робили їхній вибір раціональним. Але насправді жодної логіки тут не було. Він пише: «Ці історії були вигадками — побрехеньками, якщо сказати чесно».

Чимало вигадок є не так результатом проблем зі здоров’ям чи пам’яттю, як радше наслідком взаємодії емоцій, поведінки і мислення. Якби ми зі Стівом не вирішили нашу проблему на озері того ж дня, ймовірно, я б сказала своїм сестрам (яких я люблю, поважаю і з якими чесна), що ми жахливо посварилися, тому що Стів вважає, що я огидна в моєму новому купальнику Speedo. І це була б вигадка. І незалежно від того, наскільки щиро я б не вірила в цю неправду, вона б завдала болю Стіву, нашим стосункам і мені самій. І можливо, навіть відносинам з моїми сестрами. Я можу уявити, як одна з них або обидві запитують: «Це не схоже на Стіва. Ти впевнена?» Я б, імовірно, відповіла так: «Чудово. Ти ще й виправдовуєш його. Ідіть всі до біса!» Продуктивно, авжеж?

Усі ми змовляємося і вигадуємо, і наслідки цього часто здаються невагомими. Але я стверджую, що це не так. Я вважаю, що із часом вигадування може стати деструктивною моделлю, а іноді навіть одна-єдина вигадка може зруйнувати наше почуття власної гідності і нашкодити взаєминам.

Найнебезпечніші історії з тих, що їх ми складаємо, — це історії, які применшують нашу вроджену гідність. Ми маємо знову сказати правду про нашу привабливість, духовність і креативність.

Привабливість. Чимало учасників мого дослідження, які пройшли через болісний розрив стосунків чи розлучення, досвідчили зраду партнера або мали непрості відносини з батьками чи родичами, розповідали, як відповідали на біль історією про те, що вони не гідні кохання, — історією, яка ставить під сумнів те, чи заслуговують вони на кохання взагалі. Можливо, це найнебезпечніша з усіх вигадка. За останні тринадцять років я чітко усвідомила: якщо хтось не хоче або не здатен полюбити нас, це не означає, що ми не гідні любові.

Духовність. Учасники дослідження, які поділилися історіями сорому через свою віру, мають менше спільного, аніж вважають інші. Я не виявила жодних особливих моделей; проте одна спільна риса в них таки є. Більше половини учасників, котрі розповідали про історії віри, у яких досвідчували відчуття сорому, саме в духовності знайшли опору й зцілення. Більшість із них змінили парафію або віросповідання, але духовність і віра залишилися важливою частиною їхнього життя. Вони вважають, що сором виникає радше через земні, вигадані людьми і ними ж інтерпретовані правила або норми і соціальні / громадські очікування релігії, а не через їхнє особисте ставлення до Бога або Божественного начала. Наші історії віри потрібно захищати, і ми маємо пам’ятати, що жодна людина не вправі судити про нашу духовність або складати історію про нашу духовну гідність.

Творчість і здібності. У книжці «Надзвичайна відвага» я пишу: «Одна причина моєї впевненості в тому, що сором присутній у школах, — це те, що 85 % чоловіків та жінок, опитаних для дослідження сорому, могли згадати випадок зі свого дитинства, який був настільки ганебним, що змінив їхнє сприйняття себе як учня. Ще сильніше мене турбує те, що приблизно половина цих спогадів були тим, що я називаю «творчими шрамами». Учасники дослідження могли вказати на конкретний інцидент, коли їм сказали або довели, що вони не були хорошими письменниками, художниками, музикантами, танцюристами або взагалі творчими людьми. Це допомагає пояснити, чому злі гноми мають таку владу над людьми, коли йдеться про творчість та інновації».

Як і у випадку з привабливістю та духовністю, ми маємо дбати про свої історії креативності та творчих здібностей і плекати їх. Якщо навіть ми не досягнемо якогось стандарту успіху, це не означає, що у нас немає здібностей і талантів, які тільки ми можемо подарувати світові. Тільки тому, що хтось не бачить цінності в тому, що ми можемо щось створити або чогось досягти, цінність цього і наша особиста цінність не змінюється.

Ґоттшелл стверджує, що змовницьке мислення властиве «не тільки дурним, неосвіченим або божевільним. Це рефлекс нагальної потреби сенсовного досвіду, закладений в мислення оповідача». Він продовжує цю тезу, наголошуючи, що врешті усі люди використовують теорії змови для пояснення неприємних подій. Він пише: «З точки зору змовницького розуму ми не вступаємо в лайно безпричинно», і всі складнощі людського життя призводять до виникнення теорій, які «завжди розрадять своєю простотою».

Його висновок про змовницьке мислення на соціальному рівні пояснює деякі точнісінько такі самі проблеми на особистому і міжособистісному рівнях. Ґоттшелл пише, що для теоретиків змови «погані речі трапляються не через складну мішанину абстрактних історичних і соціальних змінних. Вони трапляються тому, що погані люди докладають зусиль, аби завадити нашому щастю. І ви можете боротися і, можливо, навіть перемогти поганих людей. Якщо здатні прочитати між рядків».

Під час дослідження я виявила, що те саме можна сказати про таємні змови, які ми вигадуємо задля виправдання стереотипів, пояснення сварки з партнером, несхвального погляду начальника або поведінки нашої дитини в школі. Ми придумуємо підтекст історії, який пояснює, хто за нас, а хто проти, кому ми можемо довіряти, а кому — ні. Змовницьке мислення виникає через потребу самозахисту, що ґрунтується на страху, і нашу нетерпимість до невизначеності. Коли ми досить часто залежимо від історій самозахисту, вони стають нашою історією за замовчуванням. І ми не маємо забувати, що розповідь — це потужний інструмент інтеграції. Ми починаємо вплітати ці приховані, фальшиві історії в своє життя, і врешті вони спотворюють нашу сутність і відносини з іншими. Коли неусвідомлене вигадування історій входить у звичку, ми часто спотикаємося об одну і ту ж саму проблему, не підводячись після падіння, і вигадуємо різні версії однієї і тієї ж проблеми в наших відносинах — ставимо історію на повтор. Бартон пояснює, що нашому мозку подобаються передбачувані історії. Він пише: «По суті, відпрацьовані до автоматизму моделі заохочують наш мозок складати історію, яку ми очікуємо почути».

Чоловіки та жінки, які культивують практики здобуття внутрішньої сили, розуміють пастки оцих перших історій, у той час як учасники, які не могли підвестися після падіння, здавалося, застрягли в цих історіях. Хороша новина — це те, що люди не народжуються з винятковою здатністю розуміти, що вони вигадують історії, і це розуміння не осяває їх зненацька. Вони практикувалися. Інколи роками. Вони поставили собі за мету усвідомлювати це і намагалися розібратися в собі, поки не вийшло. Вони визнали свої змови і вигадки.

Виявлення змов і вигадок

Щоб виявити ці перші історії і зробити з них висновки, необхідно застосувати наш другий інструмент інтеграції — творчість. Найефективніший спосіб пробудити розуміння полягає в тому, щоб записувати свої історії. Нічого надзвичайного. Метою тут є записати те, що Енн Ламотт називає «бридкою першою чернеткою», або скорочено БПЧ, як мені подобається це називати (це може бути абревіатурою для «бурхливої першої чернетки», якщо вам потрібен нейтральний термін, щоб навчити процесу здобуття сили дітей). Порада Ламотт з її надзвичайної книжки «Птах за птахом» («Bird by Bird»)49 — саме те, що нам потрібно:

«Для мене єдиний спосіб будь-що написати — це нашкрябати дуже-дуже бридку першу чернетку. Ці перші нотатки — дитяча писанина, коли ти вихлюпуєш із себе усе і розважаєшся на повну, знаючи, що ніхто цього не побачить, а форму можна надати і потім. Ти лише випускаєш на волю дитину, приховану в тобі, і виливаєш на папір слова й образи, які спадають на думку. Якщо одному персонажу кортить сказати: “І що, обісрався?” — не стримуйте його. Ніхто цього не прочитає. Якщо ваше внутрішнє дитинча ?у сентиментальному, емоційному, сльозливому настрої, не стримуйте його. Лише вихлюпніть усе це на папір, тому що на цих шести божевільних сторінках можуть потім виявитися неймовірні речі, яких ви б ніколи не створили більш раціональним, дорослим методом».

Я напевне знаю, що майже у всіх моїх перших історіях ви зустрінете галасливу, істеричну п’ятирічну Брене, як це відбувалося в історії на озері Тревіс. Наші раціональні, дорослі втілення — майстерні брехуни. П’ятирічні тирани всередині нас — це ті, хто може сказати, як все є насправді.

Те, що ви пишете, не має бути прилизаною оповіддю. Це може бути перелік на стікерах або лише абзац у щоденнику. Просто запишіть його. І оскільки нашою метою є щирість, ми маємо розглянути себе з усіх боків, коли пишемо свою БПЧ. Суть моїх БПЧ зазвичай вкладається у шість фраз і кілька супровідних нотаток.

Історія, яку я придумала:

Мої емоції:

Моє тіло:

Мої думки:

Мої переконання:

Мої дії:

Оповідання історій — це також творчість, отже, якщо у вас є друг або хтось, кому ви довіряєте і хто вміє і має достатньо терпіння, щоб слухати, ви можете розповісти йому свою БПЧ, але писання є завжди ефективнішим. Джеймс Пеннбейкер, дослідник з Університету Техасу в Остіні50 і автор книжки «Писання задля зцілення» («Writing to Heal»)51, здійснив кілька найважливіших і найзахопливіших відкриттів, які будь-коли траплялися мені, про силу емоційного письменництва в процесі зцілення. В інтерв’ю, розміщеному на сайті Університету Техасу, Пеннбейкер пояснює: «Емоційні потрясіння торкаються кожної частини нашого життя. Ви не просто втрачаєте роботу, ви не просто розлучаєтеся. Ці події впливають на всі аспекти нашого буття: на нашу фінансову ситуацію, відносини з іншими людьми, сприйняття себе, ставлення до життя і смерті. Писання допомагає зосередитися й осмислити наш досвід». Пеннбейкер вважає, що, позаяк наші мізки запрограмовані на те, щоб намагатися зрозуміти те, що відбувається з нами, перекладення заплутаного, складного досвіду на папір робить його «збагненним».

Важливо зазначити, що Пеннбейкер у своєму дослідженні виступає за стислі нотатки. Він з’ясував, що опис на письмі емоційних потрясінь протягом п’ятнадцяти-двадцяти хвилин на день чотири дні поспіль може зменшити тривожність, метушливість, депресивні симптоми і зміцнити нашу імунну систему.

Учасники мого дослідження не посилалися на конкретний підхід, але більше сімдесяти відсотків осіб вдавалися до невеликих письмових нотаток. Чимало з них опрацьовували свої емоції в листах, які не мали наміру відсилати, але які їм кортіло написати. Одна учасниця проекту розповіла мені, як вона разом із чоловіком щовечора протягом тижня писала короткі листи своєму дев’ятнадцятирічному сину, коли вони дізналися, що хлопець вилетів з коледжу і витрачав гроші, які вони посилали йому, на вечірки з друзями. Вона розповіла: «Якби не було цих листів, ми б, ймовірно, просто верещали і лаялися. Завдяки ним, коли ми нарешті сіли поговорити з сином, ми вже були спокійні і готові до того, що він сам відповідає за свої рішення».

Я розповім власну історію про написання листів в якості БПЧ в розділі 10 («Вам доведеться танцювати з тим, хто вас привів»). Ви побачите, що опрацювання пекучого сорому на папері болить значно менше, ніж зізнання в ньому іншій людині. Дослідження Пеннбейкера і те, що я дізналася під час власного опрацювання теми, переконало мене, що навіть короткі письмові нотатки здатні принести вагомі результати.

Коли йдеться про БПЧ, важливо не фільтрувати досвід, не шліфувати слова і не непокоїтися про те, як ми виглядаємо в цій історії (саме тому нотатки часто безпечніші за розмови). Ми не зможемо дістатися до сміливого нового закінчення історії, якщо почнемо з неправдивої версії. Отож дозвольте собі пробиратися через подекуди каламутні потоки думок і почуттів. Ви можете шаленіти, виправдовувати себе, звинувачувати інших, бентежитися. Лише не редагуйте та не намагайтеся «написати все правильно». Дев’яносто відсотків моїх БПЧ починаються зі слів: «Я відчуваю злість. Мені хочеться кричати, стукнути когось або заплакати».

Звісно, ви можете «проговорити» цей процес замість того, щоб писати, але тут криється кілька ризиків. З’ясування історії, яку ми придумуємо в найболючіші моменти, не ставить собі за мету вивільнити біль або висловити його. Ваша БПЧ — це не дозвіл почуватися скривдженим. Якщо ви стоїте навпроти когось і кажете: «Я вважаю, що ти самозакоханий егоїст, і кожен, хто працює на тебе, думає так само», то ви збочили з правильного шляху. Цей процес полягає в тому, щоб зрозуміти історію про своє падіння, яку ви самі собі розповідаєте. Це вивільнення почуття вразливості і розуміння себе. Ви повинні запрагнути зацікавитися своїми емоціями, розумінням їх і зростанням.

Іноді ми зі Стівом відразу переходимо до обговорення події — як ми зробили на озері. Але не забувайте, що в цій історії я довго пливла назад і мала час розібратися в своїх вигадках і теоріях змов. Якщо ми переходимо відразу до розповіді одне одному або розмовляємо з дітьми, ми використовуємо цей інструмент дуже обережно й уважно. Ця перша чернетка є інструментом дослідження і намірів, а не зброєю.

Зазвичай я гуляю, плаваю або роблю щось, що дає мені потрібний час і простір, щоб обміркувати свою БПЧ, перш ніж поділитися нею. Близько п’ятдесяти відсотків учасників дослідження казали, що займаються фізичними вправами задля обмірковування своїх складних БПЧ, коли відчувають сильні емоції. Один учасник, наприклад, на роботі спускався на п’ять поверхів нижче, а потім пішки піднімався нагору.

Моя провідна команда також регулярно обмірковує «історію, яку я вигадую». Я помітила, що більшість із нас спочатку метушаться і бурхливо висловлюють емоції, і тільки потім ми сідаємо і обговорюємо справу. Спочатку це виходило спонтанно, а потім стало практикою. Наприклад, нещодавно ми влаштували «мозковий штурм» щодо нових ініціатив, і я зауважила, що одна з учасниць примовкла. Коли я запитала, чи все гаразд, вона сказала: «Я і далі ставлю непрості питання стосовно цих ідей, і мені починає здаватися, що на мене дивляться так, ніби ці ідеї мене не цікавлять або ніби я не командний гравець».

Ці слова спонукали мене переглянути мету зустрічі і запевнити команду, що я хочу почути думку кожного і понад усе ціную чесність і складні запитання.

Лише поміркуйте, наскільки це продуктивніше, аніж якби хтось пішов із цієї зустрічі розлюченим, ображеним і збентеженим або із сумнівами щодо своєї значущості. Як лідер цієї команди, я справді ціную і поважаю цей вид чесності. Він дає мені неоціненну можливість чесно спілкуватися з людьми, яким я найбільше довіряю.

БПЧ змінила наш підхід до спілкування. Лише згадайте, скільки разів ви поверталися додому після конфлікту з кимось на роботі або неприємного листа, який вас роздратував, вигадуючи історію про те, що відбувається. У листах, які я отримую від керівників, котрі впроваджують мої методи в своїх колективах, вони переважно розповідають про те, як прояснення цих перших історій змінює їхній підхід до керівництва та життя.

У 2014 році команда «The Daring Way» почала трирічну спів­працю з громадською організацією «Команда червоного, білого і синього» (Team Red, White, and Blue), або скорочено «Команда ЧБС», щоб розповісти військовим ветеранам те, що ми дізнаємося про сміливість і здобуття духовної сили. Місія «Команди ЧБС» полягає в тому, щоб збагатити життя ветеранів Америки, забезпечивши їм зв’язок зі своїми спільнотами за допомогою фізичної та соціальної активності. У мене була можливість зустрітися з лідерами «Команди ЧБС» під час відвідин Вест-Пойнту, кампусу Військової академії США в Гудзонській долині штату Нью-Йорк. Отримана від них інформація стала неоціненним внеском в дослідження, яким я ділюся з вами.

Блейн Сміт, випускник Вест-Пойнту і колишній офіцер спецназу, працює виконавчим директором «Команди ЧБС». Він поділився зі мною своїм досвідом осмислення «історії, яку ми вигадуємо».

«Уміння сказати: “Історія, яку я вигадую” — надзвичайно корисне з кількох точок зору. По-перше, це відкриває можливість для внутрішнього діалогу. Мені це дає шанс зробити паузу і оцінити те, що я думаю і відчуваю, перш ніж висловлю це іншій людині. У деяких випадках це все, що мені треба. Коли мені потрібно розповісти про своє розчарування або проблему, “історія, яку я вигадую”, дозволяє мені говорити чесно і відверто, без страху викликати захисну реакцію. Це також роззброює співрозмовника і майже завжди призводить до продуктивного діалогу замість затятої суперечки.

Як перший працівник на зарплаті в некомерційному старт­апі, я завжди намагався бути поміркованим у витратах. Хоча компанія давно розвинулася і досягла фінансової стабільності, я усе ще зберігаю свої старі звички щодо корпоративної кредитної картки. Під час подорожі я рідко оплачую каву або їжу коштами компанії. Під час недавньої поїздки до Вашинґтона, округ Колумбія, один із ?моїх співробітників попросив мене про послугу. Він сказав: “Мені потрібно, щоб ти користувався нашою кредитною карткою, коли платиш за харчування у відрядженні”. Коли я запитав, навіщо це, він відповів: «Бо щоразу, коли я використовую кредитну картку компанії для оплати харчування, я вигадую собі, що ти мене засуджуєш». Я був ошелешений. Мені це навіть не спадало на думку. Він сказав, що членам нашої команди потрібно відчувати себе комфортно, коли ми належним чином витрачаємо долари компанії, а моя відмова витрачати ускладнює ситуацію. Тут не йшлося про стратегічні питання або палко обговорюване рішення компанії, одначе цей вид зворотного зв’язку і чесність значною мірою робить “Команду ЧБС” чудовим місцем для праці».

Крім того, що важливо не відшліфовувати свою БПЧ, потрібно стежити і за визначеністю. Невизначеність підступна. Вона спонукає до створення гарненьких історій (головне в детективній історії — це загадка), однак зачиняє на споді важкі історії, які ми намагаємось осягнути. Коли йдеться про процес визнання своїх складних історій, невизначеність може бути настільки незатишною, що ми або втікаємо від неї, або перестрибуємо відразу до закінчення. Отже, якщо ви стикаєтеся з частиною історії, якої ви не розумієте або яка викликає у вас невпевненість чи тривогу, просто ставте знак питання або пишіть собі нотатку: «Що, в біса, тут сталося? Цілковита плутанина. Хто знає?» Важливо не пропустити цей момент. Залишайтеся в історії, поки не дослідите кожну її частину.

Ви знатимете, що чесні з собою, якщо переживаєте, що хтось побачить вашу БПЧ і подумає, ніби ви повний телепень або несповна розуму. Подібні переживання — хороша ознака, яка свідчить, що ви перебуваєте на правильному шляху. Не відступайте. Неможливо підвестися після падіння без чесного визнан­ня історій, які ми вигадуємо.

Осмислюємо...

Надійшов час осмислити. Час вивільнити цікавість. Час тицьнути пальцем, помацати і дослідити всі входи і виходи історії. Перші запитання, які ми ставимо під час осмислення, іноді дуже прості:

1. Що ще мені потрібно дізнатися і зрозуміти про ситуацію?

Що я об’єктивно знаю?

Які припущення роблю?

2. Що ще мені потрібно дізнатися і зрозуміти про інших людей в історії?

Яка додаткова інформація мені потрібна?

Які питання або роз’яснення можуть допомогти?

Тепер ми переходимо до складніших запитань, відповідь на які вимагає мужності і практики відповідати.

1. Що ще мені потрібно дізнатися і зрозуміти про себе?

Що ховається за моєю відповіддю?

Що я насправді відчуваю?

Яку роль я граю?

Осмислення своїх історій і підхід до цих питань залежать від того, хто ми є і що саме ми досвідчили. Як сказав Йода Люку, «те, що в печері, залежить від того, хто в неї входить». Потрібно зазначити, що кілька понять, які стосуються осмислення і варті уваги, повсякчас виникали в моїх інтерв’ю — це питання, викликані допитливістю під час осмислення своїх почуттів. Ось перелік.

ТЕМИ ДЛЯ РОЗУМІННЯ

У наступних розділах ви побачите, що деякі із цих тем — це царини, які я досліджувала і добре знаю (наприклад, сором, провина і звинувачення), у той час як в інших темах, на кшталт пробачення і ностальгії, я сиджу на школярській лаві. Якщо теми перебувають за межами моєї ділянки дослідження, я познайомлю вас із людьми, які їх знають, і ми будемо вивчати їхні праці разом.

Дельта

Дельта — четверта літера грецької абетки, математичний символ для позначення різниці двох величин. Велика літера має вигляд трикутника.

Різниця — дельта — між нашою вигадкою про власний досвід і істиною, яку ми знаходимо в процесі осмислення, — це територія сенсу і мудрості цього досвіду. Саме в дельті є наші ключові знання — нам потрібне лише бажання увійти в свої історії і осмислити їх.

Хоча слова «різниця» і «дельта» можуть означати те саме, я волію використовувати слово «дельта» з двох причин: одна з них професійна, інша — особиста. Символ трикутника нагадує нам триногу емоцій, думок і поведінки. Наші щирі спроби осмислити впливають на те, як ми відчуваємо, думаємо і діємо, тобто на нашу суть.

Особиста причина ближча моєму серцю. Пісня «Дельта» з альбому «Знову розвиднилося» («Daylight Again») групи «Crosby, Stills & Nash»52 — одна з пісень, до яких я звертаюся під час періодів підйому і спаду протягом останніх тридцяти років. Я сиділа на підлозі в своїй квартирі в Сан-Антоніо і слухала цю пісню, дізнавшись, що Ронні, єдиного брата моєї мами, вбили у випадковій перестрілці. Я слухала її після того, як батьки прийшли до моєї кімнати, щоб повідомити про розлучення. Я слухала її перед весіллям, у моєму автомобілі перед захистом дисертації, дорогою на першу зустріч із моїм психотерапевтом Діаною і в лікарні, народжуючи обох моїх дітей. Слова цієї пісні допомагають відчувати себе не такою самотньою: вони дозволяють мені зрозуміти, що не я одна пливу «в потоках швидких річок вибору і випадку».

Думки,

Як розкидане листя,

Сповільнилися восени

В потоках

Швидких річок

Вибору і випадку.

І час зупиняється тут, у дельті,

Поки вони танцюють, поки вони танцюють.

Я люблю дитину,

Яка скеровує цей човен,

Але останнім часом вона шаленіє

За глибиною...

Я люблю дитину в мені, яка скеровує мій човен, але інколи вона настільки нерозважлива у темній, швидкій, глибокій воді, що я починаю тонути під час процесу осмислення. У мене набагато краще виходить злитися, ніж переживати біль, страх або розчарування. Ось чому осмислення таке важливе: багато з нас мають емоції «на вихід», які маскують те, що ми насправді відчуваємо. Дельта — це місце, де річка зустрічається з морем. Це болотиста, замулена місцина, яка змінює все. Але ґрунт тут багатий і родючий. Саме тут ми повинні виконати своє завдання: всі наші ключові знання виникають саме з дельти.

У історії на озері мені довелося осмислити сором, провину, стосунки, любов, довіру і великодушність. Дельта між історією, яку я вигадала, і правдою дала мені ключове знання, яке до сьогодні залишається безцінним для наших стосунків: Стів і я любимо одне одного і довіряємо одне одному, але коли приходять сором і страх, то усе може миттєво заплутатися, якщо ми не наважимося відкритися тієї самої миті, коли найбільше прагнемо самозахисту. Ось інші ключові знання з дельти.

• Мені нагадали, що сором — це брехун і крадій історій. Я маю довіряти собі і людям, які мені не байдужі, більше, ніж своєму внутрішньому злому гному, навіть якщо це означає, що я можу зазнати болю.

• Я дізналася, що одна з найвразливіших складових любові до когось — це віра в те, що вас також люблять, і я маю бути великодушною в своїх припущеннях.

• Коли я програвала в думках історію на озері Тревіс, я вперше зрозуміла, що багато наших «холодних воєн» і суперечок відбувається через нестачу інформації і що я часто вдаюся до звинувачень, коли мені страшно.

Почавши інтегрувати в своє життя знання, отримані в процесі підйому після падіння, ми починаємо краще осмислювати свій досвід. У окремих випадках я можу перейти від «лежання долілиць» до дельти і ключових висновків протягом п’яти хвилин. Іноді це триває місяці. Але якщо ви схожі на мене, то завжди будуть часи, коли ви досвідчуватимете зовсім нове падіння і доведеться заново відшуковувати дельту та заново вчитися.

Мужність розпізнавати власні емоції і осмислювати свою історію — це стежка до написання нового сміливого закінчення і стежка, що провадить до щирого життя. Це також початок. Розуміння свого падіння і підйому, сприйняття своєї історії і відповідальності за свої емоції — все це веде до початку перевороту. Я присвятила перевороту останній розділ.

Поки що в наступних розділах я познайомлю вас з історіями, які дозволять нам дослідити процес підйому після падіння і здобуття душевної сили в дії. Кожен розділ містить додаткові дослідження, що стосуються процесу осмислення.