Істина та відвага Вступ

Під час інтерв’ю в 2013 році журналіст розповів мені, що після прочитання «Дарів недосконалості» і «Надзвичайної відваги»2 йому захотілося почати працювати над власними проблемами, пов’язаними з уразливістю, мужністю і автентичністю. Він засміявся і сказав: «Здається, це довгий шлях. Чи можете ви сказати мені, які в нього плюси?» Я відповіла йому, що кожною клітиною свого професійного й особистого єства я вірю, що вразливість — готовність показати себе і бути побаченим без упевненості в позитивному сприйнятті — це єдина стежка до більшої любові, відданості й радості. Він не забарився з питанням: «А мінуси?» Цього разу засміялася я: «Ви спотикатиметеся, падатимете й отримуватимете копняків під дупу».

Після тривалої паузи він промовив: «І після цього ви мені кажете, що все одно варто бути відважним?» Я відповіла палким «так», після чого зізналася: «Я кажу зараз тверде “так”, позаяк не лежу долілиць після болісного падіння. Але навіть у розпалі боротьби я б сказала, що проробити цю роботу не тільки варто, ця робота необхідна для того, щоб жити щирим життям. Однак я певна, якби ви запитали мене про це у процесі падіння, я була б не такою завзятою і значно розлюченішою. У мене не дуже добре виходить падати і намацувати спосіб підвестися».

Після того інтерв’ю минуло два роки — два роки тренування сміливості і неймовірних зусиль, але вразливість і досі залишається некомфортною, а падати боляче. Так буде завжди. І все ж таки я вчуся тому, що боротьба і проходження через біль дають нам не менше, ніж намагання виявити сміливість і відкритися.

Протягом декількох останніх років мені пощастило поспілкуватися з дивовижними людьми. Серед них були найуспішніші підприємці і лідери компаній з рейтингу «Fortune 500», подружжя, які живуть у коханні більше тридцяти років, і батьки, котрі працюють над зміною системи освіти. Поки вони ділилися зі мною своїм досвідом й історіями про відважність, падіння й підйоми, я повсякчас запитувала себе: «Що спільного у людей, пов’язаних міцними стосунками; батьків, що підтримують глибокий зв’язок зі своїми дітьми; учителів, що плекають творчість і жагу до знань; священиків, що ведуть людей до віри, і лідерів, які викликають довіру?» Відповідь була очевидною: усі вони усвідомлюють силу емоцій і не бояться душевного дискомфорту.

Позаяк уразливість породжує чимало жаданих нами явищ, як-от любов, відданість, радість, творчість і довіру, процес відновлення нашої емоційної стабільності під час боротьби випробовує нашу мужність і загартовує наші цінності. Після падіння ми стаємо сильнішими, плекаючи щирість у нашому житті; цей процес найкраще показує нам, хто ми такі.

Протягом останніх двох років ми з членами моєї дослідницької групи щотижня отримуємо листи від людей, які пишуть: «Я наважився на відважність. Я був сміливим. Але мені дали копняка, і тепер я в ауті. Як мені підвестися?» Працюючи над «Надзвичайною відвагою» і «Дарами недосконалості», я знала, що неодмінно напишу книжку про падіння. Я постійно збирала дані, і те, що я довідалася про тамування болю, повсякчас рятувало мене. Рятувало та в процесі дослідження змінювало.

Ось таким я бачу прогрес у своїй роботі.

«Дари недосконалості» — бути собою.

«Надзвичайна відвага» — зібратися з усіма силами.

«Стати сильнішим» — впасти, підвестися і зробити нову спробу.

Головна тема, що об’єднує усі три книжки, — це наша жага жити щирим життям. Я називаю щирим життям буття, побудоване на почутті власної гідності. Це означає виховання сміливості, співчуття і встановлення такого зв’язку зі світом, щоб прокидатися зранку і думати: «Не важливо, що зроблено і скільки залишилося зробити, я самодостатня людина». Лягати увечері в ліжко, думаючи: «Так, я недосконала і вразлива людина й іноді боюсь, але це не змінює того, що я смілива людина, гідна кохання і щирих стосунків».

«Дари недосконалості» і «Надзвичайна відвага» — це книжки, які закликають до боротьби. У них йдеться про сміливість показати себе і бути побаченим, навіть якщо це означає ризик зазнати невдачі, біль, сором і, ймовірно, навіть розбите серце. Навіщо? Тому що намагання сховатися, вдавати байдужість і протистояти вразливості вбивають нас, нищать наш дух, надії, потенціал, нашу творчість, здатність керувати, наше кохання, віру і радість. Гадаю, ці книжки знайшли такий сильний відгук у серцях людей із двох простих причин: нам набридло боятися і ми втомилися від гонитви за підвищенням самооцінки.

Ми хочемо бути сміливими і в глибині душі розуміємо, що сміливість вимагає від нас вразливості. Хороша новина полягає в тому, що, на мою думку, ми робимо серйозний поступ. Я скрізь зустрічаю людей, які розповідають мені, що вчаться визнавати власну вразливість і невпевненість і як це змінює їхні стосунки й професійне життя.

Ми отримуємо тисячі листів від людей, котрі розповідають про свої спроби практикувати десять принципів із «Дарів недосконалості», навіть таких важких, як розвиток творчих здібно­стей, гру й співчуття до себе. Я працювала з виконавчими директорами компаній, учителями й батьками, які докладають великих зусиль задля досягнення культурних змін, ґрунтованих на ідеї відкритися і виявити надзвичайну сміливість. Це значно більше досягнення, ніж я уявляла собі шістнадцять років тому, коли мій чоловік Стів запитав мене: «Якою ти бачиш свою кар’єру?» — а я йому відповіла: «Хочу почати глобальну розмову про вразливість і сором».

Якщо ми наважуємося ризикнути і покохати когось усім серцем, ми ризикуємо залишитися з розбитим серцем. Якщо ми збираємося спробувати щось нове, інноваційне, то ризикуємо зазнати невдачі. Якщо наважуємося ризикнути, турбуючись і віддаючись справі усією душею, — можемо розчаруватися. Не важливо, чи викликаний наш біль болісним розривом стосунків або чимось незначним на зразок грубого зауваження колеги або суперечки з родичем. Якщо ми навчимося прокладати свій шлях через цей досвід і свої власні історії боротьби, то зуміємо написати для них наше власне, сміливе закінчення. Маючи за плечима свій власний досвід, ми уникаємо пастки, де стаємо учасниками історій, які розповідають інші.

Епіграф до «Надзвичайної відваги» — це потужна цитата з промови «Людина на арені» Теодора Рузвельта, проголошеної 1910 року:

«Не критик, який все прораховує; не людина, що вказує, де сильний спіткнувся або де той, хто щось робить, міг би впоратися краще, — хвала належить людині, яка насправді перебуває на арені; людині з обличчям, вимащеним порохом, потом і кров’ю; людині, яка відважно змагається; …людині, яка знає найкраще, що в разі великої перемоги опиниться на вершині, а зазнавши поразки, знатиме, що програла, виявивши принаймні надзвичайну відвагу»3.

Ця натхненна цитата стала для мене провідною зорею. Однак як людина, яка чимало часу проводить на арені, я б хотіла зупинитися на одному уривку із цієї промови Рузвельта: «Хвала належить людині, яка насправді перебуває на арені, людині з обличчям, вимащеним порохом, потом і кров’ю…» — СТОП. (Уявіть собі звук голки, що дряпає платівку.) Зупинімося тут. До того як я почую ще щось про тріумф або досягнення, я б хотіла сповільнити час, щоб з’ясувати, що відбуватиметься далі.

Ми лежимо долілиць на арені. Можливо, юрба замовкла, як це трапляється на футболі або на хокейних матчах моєї дочки, коли гравці призупиняють гру, позаяк один з них отримав травму. Або, можливо, люди почали свистіти і знущатися. Або, можливо, ви бачите все наче крізь шори і лише чуєте, як ваші батьки кричать: «Вставай! Підводься!»

Наші «доленосні падіння» можуть бути значними, як-от звільнення чи виявлення зради, або незначними — наприклад, дитина збрехала про свої оцінки чи ми зазнали розчарування на роботі. При слові «арена» ми завжди уявляємо собі щось велике, але ареною є кожна мить або місце, де ми ризикнули показати себе і бути побаченими. Ризикнути показатися невмілим і нерозумним під час нового уроку — це арена. Управління колективом на роботі — це арена. Складні миті виховання також виштовхують нас на арену. Закоханість — це, безумовно, арена.

Почавши міркувати про це дослідження, я проаналізувала дані і запитала себе: «Що відбувається, коли ми лежимо ниць? Що відбувається цієї миті? Що спільного у людей, які змог­ли успішно зіп’ястися на ноги і знайшли відвагу для нової спроби? Який на вигляд процес підйому?»

Я не мала певності, що сповільнення часу допоможе мені роздивитися цей процес у деталях, але мене надихнув серіал «Шерлок» і я вирішила спробувати. На початку 2014 року я загрузла в даних, і моя впевненість почала танути. Також я щойно виходила з важкого періоду, провівши більшу частину запланованої відпустки в боротьбі з вірусом, що ураганом пронісся по Г’юстону. Одного лютневого вечора я вмостилася на дивані разом із дочкою Еллен, щоб подивитися найновішу серію шедеврального «Шерлока» з Бенедиктом Камбербетчем і Мартіном Фріманом4. (Я велика прихильниця цього серіалу.)

У третьому сезоні є епізод, коли Шерлока ранять. Не хвилюйтеся, я не розповідатиму, хто або як, але… Ого, я цього не чекала. Коли в нього поцілили, час зупиняється. Замість того щоб негайно впасти, Шерлок потрапляє в свій власний «палац пам’яті» — це божевільний когнітивний простір, у якому він витягає з картотеки мозку спогади, наче схеми транспортних маршрутів, і виявляє незбагненні зв’язки між випадковими фактами. Упродовж наступних десяти хвилин в його голові виникають різноманітні персонажі, кожен з яких є експертом у своїй галузі знань і підказує йому найкращий спосіб залишитися в живих.

Першою з’являється патологоанатом, до нестями закохана в Шерлока. Вона підбадьорює Шерлока, який здається цілком приголомшеним своєю нездатністю зрозуміти, що відбувається. Вона питає: «Не так, як у фільмах, Шерлоку?» За допомогою криміналіста зі Скотленд-Ярда і грізного на вигляд брата Шерлока вона пояснює, як саме він повинен впасти, як діє шок і що він може зробити, щоб не знепритомніти. Усі троє попереджають його про біль і про те, чого він може очікувати далі. Те, що триває в житті, ймовірно, близько трьох секунд, на екрані триває більше десяти хвилин. Я визнала сценарій геніальним, і це надихнуло мене продовжити свій власний проект уповільнення часу.

Працюючи над цією книжкою, я ставила собі за мету уповільнити процес падіння і підйому: показати усі варіанти, які розгортаються перед нами в ці моменти дискомфорту і болю, а також дослідити наслідки наших дій. Як і в інших своїх книжках, аби розкрити свої знахідки, я використовую дослідження й оповідки. Єдина відмінність цієї книжки полягає в тому, що тут я ділюся переважно особистими історіями. Ці оповіді дають мені можливість не тільки спостерігати за сценою з першого ряду, але також зазирнути за лаштунки думок, почуттів і вчинків. У моїх історіях є подробиці. Це наче дивитися режисерський монтаж фільму або обрати DVD з бонусом і почути, як режисер розповідає про свої задуми і процес зйомки. Це не означає, що я не можу видобути ці подробиці з чужого досвіду — я роблю це постійно. Я просто не можу зіткати з історії, контексту, емоцій, поведінки і роздумів щільне полотно.

Протягом останніх стадій розробки теорії підйому після падіння я зустрічалася з людьми, які були знайомі з моєю роботою, щоб поділитися своїми відкриттями й отримати зворотний зв’язок, дізнавшись про їхні погляди на вдатність і адекватність теорії. Чи була я на правильному шляху? Пізніше двоє учасників тих зустрічей поділилися своїм досвідом застосування процесу підйому після падіння у їхньому житті. Зворушена їхніми історіями, я попросила дозволу розмістити їх у цій книжці. Вони обоє погодилися, за що я їм вдячна. Їхні історії є натхненними прикладами підйому після падіння.

Гадаю, що на культурному рівні відсутність щирого спілкування щодо непростого процесу підйому після падіння на арені призвела до двох небезпечних наслідків — схильності до приховування під золотою обгорткою болючої правди і дефіциту «крутизни».

Під золотою обгорткою

Усі ми падали, і наші обідрані коліна й розбиті серця це доводять. Але про шрами легше розповідати, ніж їх демонструвати, оголяючи почуття, що залишилися в пам’яті. І ми рідко бачимо рани, які перебувають у процесі загоєння. Я не впевнена, чи відбувається це тому, що нам надто соромно дозволити іншим побачити інтимний процес подолання болю, або тому, що, навіть зібравши всю мужність, щоб поділитися своїм усе ще неповним зціленням, люди рефлекторно відвертаються.

Ми воліємо, щоб оповіді про падіння і підйоми були натхненними й очищеними від бруду. Наша культура рясніє подібними байками. У тридцятихвилинній промові фразам штибу «І я знайшов шлях назад», або «А потім я зустрів іншу людину», або, як у випадку з моєю TED-промовою, «Це була важка битва» зазвичай присвячують не більше тридцяти секунд.

Нам подобається, коли в цілющих історіях лише побіжно згадують про чорні смуги, отож ми можемо швидше почути рятівне закінчення. Мене непокоїть, що брак щирих зізнань про подолання невдач створив позолочене століття поразок. Протягом останніх декількох років спостерігаємо зростання числа конференцій невдач, фестивалів поразок і конкурсів невдах. Не зрозумійте мене неправильно. Я прихильниця того, щоб вважати невдачу частиною будь-якого вартого уваги прагнення. Але говорити про поразки, уникаючи згадок про супутній біль і страх та складний підйом після них, — це спроба заховати правду під золотою обгорткою. Приховуючи емоційні наслідки невдачі, ми позбавляємо концепцію мужності та стійкості якостей, які роблять її такою важливою, — твердості, завзяття і витривалості.

Так, інновації, навчання і творчість неможливі без невдач. Але невдача болісна. Вона провокує роздуми на кшталт «потрібно було і можна було», що часто означає очікування критики і сорому.

Так, я згодна з Теннісоном, який писав: «Краще любити й втратити любов, аніж ніколи не любити зовсім»5. Але велике горе збиває з ніг, а почуття втрати й самотності можуть зробити підйом з ліжка завданням неймовірної складності. Навчитися знову довіряти і любити може здаватися неможливим.

Так, якщо ми досить відверті й сміливі, розчарування неуникненні. Але у хвилини, коли розчарування переповнює нас і ми розпачливо намагаємось осягнути розумом і серцем, що станеться або чого не станеться, загибель надій буває невимовно болючою.

Робота, виконана Ешлі Ґуд, — чудовий приклад того, як зарадити собі зі складними емоціями при падінні. Ґуд — засновниця і виконавчий директор соціального підприємства «Fail Forward» («Вчися на поразках»)6, покликаного допомагати організаціям розвивати культуру прийняття ризику, креативності й адаптивності, необхідної для інновацій. Вона працювала фахівцем із соціального розвитку в Гані для канадської організації «Інженери без кордонів» (EWB), брала участь в аналізі діяльності EWB для звітів про невдачі, а також розробляла сайт AdmittingFailure.com — інтернет-ресурс, куди кожна людина може надіслати власну історію поразки й отриманого досвіду.

Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.

У своїй привітальній промові на щорічній конференції з невдач у Норвегії «FailCon Oslo» Ґуд попросила присутніх назвати слова, які асоціюються в них зі словом «невдача». Учасники конференції почали вигукувати: «сум», «страх», «посміховисько», «розпач», «паніка», «сором» і «горе». Потім вона прочитала доповідь про невдачі і пояснила, що тридцять глянцевих аркушів містять чотирнадцять історій невдач, яких протягом останнього року зазнали «Інженери без кордонів». Потім вона запитала присутніх, якими словами вони могли б описати цю доповідь і людей, котрі поділилися своїми історіями. Цього разу із зали було чути слова: «великодушний», «здатний допомогти», «відкритий», «компетентний», «хоробрий», «натхненний».

Ґуд зробила важливе зауваження про те, що існує суттєва різниця між тим, як ми сприймаємо слово «невдача», і тим, що ми думаємо про людей і організації, які наважилися поділитися історіями своїх поразок з метою пізнання й зростання. Удавати, що ми можемо стати здатними допомогти, відчайдушними й хоробрими, не подолавши такі складні емоції, як розпач, сором і паніка, — глибоко небезпечне і помилкове припущення. Замість того щоб загортати складні емоції в позолочену обгортку і надавати презентабельності невдачам, краще навчитися вбачати красу в правді й стійкості.

Дефіцит «крутизни»

Я знаю, «крутизна» — це дивний термін, але, щоб висловити те, що я маю на увазі, інше слово не спадає мені на думку. Коли я бачу людей, котрі не бояться подивитися правді у вічі, або коли бачу, як хтось впав, підвівся і сказав: «Чорт, це справді боляче, але це для мене важливо, тому я спробую знову!» — моя перша реакція: «Оце крутелик!»

Надто багато людей сьогодні замість того, щоб відчувати біль, відіграються за цей біль; а замість визнати біль — завдають болю іншим. Замість того щоб ризикнути розчаруватися, вони обирають жити в розчаруванні. Емоційний стоїцизм — це не крутизна. Легковажне позерство — це не крутизна. Бундючність — це не крутизна. А досконалість навіть поруч не стоїть із крутизною.

Для мене «справжній крутелик» — це людина, яка каже: «Наша родина насправді переживає важкий період. Ми готові скори­статися вашою підтримкою». Або батько, який говорить синові: «Смуток — це нормально. Ми всі сумуємо. Нам просто потрібно говорити про це». Або жінка, яка каже: «Наша команда напартачила. Ми маємо припинити звинувачувати одне одного і серйозно поговорити про те, що сталося, щоб виправити усе і йти вперед». Люди, які сміливо вирушають у зону дискомфорту і вразливості та розповідають правду про себе, — ось справжні крутелики.

Відважність — необхідна риса для подолання світових проблем, які здаються нездоланними: бідності, насильства, нерівності, нехтування громадянськими правами і забруднення довкілля. Але окрім людей, які готові показати себе і бути побаченими, нам також потрібна критична маса крутеликів, готових ризикувати, падати, проходити через складні емоції і знову підводитись. І потрібно, щоб ці люди очолювали, моделювали і формували культуру в кожній царині, як батьки, вчителі, адміністратори, керівники, політики, духовенство, митці і громадські активісти.

Дуже багато з того, що ми чуємо нині про мужність, — це пихата й порожня риторика, яка маскує особистий страх бути непривабливим, непопулярним, нездатним забезпечити певний рівень добробуту і соціальний статус. Нам потрібно більше людей, готових продемонструвати, що означає піти на ризик і пережити невдачу, розчарування і жаль; людей, готових відчувати власний біль, а не зганяти його на інших; людей, готових сприйняти події у своєму житті, дотримуватися власних цінностей і бути відкритими. Мені дуже пощастило протягом останніх кількох років працювати зі справжніми крутеликами — від учителів і батьків до виконавчих директорів компаній, режисерів, ветеранів, фахівців з підбору персоналу, шкільних радників і терапевтів. Далі у цій книжці ми дослідимо, що в них спільного, але в кількох словах скажу: вони цікавляться світом емоцій і не бояться вийти із зони комфорту.

Я сподіваюся, що процес, описаний у цій книжці, дасть вказівки і схему, які допоможуть нам знову ставати на ноги. Я ділюся усім, що знаю, відчуваю, у що вірю і що досвідчила про те, як стати сильнішим після поразки. Повторю ще раз: те, що я дізналася від учасників дослідження, знову і знову рятує мене, і я щиро їм за це вдячна. Правда у тому, що падати боляче. Сміливість у тому, щоб не втрачати відваги і намацати спосіб підвестися.