Розділ 5 Чи проміняли б ви те, що маєте, на мільйон доларів?

знаю Гарольда Ебботта уже багато років. Він жив в Вебб-Сіті, штат Міссурі, і якийсь час завідував навчальною частиною на курсах, де я викладав. Одного дня ми з ним зустрілися в Канзас-Сіті й він люб'язно підвіз мене до моєї ферми в Белтоні, штат Міссурі. Під час поїздки я запитав його, що він робить, щоб уникнути хвилювання, і він розповів мені повчальну історію, яку я ніколи не забуду.

«Раніше я багато хвилювався, — почав він свою розповідь, — але одного весняного дня 1934 року я йшов вулицею Вест-Доуерті у Вебб-Сіті й побачив картину, яка раз і назавжди стерла всі мої тривоги. Все це тривало не довше як десять секунд, але за ці секунди я дізнався про життя набагато більше, ніж за останні десять років. Протягом двох років я був власником бакалійної крамниці у Вебб-Сіті. Тоді я не лише втратив усі свої заощадження, а й заліз у борги, які мені довелось виплачувати ще впродовж семи років. Минулої суботи я був змушений зачинити свою бакалійну крамничку, і тепер ішов до Банку торговців і шахтарів, щоб позичити грошей, на які я зміг би вирушити в Канзас-Сіті на пошуки роботи. Я плентався, як побитий собака. Я втратив весь свій запал і віру. Раптом я побачив, як вулицею пересувається безногий чоловік. Він сидів на маленькій дерев’яній платформі, обладнаній коліщатками від роликів. У руках цей чоловік тримав по дерев’яному бруску, якими він відштовхувався від бруківки. Я помітив його саме в ту мить, коли він щойно перетнув вулицю і тепер намагався піднятися над краєм тротуару, щоб вибратись на нього. Його дерев'яний возик нахилився, і наші очі зустрілись. Він привітав мене широкою усмішкою. „Доброго ранку, сер. Чудовий ранок, чи не так?“ — весело сказав він. Я стояв, дивився на того чоловіка, і раптом зрозумів, який же я багатий. У мене було аж дві ноги. Я міг ходити. Мені стало соромно за те, що я так себе жалів. Я сказав собі, що якщо цей чоловік може бути щасливим, веселим і впевненим, не маючи ніг, я й поготів можу бути таким, адже в мене є ноги. Я відчув несподіваний приплив сил. До цієї зустрічі я збирався попросити в Банку торговців і шахтарів усього лише сто доларів, але тепер був рішуче налаштований просити двісті. Спочатку я збирався сказати, що хочу поїхати в Канзас-Сіті, щоб спробувати знайти роботу. Тепер я впевнено заявив, що хочу вирушити до Канзас-Сіті, щоб влаштуватися на роботу. Звичайно ж, я отримав позику; і я влаштувався на роботу.

Тепер до мого дзеркала у ванній приклеєний папірець із такими словами, які я читаю щоранку під час гоління:

Я був сумним, тому що не мав черевиків. Аж якось я зустрів чоловіка, в якого не було ніг».

Одного разу я запитав у Едді Рікенбакера про найважливіший урок, який він отримав, коли його з товаришами двадцять один день носило на рятувальних плотах Тихим океаном без надії на порятунок. «Найважливіший урок, який я виніс із того досвіду, — сказав він, — був таким: що якщо в тебе є стільки прісної води та їжі, скільки ти хочеш, то тобі гріх на щось скаржитись».

Газета «Тайм» опублікувала статтю про сержанта, якого було поранено під час бою за Гвадалканал. Сержанту в горло влучив уламок снаряда, і йому сім разів переливали кров. Якось він написав своєму лікарю записку: «Я буду жити?» Лікар відповів: «Так». Сержант написав іще одну записку: «Чи зможу я говорити?» Відповідь знову була ствердною. Тоді поранений написав: «То якого ж дідька мені хвилюватись?»

Спиніться просто зараз і запитайте себе: «Якого ж дідька мені хвилюватись?» Можливо, ви зрозумієте, що ваші тривоги надумані і тому не дуже важливі.

Наше життя на дев'яносто відсотків складається з приємних та сприятливих речей і на десять відсотків — із негативних. Аби бути щасливими, варто зосередитись на кращих дев'яноста відсотках і не звертати уваги на решту відсотків. Якщо ж ви бажаєте непокоїтись, страждати і заробити виразку шлунка, тоді слід звертати увагу виключно на десять відсотків неприємностей та ігнорувати дев'яносто прекрасних відсотків.

Слова «Подумай і подякуй» викарбувані в багатьох кромвелівських церквах Англії. Ці слова також мали б бути викарбувані в наших серцях: «Подумай і подякуй». Подумайте про все, що маєте і за що повинні бути вдячними, і подякуйте Богу за всі його блага і щедроти.

Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Гуллівера», був одним із найбільш безнадійних песимістів серед англійських письменників. Він так шкодував про те, що народився, що на всі свої дні народження надягав чорне і постився; тим не менш, навіть у своєму відчаї цей затятий песиміст англійської літератури прославляв велику цілющу силу радості та щастя. «Найкращі лікарі у світі, — стверджував Свіфт, — це лікар Дієта, лікар Спокій і лікар Веселощі».

І ви, і я можемо безплатно користуватись послугами лікаря Веселощі хоч щодня. Для цього потрібно лише спрямувати увагу на всі ті неймовірні багатства, якими ми володіємо. Ці багатства значно перевищують незліченні скарби Алі-Баби. Чи продали б ви ваші очі за мільярд доларів? Скільки б ви запросили за свої дві ноги? За свої руки? За слух? За ваших дітей? За вашу сім'ю? Складіть подумки всі свої багатства докупи — і ви зрозумієте, що не продали б те, чим володієте, навіть за все золото Рокфелерів, Фордів та Морганів разом узяте.

Але чи цінуємо ми ці скарби? Аж ніяк. Шопенгауер говорив: «Ми рідко думаємо про те, що маємо, однак повсякчас думаємо про те, чого нам бракує». Схильність так міркувати — це найбільша трагедія на землі. Можливо, вона принесла людству більше нещасть, ніж усі війни та хвороби в історії.

Саме вона змусила Джона Палмера перетворитися «зі славного хлопця на старого зануду» і майже зруйнувала його дім. Я знаю це, тому що він сам мені розповів.

Містер Палмер жив у Патерсоні, штат Нью-Джерсі. «Незабаром після мого повернення з армії, — розповідає він, — я розпочав свою власну справу. Я важко працював днями й ночами. І все йшло добре. Та потім почалися неприємності. Я не міг дістати запчастини та матеріали. Я боявся, що мені доведеться розпрощатися зі своїм бізнесом. Я непокоївся так сильно, що зі славного хлопця перетворився на старого зануду. Я став таким сердитим і дратівливим, що — повірте, тоді я цього не усвідомлював, але зараз дуже добре розумію, — мало не втратив своє щасливе сімейне вогнище. Але одного дня молодий інвалід, ветеран війни, який працював на мене, сказав: „Джонні, тобі мало б бути соромно. Ти береш усе надто близько до серця, наче ти єдина у світі людина, в якої виникли неприємності. Ну, припустимо, тобі доведеться на деякий час зачинити майстерню, то й що? Ти можеш почати все знову, коли справи налагодяться. Тобі є багато за що дякувати життю, але ти повсякчас бурчиш. Хлопче, як би я хотів опинитися на твоєму місці! Поглянь на мене. В мене тільки одна рука, половина обличчя спотворена, але я не скаржусь. Якщо ти не припиниш бурчати і жалітися, то втратиш не лише свою справу, а й своє здоров'я, своє житло і своїх друзів!“

Після цього зауваження я наче прикіпів до місця. Воно змусило мене усвідомити, яким я був багатим. Так що я негайно вирішив змінитись і знову стати колишнім собою, саме так я і зробив».

Моїй подрузі Люсі Блейк довелось побувати на межі трагедії, перш ніж вона навчилася радіти тому, що має, а не шкодувати за тим, чого в неї не було.

Я познайомився з Люсі ще у школі журналістики при Колумбійському університеті, де ми проходили курс із написання коротких оповідань. Кілька років тому вона пережила найглибше потрясіння у своєму житті. Тоді вона мешкала у місті Тусон, штат Аризона. Вона кружляла... але ні, нехай краще вона сама розповість вам свою історію:

«Я кружляла у вихорі подій: вчилась грати на органі в Аризонському університеті, керувала міською логопедичною клінікою і давала уроки музики на ранчо „Дезерт Віллоу“, де я тоді мешкала. Я ходила на вечірки і на танці, їздила на кінні прогулянки під зорями. Та одного ранку я не змогла встати з ліжка. Серце! „Протягом року ви маєте дотримуватись постільного режиму“, — сказав лікар. Він навіть не був упевнений, що я коли-небудь одужаю.

Цілий рік у ліжку! Перетворитися на інваліда — можливо, навіть, померти! Мне охопив жах. Чому це все трапилось зі мною? Хіба я на це заслуговую? Я плакала і голосила. Я була розлючена і не знаходила собі місця від обурення. Але порад лікаря краще дотримуватись, тож я опинилась у ліжку. Мій сусід, містер Рудольф, художник, сказав мені: „Цілий рік, проведений у ліжку, зараз здається тобі трагедією. Але це не так. У тебе з'явиться час, щоб усе обміркувати та звикнути до себе. Впродовж наступних кількох місяців ти виростеш духовно більше, ніж за все своє попереднє життя“. Його слова заспокоїли мене, і я спробувала переглянути свої цінності. Я читала книжки, які мене надихали. Одного дня я почула, як радіокоментатор сказав: „Ви можете виразити тільки те, що міститься у вашій свідомості“. Раніше я вже чула подібні слова тисячу разів, але лише зараз вони проникли в мене і пустили коріння. Я вирішила думати лише про те, чим я хочу жити: про радість, щастя, здоров'я. Кожного ранку, щойно прокинувшись, я змушувала себе перебирати в пам'яті всі ті речі, за які я б мала бути вдячною. За те, що у мене нічого не болить. За мою маленьку дочку. За мій зір. За мій слух. За чудову музику по радіо. За те, що у мене з'явився вільний час на читання. За смачну їжу. За хороших друзів. Я була такою життєрадісною і до мене приходило так багато відвідувачів, що мій лікар був змушений повісити на дверях табличку, яка дозволяла заходити в мою палату лише одній людині за раз у визначені години.

З того часу минуло вже багато років. Сьогодні я веду активне, повноцінне життя. Я глибоко вдячна долі за той проведений у ліжку рік. Це був мій найщасливіший та найбільш плідний рік у Аризоні. Звичка щоранку дякувати за всі мої блага залишилася зі мною назавжди. Соромно зізнатись, але я навчилася жити по-справжньому лише тоді, коли злякалась, що можу померти».

Моя люба Люсі Блейк, ти засвоїла той самий урок, що й доктор Семюель Джонсон двісті років тому, хоча, можливо, сама цього не усвідомлюєш. «Звичка бачити хорошу сторону кожної події, — сказав доктор Джонсон, — коштує дорожче, ніж тисяча фунтів на рік».

Зауважте, що ці слова були висловлені не оптимістом від природи, а чоловіком, який за двадцять років пізнав, що таке душевні муки, голод і злидні, та зрештою став одним із найвидатніших письменників свого покоління і найуславленішим промовцем усіх часів.

Короткий вислів Логана Пірсалла Сміта містить глибоку мудрість: «В житті варто прагнути двох речей: перша — отримати те, що ти хочеш, і друга — насолодитися цим. Друга вдається лише наймудрішим».

Хочете дізнатись, як можна перетворити звичайне миття посуду на захопливу пригоду? Тоді прочитайте натхненну книжку про мужню Боргільд Даль. Вона називається «Я хотіла бачити».

Ця книжка написана жінкою, яка п'ятдесят років була майже незрячою. «У мене було лише одне око, — пише вона, — та й те все вкрите грубими рубцями, тож я була змушена дивитись крізь маленьку шпаринку в лівій частині ока. Я могла читати книжку, лише тримаючи її біля самого обличчя і сильно скошуючи око ліворуч».

Але Боргільд не хотіла, щоб її жаліли, не хотіла, щоб її вважали неповноцінною. В дитинстві вона хотіла гратись у класики з іншими дітьми, але не бачила розмітки. Тож після того, як інші діти розходились по домівках, дівчина лягала долілиць і повзала, притискаючись обличчям до землі, щоб побачити лінії. Вона запам’ятала кожен клаптик тієї ділянки, де вони гралися з друзями, і скоро стала експертом з усіх рухливих ігор. Вдома Боргільд читала книжки з великим шрифтом, тримаючи їх так близько біля очей, що її вії торкалися сторінок. Вона отримала два вчених ступені: бакалавра мистецтв університету Міннесоти та магістра мистецтв Колумбійського університету.

Боргільд починала викладати у крихітному селі Твін-Веллі, штат Міннесота, і доросла до звання професора журналістики та літератури в Августинському коледжі в місті Сіу-Фоллс, штат Південна Дакота. Жінка викладала там протягом тринадцяти років, читаючи лекції в жіночих клубах і ведучи радіопередачі про книжки та письменників. «В глибині моєї душі, — пише вона, — завжди жеврів страх суцільної втрати зору. Щоб подолати його, я намагалася радісно і весело ставитись до життя».

У 1943 році, коли Боргільд було п’ятдесят два, сталося диво: їй зробили операцію у відомій клініці Майо. Тепер жінка могла бачити значно краще, ніж досі. Перед Боргільд відкрився новий світ — хвилюючий і прекрасний. Тепер навіть звичайне миття посуду стало для неї захоплюючою пригодою. «Я граюсь із білою, пухкою мильною піною, — пише жінка. — Я занурюю в неї свої руки і набираю повну жменю крихітних мильних бульбашок. Потім я розглядаю їх і в кожній бачу сяючі кольори крихітних райдуг». Боргільд подивилась у вікно і побачила «помахи сіро-чорних крил горобців, які пурхали поміж густих пластівців снігу». Жінку зачарували мильні бульбашки й горобці, і вона закінчила свою книжку словами: «Милостивий Боже, — прошепотіла я, — Отче наш Небесний, дякую тобі, дякую».

Ви можете таке уявити: дякувати Богові за те, що ти можеш мити посуд, бачити райдугу в бульбашках і спостерігати за горобцями, що летять крізь сніг!

Ви і я — нам має бути соромно за самих себе. Кожного дня рік за роком ми жили у казковій країні краси, але були занадто сліпими, щоб її побачити, занадто пересиченими, щоб насолоджуватись нею.

Аби припинити хвилюватись і почати жити, запам’ятайте...

Зважайте на свої блага, а не прикрощі!