Розділ 4 Як позбутися нудьги, що викликає втому, занепокоєння і роздратування

Чи була Еліс після робочого дня насправді такою втомленою, як здавалась? Так, і причиною її виснаження була нудьга на роботі й, можливо, в житті. Таких Еліс мільйони. І ви також можете належати до їхньої когорти.

Добре відомо, що емоційний настрій набагато більше зумовлює втому, ніж фізичне виснаження. Доктор філософських наук Джозеф Е. Бармак опублікував у журналі «Архіви психології» доповідь за матеріалами деяких своїх експериментів, що демонстрували, як нудьга викликає втому. Доктор Бармак запропонував групі студентів пройти серію нудних тестів. Результат? Студенти почувались втомленими і сонними, вони скаржились на головний біль і перенапруження очей, відчували дратівливість. У деяких випадках спостерігався навіть розлад шлунка. Чи було це все вигадкою? Ні. Перевірка обміну речовин в організмі студентів показала, що коли їм було нудно, їхній кров'яний тиск і споживання організмом кисню знижувались, але тільки-но студенти починали відчувати зацікавленість і задоволення від своєї роботи, метаболізм відразу ж прискорювався!

Ми рідко втомлюємось, коли займаємося чимось цікавим і захопливим. Наприклад, одного разу я відпочивав у Скелястих горах в Канаді, на озері Луїз. Кілька днів я ловив форель біля Корал Крік. Щоб дістатися туди, я продирався крізь хащі, спотикався через корчі та перелазив повалені стовбури дерев — і після восьми годин такої подорожі я не був виснаженим. Чому? Тому, що я був збудженим і зацікавленим. Я пишався тим, що впіймав аж шість форелей. Але припустимо, що риболовля викликала в мене нудьгу. Як би я тоді почувався? Така напружена подорож на висоті семи тисяч футів вкрай виснажила б мене.

Навіть під час такої виснажливої діяльності, як альпінізм, нудьга може викликати значно більшу втому, ніж докладені при цьому зусилля. Містер С. X. Кінгмен, президент Ощадного банку фермерів та механіків у Міннеаполісі, розповів мені про один випадок, який чудово ілюструє це твердження. У липні 1953 року канадський уряд звернувся до канадського клубу альпіністів із проханням надати провідників для тренування королівських лісничих. Містер Кінгмен був одним із гідів, що їх відібрали для тренування цих солдатів. Разом з іншими інструкторами — чоловіками віком від сорока двох до п'ятдесяти дев'яти років — вони влаштовували для молодих солдатів довгі переходи льодовиками та сніжними рівнинами і дерлися на прямовисну скелю висотою сорок футів, використовуючи для цього мотузки, крихітні опори для ніг і ненадійне опертя для рук. Вони дерлися на пік Майкла, на пік Віце-президента та підкорили ще декілька вершин у долині Літл Йохо канадських Скелястих гір. Після п'ятнадцяти годин дряпання скелями кремезні солдати, що були в чудовій фізичній формі (вони щойно пройшли шеститижневий курс тренування у центрі підготовки командос), почувалися вкрай виснаженими.

Чи була ця втома зумовлена тим, що їхні м’язи були недостатньо натренованими у центрі підготовки командос? Кожен, хто проходив там тренування, лише розсміявся б, почувши таке дурне запитання! Ні, вони були вкрай знесиленими, тому що альпінізм наганяв на них нудьгу. Вони так втомилися, що одразу ж завалилися спати, навіть не дочекавшись вечері. А що ж гіди — чоловіки, що були набагато старшими за солдатів, — чи були вони втомленими? Так, але не виснаженими. Повечерявши, вони ще кілька годин обговорювали події того дня. Вони не були виснаженими, тому що їм було цікаво.

Проводячи експерименти із вивчення втоми, доктор Едвард Торндайк із Колумбії не давав молодим чоловікам спати майже цілий тиждень, постійно їх чимось зацікавлюючи. Тривалі дослідження дали йому змогу зробити такий висновок: нудьга — це єдина справжня причина погіршення працездатності.

Якщо ви займаєтесь розумовою працею, втому дуже рідко зумовлює обсяг виконаної роботи. Вас може втомлювати робота, яку ви не зробили. Наприклад, пригадайте той день, коли вас постійно відволікали. Листи залишились без відповіді. Зустрічі були скасовані. Неприємності тут і там. Все йшло шкереберть. Ви так нічого і не зробили, але прийшли додому виснаженими і у вас розколювалась голова.

А коли в офісі все відбувається так, як треба, ви виконуєте значно більше роботи і повертаєтеся додому бадьорими й піднесеними. Впевнений, у вас траплялись такі ситуації. У мене теж.

Який можна зробити висновок? Лише один: причиною втоми часто є не робота, а хвилювання, розчарування і почуття образи.

Коли я працював над цим розділом, то сходив подивитись відновлену постанову чудової музичної комедії Джерома Керна «Плавучий театр». В одній зі своїх філософських інтермедій капітан «Квітки бавовни» Енді каже: «Щасливі ті люди, які роблять те, що їм подобається». Такі люди щасливі тому, що у них більше енергії, більше завзяття, вони менше хвилюються та втомлюються. Там, де є зацікавленість, з'являється й енергія. Від кількох хвилин спілкування із буркотливою дружиною чи чоловіком ви втомитесь значно більше, ніж якщо будете годинами розмовляти із цікавою людиною.

І що ж із цього випливає? Як можна це застосувати на практиці? Ось як вчинила одна стенографістка, яка працювала в нафтовій компанії в місті Тальса, штат Оклахома. Кілька днів щомісяця їй доводилось виконувати найнуднішу роботу, яку тільки можна уявити: вписувати цифри та статистичні дані в роздруковані формуляри угод про оренду ділянок для видобування нафти. Робота була такою одноманітною, що, аби не померти від нудьги, дівчина будь-що вирішила зробити її більш цікавою. Як? Вона почала щодня змагатися сама з собою. Дівчина щоранку підраховувала, скільки формулярів їй вдалось заповнити, і намагалась побити цей рекорд по обіді. Потім вона підраховувала кількість заповнених формулярів за весь день і намагалась підвищити цю цифру наступного дня. Результат? Невдовзі дівчина заповнювала більше цих нудних друкованих формулярів, ніж будь-яка інша стенографістка у її відділі. І що ж їй це дало? Похвалу? Ні... Подяку? Ні... Підвищення? Ні... Вищу зарплатню? Ні... Але це допомогло їй позбутися нудьги, яка викликає втому. Це стало її розумовим стимулом. Вона доклала усіх зусиль, щоб перетворити нудну роботу на цікаву, і зберегла більше енергії, більше ентузіазму й більше радості для годин дозвілля.

Ця історія — чистісінька правда, адже згодом я одружився з цією дівчиною.

А ось історія ще однієї стенографістки, яка виявила, що часом буває досить корисно прикидатися, що твоя робота цікава. Раніше вона воювала зі своєю роботою. Але не тепер. Її звати міс Веллі Дж. Голден, вона живе у місті Елмхерст, штат Іллінойс. Ось про що вона мені написала:

«У нашому офісі чотири стенографістки, кожна друкує листи кількох співробітників. Час від часу нас завалюють цією роботою по самі вуха. Одного дня, коли заступник керівника нашого відділу наполіг на тому, щоб я ще раз передрукувала довжелезного листа, я почала обурюватись. Я спробувала пояснити йому, що лист можна виправити і не передруковуючи, але він різко відповів, що якщо я не перероблю цього листа, він знайде когось іншого, хто це зробить! Я просто кипіла від люті! Але коли я почала заново друкувати цього листа, то раптом зрозуміла, що безліч інших людей були б щасливими вхопитися за цю можливість і отримати мою роботу. Крім того, мені платили саме за те, чим я займаюсь. Мій настрій почав покращуватись. Я вирішила виконувати свою роботу так, наче отримую від неї задоволення, хоча насправді я її ненавиділа. Саме тоді я зробила важливе відкриття: коли я виконую свою роботу так, наче вона мені насправді подобається, то певною мірою починаю отримувати від неї задоволення. А ще я зрозуміла, що коли робота мені подобається, я виконую її набагато швидше. Так що тепер у мене майже не виникає необхідності працювати понаднормово. Завдяки цьому новому ставленню до роботи я заробила репутацію хорошого працівника. Тож коли одному з керівників відділу знадобилась особиста секретарка, він запропонував цю посаду саме мені, тому що, за його словами, я погоджуюсь на додаткову роботу, не кривлячи пику! Ця сила зміненої психологічної установки, — пише міс Голден, — стала для мене неймовірно важливим відкриттям. Вона творила дива!»

Міс Голден скористалась філософським принципом чудотворного «наче», введеним професором Гансом Вайхайнгером. Він вчив нас поводитись так, наче ми щасливі, й тоді ми відчуємо себе щасливими.

Якщо ви діятимете так, наче вас цікавить ваша робота, таке вдавання зацікавленості незабаром зробить її справжньою. А ще воно зменшить втому, перенапруження та тривогу.

Одного дня Харлан А. Ховард ухвалив рішення, яке повністю змінило його життя. Він вирішив зробити нудну роботу цікавою — а в нього була насправді нудна робота: він мив тарілки, надраював прилавки та подавав морозиво у шкільній їдальні, в той час як інші хлопчаки грали у м'яча чи жартували з дівчатами. Харлану Ховарду несила було терпіти цю роботу, та оскільки він не міг її покинути, то вирішив вивчити все, що стосується морозива: як його виготовляють, з яких інгредієнтів, чому одне морозиво краще за інше. Він вивчив хімічний склад морозива і став найкращим слухачем курсу хімії в середній школі. Харчова хімія так зацікавила Харлана, що він вступив до коледжу штату Массачусетс на спеціальність «технологія харчових продуктів». Коли Нью-Йоркська біржа какао оголосила конкурс на найкращу доповідь про використання какао та шоколаду з призом у сто доларів — у конкурсі могли брати участь усі студенти коледжу, — як ви гадаєте, хто отримав винагороду?.. Правильно — Харлан Ховард.

Зіштовхнувшись із труднощами під час пошуку роботи, він відкрив власну лабораторію в підвалі свого будинку в Амхерсті, штат Массачусетс. Незабаром після цього було прийнято новий закон, який вимагав підраховувати кількість бактерій у молоці. Й невдовзі Харлан А. Ховард уже рахував бактерії для чотирнадцяти молочних копаній у Амхерсті; для цього йому навіть довелось найняти двох помічників.

Що буде з ним через двадцять років? Рано чи пізно люди, які сьогодні заправляють у галузі харчової хімії, звільнять свої місця, і їх посядуть ініціативні молоді люди, які випромінюють ентузіазм. Можливо, через двадцять п’ять років Харлан А. Ховард стане одним із найкращих у своїй професії, тоді як деякі з його однокласників, яким він колись продавав морозиво, перетворяться на озлоблених безробітних, які проклинатимуть уряд і нарікатимуть, що їм так і не випала нагода змінити своє життя на краще. Можливо, у Харлана А. Ховарда також не з'явився б такий шанс, якби він не вирішив зробити свою нудну роботу цікавішою.

Молодий чоловік на ім'я Сем нудьгував на фабриці біля токарного верстата, виточуючи болти. Сем хотів звільнитись, але боявся, що не зможе знайти іншу роботу. Оскільки йому не залишалось нічого іншого, як виконувати цю нудну операцію, він вирішив зробити її цікавою. Сем влаштував змагання із оператором, який працював за сусіднім верстатом. Один із них зачищав шорстку поверхню болтів, а інший обточував їх до належного діаметра. Час від часу вони мінялись верстатами, щоб подивитись, хто зробить більше болтів. Вражений швидкістю та точністю роботи Сема, начальник цеху незабаром перевів його на кращу роботу. І це був лише початок цілого ланцюжка підвищень. Через тридцять років Сем — Семюел Волклейн — став президентом компанії «Болдуїн Локомотів Воркс». А він же міг так і залишитись на все життя механіком, якби не вирішив змінити своє ставлення до нудної роботи.

X. В. Кальтенборн, відомий радіокоментатор, якось розповів мені, як він перетворив свою остогидлу роботу на захопливу. Коли йому було двадцять два роки, він переплив Атлантичний океан на судні, що перевозило худобу. Щоб оплатити свою подорож, хлопець годував і напував молодих бичків. Після велосипедного туру Англією він опинився у Парижі, голодний і без цента в кишені. Заклавши в ломбарді свою фотокамеру за п'ять доларів, хлопець розмістив у паризькому виданні газети «Нью-Йорк Геральд» оголошення про пошук роботи. Йому запропонували продавати стереоптикони. Я пам'ятаю ті старомодні стереоскопи. Їх потрібно було тримати перед очима і дивитись крізь них на дві абсолютно однакові картинки. І тоді траплялось диво — дві лінзи у стереоскопі перетворювали два зображення в одне, створюючи ефект третього виміру і вражаюче відчуття перспективи.

Отож Кальтенборн почав продавати ці пристрої, ходячи Парижем від дверей до дверей, і при цьому він не знав французької. Але вже за перший рік йому вдалося заробити п'ять тисяч доларів комісійних і стати одним із найбільш високооплачуваних торгових агентів у тогочасній Франції. X. В. Кальтенборн розповів мені, що цей досвід дав йому нітрохи не менше знань, необхідних для досягнення успіху, ніж якби він рік провчився у Гарварді. Впевненість у своїх силах? За його словами, тепер він міг би продати французьким домогосподиням навіть стенографічні звіти конгресу.

Той досвід допоміг йому краще зрозуміти французьке життя, що стало у великій нагоді при аналізі подій у Європі, коли він почав працювати на радіо.

Як же цьому чоловіку вдалось стати першокласним торговим агентом, не знаючи французької мови? Все просто: Кальтенборн попросив свого роботодавця написати гарною французькою промову, з якою він збирався виступати перед покупцями, і вивчив її напам'ять. Він дзвонив у двері, домогосподиня відчиняла, і Кальтенборн із жахливим акцентом виголошував свою завчену промову. Це було дуже смішно. Він демонстрував домогосподині картинки, а якщо вона про щось запитувала, він знизував плечима і повторював: «Американець... американець». Потім Кальтенборн знімав капелюха і показував приклеєний всередині аркуш зі своєї промовою. Домогосподиня сміялась, він також сміявся і показував їй інші картинки. Коли X. В. Кальтенборн розповідав мені цю історію, він зізнався, що робота була не з легких. За його словами, йому допомагало лише одне: бажання зробити її цікавою. Щоранку, перш ніж вийти з дому, він дивився у дзеркало і говорив собі такі напутні слова: «Кальтенборне, ти повинен це робити, якщо хочеш їсти. А оскільки ти змушений це робити, то чому б не перетворити роботу на веселу забаву? Чому б щоразу, як ти дзвониш у двері, не уявляти, що ти — актор перед вогнями рампи, за якими за тобою спостерігають глядачі? Зрештою, те, чим ти займаєшся, кумедне, наче якесь театральне дійство. То чому б тобі не вкласти в цю гру трохи енергії та ентузіазму?»

Містер Кальтенборн зауважив, що ці щоденні слова підбадьорення допомогли йому перетворити роботу, яку він спочатку ненавидів і якої боявся, на пригоду, від якої він отримував задоволення, та ще й досить прибуткову.

Коли я попросив містера Кальтенборна дати якусь пораду молодим американцям, які прагнуть успіху, він сказав: «Просто щоранку працюйте над собою. Усім відомо про важливість фізичних вправ, які допомагають вийти із напівсну, в якому вранці перебуває більшість людей. Але ще більше нам потрібні психологічні та розумові вправи, які щоранку спонукатимуть нас до дій. Кожного дня кажіть собі напутні слова».

Вам здається, що щоденне підбадьорення — це безглуздо, несуттєво і по-дитячому? Ні, навпаки, це сама суть здорової психології. Наше життя таке, яким ми його уявляємо. Ці слова такі ж істинні в наш час, як і вісімнадцять століть тому, коли Маркус Аврелій написав у своїх «Роздумах»: «Наше життя таке, яким ми його уявляємо».

Розмовляючи з самим собою щодня, ви можете спонукати себе думати про сміливість, про щастя, про могутність і спокій. Розмовляючи з собою про речі, за які ви маєте бути вдячними, ви піднесетесь духом.

Мудрі думки допоможуть зробити приємнішою будь-яку роботу. Ваш бос хоче, аби ви були зацікавлені у своїй роботі, щоб він міг заробити більше грошей. Але давайте забудемо про те, чого хоче ваш бос. Думайте лише про те, що зацікавленість роботою може дати особисто вам. Нагадайте собі, що вона може подвоїти радість, яку ви отримуєте від життя, адже ви проводите на роботі майже половину свого активного часу, і якщо ви не знайдете щастя на роботі, то можете не знайти його ніде і ні в чому. Постійно нагадуйте собі, що зацікавленість у роботі позбавить вас хвилювань і навіть може призвести до підвищення на посаді чи збільшення зарплатні. Навіть якщо цього не станеться, вона зменшить вашу втомлюваність і допоможе більше цінувати години дозвілля.