Розділ 8 Якщо хочеш поласувати медом — не стукай по вулику

Коли Кроулі схопили, комісар поліції Малруні заявив, що відчайдух із двома пістолетами був одним із найнебезпечніших злочинців за всю історію Нью-Йорка. «Він уб'є й за жменю тютюну», — сказав комісар.

Але як оцінював себе сам Кроулі? Поки поліція обстрілювала його квартиру, він написав листа, адресованого «тим, кого це стосується». У цьому листі Кроулі охарактеризував себе так: «Під моїм плащем б'ється втомлене, але добре серце, яке б нікому не заподіяло шкоди».

Незадовго до цієї події Кроулі розважався зі своєю подругою в автомобілі на заміській дорозі за Лонг-Айлендом. Несподівано до них підійшов поліцейський і попросив показати водійські права. Недовго думаючи, Кроулі витягнув свій наган і продірявив поліцейського зливою куль. Коли той впав на землю, Кроулі вистрибнув із машини, вихопив у вмираючого офіцера револьвер і випустив у нерухоме тіло ще одну кулю. І це зробив чоловік, який писав про «втомлене, але добре серце».

Кроулі засудили до смертної кари на електричному стільці. Коли його відвели до кімнати виконання вироків у в'язниці Сінг-Сінг, він не сказав: «Ось що я отримую за те, що я вбивав людей». Ні, він промовив: «Ось що я отримую за те, що захищав себе».

У цій історії найцікавішим є те, що Кроулі вважав себе невинним. Вам здається, що така поведінка є чимось незвичайним серед злочинців? Тоді познайомтеся з такими фактами:

«Я витратив найкращі роки свого життя на те, щоб люди отримували задоволення, я допомагав їм приємно проводити час. Все, що я отримав натомість, — це приниження і життя за ґратами».

Це слова Аль Капоне — небезпечного, запеклого злочинця, найжорстокішого ватажка банди, що тероризувала Чикаго. Капоне не засуджував себе. Він вважав себе народним благодійником, якого суспільство не зрозуміло.

Так само вважав і Голландець Шульц, перш ніж загинув від куль гангстерів у Ньюарку. Голландець Шульц, один із найвідоміших нью-йоркських негідників, в інтерв'ю для газети назвав себе народним благодійником. Звичайно, він сам у це щиро вірив.

Певний час я листувався з Льюїсом Лоуесом, який багато років працював наглядачем у нью-йоркській сумнозвісній в'язниці Сінг-Сінг. Він стверджував, що небагато злочинців у в'язниці вважають себе поганими людьми. «Вони такі самі люди, як і ми з вами. Тому вони давали своїм вчинкам розумне пояснення, виправдовувались, що зламати сейф чи розпочати стрілянину їх змусили обставини. За допомогою аргументів, плутаних чи логічних, вони намагаються виправдати свої антисоціальні вчинки у власних очах, переконуючи себе, що їх взагалі не мали ув'язнювати».

Якщо Аль Капоне, Кроулі Два Нагани, Голландець Шульц і подібні їм шибеники за стінами в'язниці вважають себе невинними, то що ж говорити про людей, з якими ми спілкуємося щодня?!

Джон Ванмейкер, засновник мережі універсальних магазинів, якось зізнався: «Тридцять років тому я зрозумів, що сваритися — безглуздо. Мені вистачає власних клопотів, тож навіщо дратуватися через те, що Бог розподілив розумові здібності серед людей нерівномірно?»

Ванмейкер засвоїв цей урок досить рано, але особисто я третину сторіччя просувався цим світом навпомацки, поки не дійшов висновку, що у дев'яноста дев'яти випадках зі ста люди ніколи себе не критикують, хай як сильно вони помиляються.

Критика не має сенсу, оскільки вона змушує людину захищатись і виправдовуватись. Критика небезпечна, тому що наносить шкоду цінному для людини почуттю особистої гідності, завдає удару її уявленню про свою вагомість, породжує в ній почуття образи та обурення.

Всесвітньо відомий психолог Б. Ф. Скіннер експериментально довів, що тварини, яких заохочують за хорошу поведінку, вчаться і запам'ятовують вивчене набагато краще, ніж тварини, яких за погані вчинки карають. Подальші дослідження показали, що те саме стосується і людей. Критикуючи, ми не досягаємо радикальних змін і часто провокуємо виникнення почуття образи.

Ганс Сельє, ще один видатний психолог, зауважив: «Такою ж мірою, як ми прагнемо схвалення, ми боїмося осуду».

Образа, яку породжує критика, може підірвати силу духу працівників, членів родини та друзів і при цьому жодним чином не покращити ситуацію.

Джордж Б. Джонсон із міста Інід, штат Оклахома, працює координатором з безпеки в інженерній компанії. Серед його обов'язків — слідкувати за тим, щоб під час виконання польових робіт робітники надягали каски. Щоразу, проходячи повз робітників, на головах яких не було касок, він, з огляду на свої повноваження, нагадував їм про це правило і про те, що вони мусять його виконувати. З часом робітники почали зустрічати Джорджа похмурими поглядами, а деякі знімали каски, тільки-но він відходив подалі.

Тоді Джордж вирішив застосувати інший підхід. Надалі, коли він бачив робітників без касок, то цікавився, чи зручні в них каски і чи добре вони підігнані. Потім Джордж по-дружньому нагадував чоловікам, що ці каски захищають їх від травм, і радив завжди надягати їх під час робіт. Тож робітники почали частіше дотримуватись інструкцій, не виказуючи роздратування чи невдоволення.

Тисячі сторінок історії рясніють прикладами марної критики. Візьміть, наприклад, відому сварку між Теодором Рузвельтом і президентом Тафтом — сварку, через яку розкололася Республіканська партія, господарем Білого дому став Вудро Вільсон, а у Першу світову війну була вписана яскрава сторінка, що змінила хід історії. Розглянемо ці події детальніше.

Коли в 1909 році Теодор Рузвельт залишив Білий дім, він підтримав Тафта, якого і було обрано на посаду президента. Потім Рузвельт вирушив до Африки полювати на левів. Повернувшись, він розгорнув бурхливу діяльність: звинуватив Тафта у консерватизмі, спробував домогтися свого висунення в президенти на третій строк, утворив Прогресивну партію і мало не розвалив Республіканську. Внаслідок чого на наступних виборах Вільям Ховард Тафт і Республіканська партія отримали голоси лише двох штатів — Вермонту та Юти. Це була найбільш нищівна поразка партії за всю її історію.

Кого ж у всьому цьому звинувачувати? Рузвельта чи Тафта? Тепер це не має значення. Важливо те, що критичні зауваження Теодора Рузвельта не переконали Тафта у тому, що він помилявся. Вони лише змусили його почати виправдовуватись, знову і знову повторюючи зі сльозами на очах: «Не розумію, що я міг би зробити інакше».

Або візьмемо історію із нафтовим скандалом в Тіпот-Доумі. На початку 1920-х років про нього з обуренням писали всі газети. Він розбурхав усю країну! В американському суспільстві ще не траплялось чогось подібного. Ось лише голі факти цього скандалу: Альберт Б. Фолл, міністр внутрішніх справ у кабінеті Хардінга, отримав доручення здати в оренду приватним фірмам державні нафтові родовища в Елк-Хілл та Тіпот-Доумі, які було зарезервовано для військово-морського флоту. Чи влаштував міністр публічний тендер? Він безсоромно передав цей заманливий контракт своєму приятелю Едварду А. Догені. А що ж зробив Догені? Він видав міністру Фоллу сто тисяч доларів, назвавши їх «позикою». Потім міністр Фолл зухвало скерував у зону цих нафтових родовищ державний морський флот, наказавши випровадити конкурентів, які добували нафту в сусідніх із Елк-Хілл родовищах, щоб їхні свердловини не виснажували запаси нафти. Ці люди, яких під дулами зброї зігнали з їхніх же власних ділянок, негайно звернулися до суду, і завіса над обставинами Тіпот-Доумського скандалу впала. Сморід пішов настільки огидний, що знудило всю країну. Адміністрацію Хардінга було скинуто, Республіканській партії загрожувала поразка, а Альберт Б. Фолл опинився у в'язниці.

Фолл був суворо покараний. Чи розкаявся він? Ні! Кілька років по тому Герберт Гувер мимохідь згадав у своїй публічній промові, що смерть президента Хардінга стала наслідком душевних страждань через зраду друга. Коли це почула місіс Фолл, вона схопилася зі стільця, розридалась і вигукнула: «Що? Фолл зрадив Хардінга? Ні! Мій чоловік ніколи нікого не зраджував. Навіть гори золота не спокусили би його повестися непорядно. Це його зрадили, піддали побиттю і розіп'яли».

Ось вам людська натура в дії: винний звинуватить будь-кого, окрім себе. Усі ми такі. Тож якщо завтра забажаєте когось покритикувати, згадайте Аль Капоне, Кроулі Два Нагани та Альберта Фолла. Давайте нарешті визнаємо, що критика схожа на поштових голубів, які завжди повертаються додому. Давайте подумаємо про те, що людина, яку ви ладні звинувачувати і засуджувати, скоріш за все, виправдається і, в свою чергу, засудить вас, або, подібно до вихованого Тафта, промовить: «Я не бачу, що я міг би зробити інакше».

Вранці 15 квітня 1865 року Авраам Лінкольн помирав у дешевій мебльованій кімнаті будинку, розташованого якраз навпроти театру Форда, в якому напередодні в нього вистрелив Джон Вілкс Бут. Довге тіло Лінкольна лежало навскоси у ліжку, занадто короткому для нього. Над ліжком висіла дешева репродукція полотна відомої художниці Рози Бонер «Кінський ярмарок». Похмурий газовий ріжок мерехтів жовтим світлом. Військовий міністр Стентон, що стояв біля ліжка, промовив: «Тут лежить найвидатніший керівник, якого коли-небудь бачив світ».

У чому ж полягав секрет успіху Лінкольна у стосунках з людьми? Я вивчав життя Авраама Лінкольна протягом десяти років, і ще три роки присвятив роботі над книжкою «Невідомий Лінкольн». Я був переконаний у тому, що повинен вичерпно дослідити особистість Лінкольна та його приватне життя. Я прискіпливо вивчав методи спілкування Лінкольна з людьми. Чи дозволяв він собі критикувати інших? О, так! Замолоду, коли Лінкольн жив у долині Піджен-Крік у штаті Індіана, він не лише критикував оточуючих, а й писав поеми та листи, в яких висміював людей, і розкидав ці листи на сільських дорогах, де їх напевне мали б знайти. Один з таких листів став причиною докорів сумління на все його життя.

Навіть коли Лінкольн розпочав адвокатську практику в Спрінгфілді, штат Іллінойс, він відкрито атакував своїх опонентів у листах, які друкувалися в газетах. Але одного разу він перетнув межу.

Восени 1842 року Лінкольн висміяв політика-забіяку ірландського походження на ім'я Джеймс Шилдс. Написаний Лінкольном пасквіль було надруковано в спрінгфілдській газеті «Джорнал» у вигляді анонімного листа. Місто вибухнуло сміхом. Чутливий і гордовитий Шилдс скипів від обурення. Він дізнався, хто написав цього листа, скочив на свого коня, прискакав до Лінкольна і викликав його на дуель. Лінкольн не хотів битися, він не був прихильником дуелей, але не міг ухилитися від виклику, не заплямувавши свою честь. Йому належало право обирати зброю. Оскільки у нього були дуже довгі руки, він обрав кавалерійський палаш й узяв кілька уроків застосування цієї зброї у випускника військового училища в Вест-Поїнті. Назначеного дня вони з Шилдсом зустрілись на піщаному березі Місісіпі, готові битися на смерть. Але в останню мить їхнім секундантам вдалося запобігти дуелі.

Цей трагічний інцидент в житті Лінкольна став для нього безцінним уроком у мистецтві поводження з людьми. Відтоді він більш ніколи не писав образливих листів. Ніколи нікого не висміював. І намагався нікого не критикувати.

У роки Громадянської війни Лінкольн раз за разом призначав нових генералів на посаду командувача армією Потомака, і кожен із них — МакКлеллан, Поуп, Бернсайд, Хукер, Мід — припускався трагічних помилок, що приводило Лінкольна у відчай. Половина нації розгнівано засуджувала цих некомпетентних генералів, але Лінкольн «без злості на когось одного, з почуттям милосердя до всіх» зберігав спокій. У ті скрутні часи він часто повторював: «Не судіть, і не будете осуджені». І навіть коли місіс Лінкольн чи хтось інший дозволяли собі різко висловитись про мешканців Півдня, Лінкольн відповідав: «Не звинувачуйте їх; за подібних обставин ми б чинили так само».

Однак якщо хто-небудь і мав привід для критики, то, звичайно, це був Лінкольн. Розглянемо такий приклад:

Битва під Геттісбургом тривала протягом перших трьох днів липня 1863. Вночі 4 липня, коли небувала злива затопила всю місцевість, генерал Лі почав відступати на південь. Коли він зі своєю розбитою армією вийшов до річки Потомак, то побачив перед собою бурхливий, нездоланний потік. Позаду ж наступала переможна федеральна армія. Лі опинився у пастці. Порятунку не було, і Лінкольн це знав. Це була чудова нагода захопити армію генерала Лі в полон і покласти край війні. Тож Лінкольн наказав Міду не скликати військову нараду, а негайно атакувати Лі. Він передав свої накази телеграфом і водночас відправив до Міда посланця, вимагаючи негайних дій.

І що ж зробив генерал Мід? Він вчинив якраз навпаки. Він скликав військову нараду, прямо порушивши наказ Лінкольна. Він вагався. Він зволікав із прийняттям рішення. Він слав телеграфом найрізноманітніші відмовки. Він категорично відмовлявся атакувати Лі. Врешті-решт вода зійшла, і Лі з армією вдалося подолати Потомак.

Лінкольн був розлючений. «Як це розуміти? — кричав він своєму сину Роберту. — Всемогутній Боже! Як це розуміти? Вони були так близько, що руку простягни — і вони наші. Але нічого зі сказаного чи зробленого мною не змогло зрушити нашу армію з місця. За таких обставин будь-який генерал спромігся б завдати Лі поразки. Якби я сам туди поїхав, то напевне б його розгромив!»

Засмучений Лінкольн написав Міду листа. Варто зауважити, що саме в цей період життя він був надзвичайно стриманим у своїх висловлюваннях. Тож цей лист, написаний Лінкольном у 1863 році, дорівнював суворій догагані:

«Мій любий генерале! Я не вірю, що Ви уявляєте собі всю величину нещастя, пов'язаного із відступом Лі. Він був уже майже в наших руках, і якби ми змогли його схопити, то в сукупності із нашими попередніми успіхами це означало б кінець війни. Тепер же війна триватиме ще невизначений час. Якщо Ви не спромоглися атакувати Лі минулого понеділка, то як Ви зробите це зараз, коли він перебуває на південь від річки? Зауважте, що Ви можете взяти з собою не більше ніж дві третини того війська, яке було у Вашому розпорядженні тоді. Було б нерозсудливо очікувати, та я й не очікую, що тепер Ви зможете багато чого домогтись. Безцінну нагоду втрачено, і це мене вкрай пригнічує».

Як ви гадаєте, що зробив Мід, коли прочитав цього листа?

Він нічого не зробив, тому що Лінкольн його не відіслав. Цього листа було знайдено серед паперів Лінкольна після його смерті.

Я припускаю — і це лише припущення — що, написавши цього листа, Лінкольн подивився у вікно і подумав: «Хвилинку. Можливо, мені не варто гарячкувати. Легко мені, сидячі у тиші Білого дому, віддавати Міду накази атакувати, а якби я був під Геттісбергом й бачив стільки крові, скільки за останні тижні її побачив Мід, і якби мої вуха пронизував би стогін поранених і помираючих, можливо, я не прагнув би негайного наступу. Якби я мав несміливий характер Міда, можливо, я вчинив би так само, як і він. Хай там як, та час вже сплинув. Якщо я зараз відправлю цього листа, то відчую полегшення, а Мід шукатиме виправдання і почне звинувачувати в усьому мене. Це послання пробудить у ньому тяжке почуття, буде заважати його діям як головнокомандувача і, можливо, змусить піти у відставку».

Тож Лінкольн відклав цього листа вбік, бо на власному досвіді переконався, що від різкої критики та докорів майже ніколи немає жодного зиску.

Теодор Рузвельт згадував, що коли за часів свого президентства він стикався з труднощами, то відкидався на спинку крісла, дивився на великий портрет Лінкольна, що висів над його столом у Білому домі, і думав, як би той її вирішив.

Наступного разу, відчувши бажання дати комусь прочухана, витягніть зі своєї кишені п'ятидоларову банкноту, подивіться на зображення Лінкольна і запитайте себе: «А як би впорався з цією проблемою Лінкольн?»

Марк Твен час від часу втрачав витримку і писав такі листи, що папір червонів. Так, наприклад, одного разу він написав чоловіку, який розлютив його: «Дозвіл на поховання — ось що вам потрібно. Тільки спробуйте щось сказати, і я сам простежу, щоб вам його видали». В іншій ситуації Твен написав редактору з приводу спроб коректора покращити його орфографію та пунктуацію: «Перевірте згідно з наданою мною нижче копією, і переконайтеся, що цей коректор витягає свої припущення із каші в своїх гнилих мізках».

Написання цих уїдливих листів допомагало Марку Твену покращити свій настрій. Вони давали йому змогу випустити пару, але не завдавали нікому жодної шкоди, тому що дружина письменника таємно вилучала їх із пошти. Вони не потрапили до своїх адресатів.

Чи знаєте ви якусь людину, яку б вам хотілося виправити, зробити кращою? Переконаний, що так. Але чому б вам не почати з себе? Навіть із суто егоїстичної точки зору це більш вигідно, ніж намагатися вдосконалювати інших. І до того ж набагато безпечніше. «Не дорікай сусіду за сніг на даху його будинку, — казав Конфуцій, — якщо твій власний поріг не розчищений».

Коли я ще був молодим і дуже хотів справити на людей враження, я написав найбеглуздішого листа Ричарду Хардінгу Девісу, — письменнику, який на той час був помітною постаттю на літературному обрії Америки. Я готував статтю про письменників для одного журналу і попросив Девіса розповісти про його методи роботи. За кілька тижнів до цього я отримав від когось листа із припискою «Продиктовано, але не прочитано». Ця приписка справила на мене величезне враження. Вона наче давала зрозуміти, що цього листа написала дуже заклопотана і важлива людина. У той час я не мав чим вихвалятися, але пристрасно хотів справити враження на Ричарда Хардінга Девіса, тому закінчив своє коротке послання тими ж словами: «Продиктовано, але не прочитано».

Девіс навіть не схотів написати мені відповідь. Він просто повернув мені мого листа, недбало нашкрябавши поперек моєї приписки: «Ваш поганий стиль може бути перевершений лише вашими поганими манерами». Без сумніву, я припустився грубої помилки і, можливо, заслуговував на прочуханку. Але, як будь-яка людина, я образився. І образа ця була настільки пекучою, що коли через десять років я прочитав про смерть Ричарда Хардінга Девіса, то єдина думка, що промайнула у моїй свідомості, — як не соромно зізнаватись — була згадка про біль, якого він мені завдав.

Тож якщо завтра вам захочеться розпалити в собі почуття образи, яке може переслідувати вас упродовж десятиліть, якщо ви дозволите собі випустити жало критики, не вважайте, як це завжди буває, що ви справедливі.

У стосунках із людьми пам’ятайте, що ви маєте справу не з логічними створіннями, а зі створіннями емоційними, сповненими упередженнями і керованими гордістю та пихою.

Дошкульна критика змусила чуттєвого Томаса Гарді, одного з найкращих романістів, творчість якого суттєво збагатила англійську літературу, назавжди відмовитись від творчості. Критика штовхнула англійського поета Томаса Чаттертона на самогубство.

Безтактний у роки своєї молодості, Бенджамін Франклін з часом став настільки дипломатичним у спілкуванні з людьми, що його призначили американським послом у Франції. У чому секрет його успіху? «Я ніколи ні про кого не кажу зле, — сказав він, — проте розповідаю все хороше, що знаю про кожного».

Кожен дурень може критикувати, засуджувати і виказувати невдоволення — і більшість із них так і роблять. Але потрібні неабиякі витримка та сильний характер, щоб уміти розуміти і прощати.

«Велич великої людини проявляється в тому, — каже Карлайл, — як вона поводиться з маленькими людьми».

Боб Хувер, відомий льотчик-випробовувач і частий учасник повітряних шоу, повертався до своєї домівки в Лос-Анджелесі з повітряного шоу в Сан-Дієго. На висоті трьохсот футів над землею обидва двигуни раптом відмовили. Лише завдяки майстерному маневруванню льотчику вдалось посадити літак. Машина була дуже пошкоджена, хоча ніхто не постраждав.

Після аварійного приземлення Хувер насамперед перевірив якість пального. Як він і підозрював, цей літак часів Другої світової війни з турбогвинтовими двигунами заправили не гасом, а пальним для реактивних двигунів.

Повернувшись в аеропорт, пілот, звичайно ж, захотів побачити механіка, який обслуговував його літак. Молодий хлопець, що припустився цієї помилки, був ні живий ні мертвий з переляку. Коли він побачив Хувера, його обличчям заструменіли сльози. Він щойно спровокував аварію літака і мало не заподіяв смерть трьом людям.

Ви можете уявити собі злість Хувера і, напевно, здогадуєтесь, якого прочухана цей прославлений висококласний пілот міг дати за подібну недбалість. Але Хувер не сварив механіка; він навіть його не критикував. Натомість він поклав свою велику руку на плече хлопця і сказав: «Я впевнений, що ти більше ніколи не зробиш цього, і щоб довести це, я хочу, щоб завтра ти обслужив мій F-51».

Часто батьки піддаються спокусі покритикувати власних дітей. Ви, напевно, чекаєте, що я скажу: «Ні! Цього робити не можна». Але я так не скажу. Я просто порадив би, перш ніж критикувати їх, прочитати класику американської журналістики «Батько забуває». Вперше ця стаття з'явилась у журналі «Піплс Хоум».

«Батько забуває» — це одна із тих коротеньких газетних статей, які, написані під впливом щирих почуттів, зачіпають струни душі стількох читачів, що стають лідерами за кількістю щорічних передрукувань. Наведена далі стаття «Батько забуває» була передрукована в сотнях журналів, періодичних виданнях та газетах по всій країні. Так само часто її передруковували у багатьох іноземних виданнях. «Я особисто дав тисячі дозволів тим, хто хотів зачитати цю статтю в школі, в церкві чи на лекційній трибуні, — пише автор статті У. Лівінгстон Ларнед. — Незліченну кількість разів вона звучала в ефірах різних радіопередач. На мій подив, її використовували навіть періодичні видання коледжів та середніх шкіл. Часом такі коротенькі статті справляють глибоке враження на читачів, маючи справді „вибуховий“ характер. Так сталось і з моєю статтею».

Батько забуває

У. Лівінгстон Ларнед

Послухай, синку: я кажу це зараз, коли ти спиш. Щічка лежить на маленькій ручці, світлі кучері прилипли до вологого чола. Я потай пробрався у твою кімнату. Всього кілька хвилин тому, коли я сидів з газетою в бібліотеці, мене охопила хвиля каяття. Я прийшов у твою спальню з повинною.

Ось про що я подумав, синку: я був дуже суворий із тобою. Я вилаяв тебе, коли ти збирався до школи, оскільки замість того, щоб вмитися як годиться, ти ледь торкнувся обличчя рушником. Я насварив тебе за те, що ти не чистиш черевики. Я сердито гримнув на тебе, коли ти кинув речі на підлогу.

За сніданком я теж знайшов, за що тебе посварити. Ти щось розливав. Ковтав їжу великими шматками. Клав лікті на стіл. Намазував надто багато масла на хліб. А коли я поспішав на поїзд, а ти, йдучи гуляти, обернувся, помахав мені рукою і крикнув: «До побачення, тату!», я ж, похнюпившись, кинув у відповідь: «Розправ плечі, не горбся».

Увечері повторилося те саме. Простуючи вулицею, я побачив, як ти стоїш навколішки і граєшся в кульки. На панчохах вже утворилися дірки. Я принизив тебе перед твоїми друзями, коли ти брів попереду мене до нашого дому. Панчохи були дорогими, якби ти заплатив за них сам, то був би обачнішим. Слухай синку, що говорить тобі батько.

Пам'ятаєш, згодом, коли я читав у бібліотеці, ти несміливо увійшов і подивився на мене з якимось болем в очах? Я кинув на тебе погляд поверх газети, незадоволений, що мені заважають. Ти нерішуче стояв у дверях. «Чого ти хочеш?» — пробурчав я.

Ти нічого не сказав, лише стрімко кинувся до мене, обвив руками мою шию і поцілував. І твої рученята стиснулися з любов'ю, яку розпалив у твоєму серці Бог і яку не може осушити навіть зневага. А потім ти пішов, і я чув, як ти піднімався сходами.

І в цю мить, синку, газета впала в мене з рук, і мене охопив моторошний, паралізуючий страх. Що ж зробила зі мною звичка? Звичка вичитувати, вишукувати помилки, робити зауваження. Це моя нагорода тобі за те, що ти хлопчисько. Це не тому, що я не люблю тебе, а тому, що надто багато очікую від дитини. Я оцінюю тебе мірками своїх років.

А в тебе, в твоєму характері так багато доброго, щирого, чистого. Твоє маленьке серденько величезне, як сонце над дикими пагорбами на світанку. Я побачив це у твоєму раптовому пориві, коли ти підбіг і поцілував мене перед сном. І сьогодні більше нічого не має значення, синку. Я прийшов у темряві до твого ліжка і, присоромлений, став на коліна.

Це недостатня спокута. Я знаю, що ти не зрозумів би всього цього, якби я розповів тобі це вдень. Але завтра я буду справжнім батьком. Я буду твоїм справжнім другом, буду страждати, коли ти страждаєш, і сміятися, коли ти смієшся. Я прикушу язика, коли з нього будуть ладні зірватися нетерплячі слова. І буду повторювати як заклинання: «Це всього лише хлопчик, маленький хлопчик!»

Боюсь, я уявляв тебе дорослим чоловіком. Тепер, коли я дивлюся на тебе, синку, а ти стомлено згорнувся у своєму ліжечку, я бачу, що ти все ще дитина. Ще вчора мати носила тебе на руках, і твоя голівка лежала в неї на плечі. Я вимагав від тебе багато, надто багато.

Замість того, щоб засуджувати людей, намагайтеся їх зрозуміти. Спробуйте дізнатись, чому вони роблять те, що роблять. Це набагато корисніше і цікавіше, ніж критикувати; і це розвиває в нас співчуття, терпимість і доброту. «Все зрозуміти — значить все пробачити».

Як сказав доктор Джонсон, «сам Бог не має наміру судити людину до кінця днів її».

То чому ж це можемо робити ми?

Не критикуйте, не засуджуйте, не скаржтеся.