Розділ 19 Говоріть спочатку про власні помилки

оя племінниця Джозефіна Карнегі приїхала в Нью-Йорк, щоб працювати у мене секретарем. Їй було дев'ятнадцять, три роки тому вона закінчила середню школу, і практично не мала досвіду роботи. Зараз Джозефіна — одна з найкращих секретарок на захід від Суецького каналу, але на початку своєї кар'єри їй — як би це м'якше сказати — ще було куди рости. Одного дня, збираючись її розкритикувати, я сказав сам собі: «Одну хвилинку, Дейле Карнегі; одну хвилинку. Ти удвічі старший за Джозефіну. У тебе в десять тисяч разів більше професійного досвіду, ніж у неї. Безглуздо сподіватись, що ця дівчинка матиме такі ж погляди, судження і заповзятливість, як ти, — нехай навіть посередні. І, на хвилиночку, Дейле, а що ти сам робив у дев'ятнадцять? Пригадуєш усі ті безглузді помилки і промахи, які ти скоїв? А пам'ятаєш, як ти колись зробив те-то й те-то?..»

Обмізкувавши ситуацію відверто і неупереджено, я дійшов висновку, що загальний рівень розвитку Джозефіни набагато вищий, ніж був у мене в її віці, й що, як не соромно зізнатись, для неї це не бозна-який комплімент.

Тож із того часу, бажаючи звернути увагу Джозефіни на якусь її помилку, я починав так: «Джозефіно, ти припустилась помилки, та, бачить Бог, вона не страшніша за ті, що робив я. Ніхто не народжується з умінням приймати правильні рішення. Досвід приходить з роками, а ти і так розумніша за мене в твоєму віці. Я сам робив такі безглузді, дурні речі, що не схильний критикувати ні тебе, ні когось іншого. Та хіба тобі не здається, що було б набагато розумніше вчинити так-то і так-то?»

Набагато легше вислуховувати перелік своїх помилок від людини, яка починає критику зі смиренного визнання того, що вона й сама не безгрішна.

У Е. Г. Діллістоуна, інженера з канадського міста Брендон, штат Манітоба, виникли проблеми з його новою секретаркою. На кожній сторінці надиктованих містером Діллістоуном листів, які вона приносила йому на підпис, він знаходив дві-три орфографічні помилки. Містер Діллістоун розповів, як йому вдалось владнати цю проблему:

«Як і багато інших інженерів, я не міг похвалитися ідеальною грамотністю. Мені навіть довелося вести спеціальний словничок для слів, написання яких викликає в мене якісь складнощі. Коли стало очевидним, що просте вказування на помилки не змусить мою секретарку засісти за граматику і словники, я вирішив скористатись іншим підходом. Знайшовши наступного разу в надрукованому нею листі кілька помилок, я сів поруч із нею і сказав:

„Мені здається, що це слово написано неправильно. У мене завжди виникають проблеми з його написанням. Саме для таких слів я завів собі цього словника. [Я відкрив його на потрібній сторінці.] Так, ось воно. Я надаю грамотності велике значення, тому що люди складають про нас думку за нашими листами, а помилки змушують їх сумніватися в нашому професіоналізмі“.

Не знаю, чи скористалась секретарка моєю системою, але після тієї розмови кількість помилок у надрукованих листах значно зменшилась».

У правильності такої лінії поведінки барон Бернгард фон Бюлов переконався на власному досвіді в 1909 році. Тоді він був рейхсканцлером Німеччини, а на троні сидів Вільгельм II — Вільгельм Зарозумілий, Вільгельм Пихатий, Вільгельм — останній кайзер Німеччини. Створюючи німецьку армію та флот, він вихвалявся, що вони здатні перемогти будь-якого, навіть найсильнішого противника.

Та одного разу трапилось щось нечуване. Кайзер виступив із заявою — неймовірною заявою, яка приголомшила всю Європу і викликала хвилю різких відгуків по всьому світу. Ба навіть більше, кайзер зробив ці безглузді, егоїстичні, абсурдні заяви публічно в Англії, і дав свій імператорський дозвіл на їх публікацію в «Дейлі Телеграф». Так, наприклад, кайзер проголосив себе єдиним німцем, який дружньо ставиться до Англії; заявив, що він створює військовий флот, щоб відбити загрозу з боку Японії; що він не дав Росії та Франції втоптати Англію в багно; що це завдяки його плану кампанії англійській армії під командуванням лорда Робертса вдалося розбити бурів у Південній Африці тощо.

За останні сто років подібні слова не злітали з уст жодного європейського монарха навіть у мирний час. Весь континент загудів, як бджолиний вулик. Англійці обурились. Німецькі державні діячі були в розпачі. В самий розпал загального сум'яття кайзер запанікував і запропонував рейхсканцлеру барону фон Бюлову взяти провину на себе. Так, він хотів, щоб фон Бюлов взяв на себе всю відповідальність і оголосив, що це він порадив своєму монарху сказати ці неймовірні речі.

«Але, Ваша Величносте, — запротестував фон Бюлов, — навряд чи хоч одна людина в усій Німеччині чи Англії повірить, що я здатний порадити вам сказати щось подібне».

У ту ж мить, щойно ці слова злетіли з вуст фон Бюлова, він зрозумів, що припустився великої помилки. Кайзер скипів.

«Ви вважаєте мене віслюком, — заволав він, — який тільки й робить дурниці, яких ви б ніколи не скоїли».

Фон Бюлов знав, що перш ніж звинувачувати, слід було похвалити; але оскільки було вже занадто пізно, він зробив найкраще із можливого за наявних обставин: похвалив після того, як розкритикував. І сталося диво.

«Я зовсім не це мав на увазі, — шанобливо відповів він. — Ваша Величність перевершує мене в багатьох відношеннях: не лише в умінні керувати армією та флотом, що очевидно, але, передусім, у природничих науках. Я часто із захопленням слухав, як Ваша Величність пояснювали принцип роботи барометра, бездротового телеграфу чи рентгенівських променів. Соромно зізнатись, та я повний невіглас у всьому, що стосується природничих наук, не розбираюсь ані в хімії, ані у фізиці, і не в змозі пояснити найпростіші природні явища. Але, — продовжував фон Бюлов, — натомість я добре знаю історію і, можливо, маю певні якості, корисні у політиці і дипломатії».

Кайзер засяяв: його похвалив сам фон Бюлов. Він похвалив його і принизив себе. За це кайзер був готовий пробачити йому що завгодно. «А я завжди говорив, — з ентузіазмом вигукнув він, — що ми чудово доповнюємо один одного. Нам потрібно триматися разом, і, сподіваюсь, так і буде!»

Кайзер потиснув фон Бюлову руку, і не один, а декілька разів. І пізніше того дня, розмахуючи кулаками, він виголосив: «Тому, хто скаже мені щось проти князя фон Бюлова, я заїду в пику!»

Фон Бюлову вчасно вдалося себе врятувати. Він був проникливим дипломатом, але, тим не менш, допустився однієї помилки: йому слід було почати зі своїх власних недоліків і переваг Вільгельма, а не натякати на те, що кайзер — дурень, якому потрібна нянька.

Якщо кілька речень, у яких людина принижує себе і вихваляє свого співрозмовника, змогли перетворити пихатого, уразливого кайзера на відданого друга, то уявіть собі, що смиренність і похвала можуть зробити для нас із вами у нашому повсякденному спілкуванні. Їхнє влучне застосування творить справжні дива в людських відносинах.

Визнання власних помилок — навіть якщо вам не вдалося їх виправити — допоможе вам переконати співрозмовника змінити свою поведінку. Вкотре це було доведено Кларенсом Церхусеном із міста Тімоніум, штат Меріленд, який виявив, що його п'ятнадцятирічний син бавиться цигарками.

«Звичайно ж, я не хотів, щоб Девід курив, — розповів нам містер Церхусен, — але і я, і його мати курили; ми весь час подавали йому поганий приклад. Я розповів Девіду, як я почав курити десь у його віці, як нікотин позбавив мене здоров'я, і як мені зараз важко покинути цю звичку. Я також нагадав йому, як інших людей дратує мій кашель і як ще кілька років тому він сам хотів, щоб я кинув курити.

Я не закликав його кинути курити, не погрожував йому і не лякав. Все, що я зробив, — це розказав про те, як я підсів на цигарки і як це вплинуло на моє життя.

Мій син трохи подумав і вирішив, що не куритиме, доки не закінчить середню школу. З того часу минуло багато років, але Девід так і не почав курити і, здається, в нього навіть не виникало такого бажання. А я, зважаючи на ту розмову, вирішив покінчити з цією звичкою. Завдяки підтримці моєї родини мені це вдалося».

Кожен успішний лідер дотримується такого принципу:

Перш ніж когось критикувати, розкажіть про свої власні помилки.