Швидкоплинність життя

Вважають, що не тільки страждання, але й смерть позбавляє життя сенсу. Я ніколи не втомлюся повторювати, що тільки по-справжньому швидкоплинні аспекти життя — його єдині можливості; але, щойно здійснені, вони одразу перетворюються у реальність; вони врятовані й доставлені в минуле, у якому збережені від зникнення, позаяк у минулому ніщо не може зникнути назавжди, де все зберігається незмінним.

Таким чином, швидкоплинність нашого існування у жодному випадку не робить його безсенсовним. Але вона визначає нашу відповідальність; оскільки все залежить від реалізації нами по суті нетривалих можливостей. Людина повсякчас здійснює вибір із безлічі наявних можливостей; які з них будуть приречені на небуття, а які будуть здійснені? Який вибір буде зроблено раз і назавжди, наче безсмертний «відбиток на піску часу»? Будь-якої миті людина мусить вирішувати, на краще чи на гірше, що стане пам’ятником її існування.

Зазвичай людина бачить тільки стерню швидкоплинності й не помічає повних житниць минулого, у яких вона порятувала раз і назавжди усі свої діяння, свої радощі й свої страждання. Нічого не змінити і нічого не забрати. Я повинен сказати: те, що вже відбуте — це найпевніша форма буття.

Логотерапія, зважаючи на неминуче закінчення людського існування, є не песимістичною, а радше активізаційною. Щоб пояснити це образно, ми можемо сказати: песиміст нагадує людину, котра зі страхом і сумом поглядає на свій настінний календар, з якого щодня відриває сторінку і який щодня робиться тоншим. З іншого боку, людина, яка активно вирішує свої життєві проблеми, наче вириває з календаря чергову сторінку й охайно та ретельно її зберігає разом із попередніми, спочатку накидавши на ній кілька стислих нотаток. Людина з гордістю й радістю оглядає багатство, зібране у цих нотатках, бо це свідчення життя, прожитого уповні. Що це означатиме для людини, якщо вона помітить, що старіє? Чи має вона будь-який привід заздрити молодим людям, яких бачить, або ностальгувати над втраченою юністю? Для чого їй заздрити молоді? Через можливості, які мають молоді люди, те майбутнє, яке для неї вже позаду? «Ні, дякую, — думатиме людина. — Замість можливостей я маю у минулому вже доконане, не тільки реальність виконаної праці і здійсненного кохання, але й мужньо пережитих страждань. Цими стражданнями я найбільше пишаюся, хоч вони й не можуть викликати заздрощів».