Сенс страждання

Ми не маємо забувати, що можемо знайти сенс у житті, навіть опинившись у безнадійному становищі, перед лицем долі, яку не можна змінити. Саме тоді важливо надати найкращі докази унікально людського потенціалу, перетворити особисту трагедію на тріумф, обернути скрутне становище на досягнення. Коли нам не до снаги змінити ситуацію — лишень подумайте про невиліковні хвороби, такі як неоперабельний рак, — ми маємо змінити себе.

Я наведу такий яскравий приклад: якось терапевт похилого віку консультувався зі мною щодо своєї тяжкої депресії. Він не міг змиритися зі втратою дружини, яка померла два роки тому і яку він любив понад усе. Як я міг допомогти йому? Що був повинен сказати? Гаразд, я утримався від слів потішання, натомість поставив йому запитання: «Що б сталося, лікарю, якби ви померли першим, а ваша дружина вас пережила?» — «О, — відповів він, — для неї це було б жахливо; вона б так страждала!» На що я відповів: «Бачите, лікарю, таке страждання її оминуло, і саме ви позбавили її цього болю — звісно ж, ціною того, що мусили пережити її і оплакувати». Він не сказав ані слова, але потиснув мою руку і спокійно вийшов із кабінету. Певним чином страждання перестає бути стражданням у той момент, коли набуває сенсу, такого як сенс пожертви.

Авжеж, це не була терапія у звичному розумінні, оскільки, по-перше, його відчай не був хворобою; по-друге, я не міг змінити його долі, не міг воскресити його дружину. Але тієї миті мені вдалося змінити його підхід до незмінної долі, оскільки відтоді він міг хоча б побачити сенс у своєму стражданні. Це один із базових догматів логотерапії: головна турбота людини — не отримати задоволення або уникнути болю, але радше знайти сенс у своєму житті. Саме тому людина готова навіть страждати, переконавшись, що її страждання мають сенс.

Але дозвольте мені пояснити, що страждання задля знаходження сенсу в жодному разі не є необхідними. Я лише наполягаю, що сенс можливий навіть попри страждання — звичайно, якщо ці страждання неминучі. Якщо б їх можна було уникнути, тоді було б варто усунути їхні причини: психологічні, біологічні чи політичні. Страждання без необхідності радше мазохістичне, аніж героїчне.

Едіт Вайсскопф-Джоелсон, за життя професор психології в університеті Джорджії, виголосила у своїй статті про логотерапію, що «наша наявна філософія душевної гігієни наголошує на ідеї, що людина має бути щасливою, що відсутність щастя — це симптом невідповідності. Така система цінностей призводить до того, що гніт неминучого нещастя лише збільшується почуттям нещастя через відсутність щастя».[18] У іншій праці вона висловлює надію, що логотерапія «може допомогти протидіяти певним нездоровим тенденціям у сьогочасній культурі Сполучених Штатів, де невиліковний страждалець отримує дуже мало нагод пишатися своїми стражданнями і вважати їх радше шляхетними, аніж принизливими», отож «він не тільки нещасливий, але також соромиться свого нещастя».[19]

Існують обставини, за яких людина позбавлена можливості працювати або насолоджуватися життям; але чого ніколи не можна виключити, так це неминучості страждань. Відповідаючи на виклик страждати мужньо, людина бачить сенс у житті до останньої миті і зберігає цей сенс до кінця в буквальному розумінні. Іншими словами, сенс життя є безумовним, позаяк містить потенційний сенс неминучого страждання.

Дозвольте мені пригадати, можливо, найглибше моє переживання в концентраційному таборі. Шанси на виживання в таборі не перевищували одного до двадцяти восьми, це можна легко перевірити за точною статистикою. Не видавалося ані можливим, ані навіть імовірним, що рукопис моєї першої книжки, яку я заховав у пальті після прибуття до Освенцима, буде врятовано. Таким чином, я мав змиритися та пережити втрату своєї духовної дитини. І тоді мені здавалося, наче ніхто й ніщо у світі не врятує мене; не залишилося ані фізичної, ані духовної дитини! Отож, переді мною постало питання, чи за таких обставин моє життя не втратило будь-який сенс.

Я ще не зауважив, що відповідь на запитання, над яким я так пристрасно бився, уже приготована для мене й що невдовзі я почую відповідь. Це сталося, коли я мусив здати свій одяг, успадкувавши натомість зношене лахміття в’язня, якого відправили до газової камери одразу після прибуття на залізничну станцію Освенцим. Замість багатьох сторінок мого рукопису я знайшов у кишені куртки сторінку, вирвану з гебрейського молитовника, із найважливішою єврейською молитвою «Шма Ісраель».[20]

Як інакше я міг сприйняти такий «збіг», коли не кинути виклик долі — жити моїми думками замість того, щоб викладати їх на папері?

Трохи пізніше, пригадую, мені здавалося, що незабаром я помру. Однак у цій критичній ситуації мене непокоїли інші питання, аніж моїх товаришів. Їх цікавило: «Чи виживемо ми в таборі? Бо якщо ні, усі ці страждання не матимуть сенсу». Мене ж захоплювало інше питання: «Чи мають ці страждання, ці смерті навколо нас сенс? Бо якщо ні, то, очевидно, у виживанні немає сенсу; адже життя, сенс якого залежить від такої випадковості — урятується хтось чи ні — урешті нічого не варте».