Постскриптум 1984 року У справі трагічного оптимізму[39]

Присвячую пам’яті Едіт Вайсскопф-Джоелсон, чиї піонерські дослідження логотерапії у Сполучених Штатах розпочалися ще 1955 року і чий внесок у цю галузь є неоціненним

Насамперед запитаймо себе, що слід розуміти під поняттям «трагічний оптимізм». Стисло кажучи, це означає, що людина є і залишається оптимістом, незважаючи на «трагічну тріаду», як це називається в логотерапії, тріаду, яка складається з аспектів людського буття, що їх можна означити так: 1) біль; 2) провина; 3) смерть. Цей розділ насправді присвячено питанню: чи можна попри це сказати життю «так»? Якщо поставити питання інакше — як життя може зберегти свій потенційний сенс, незважаючи на його трагічні аспекти? Зрештою, «сказати так життю, незважаючи ні на що», як звучить назва однієї з моїх книжок німецькою, передбачає, що життя потенційно сенсовне за будь-яких обставин, навіть найбільш нещасливих. І це, своєю чергою, дозволяє припустити здатність людини творчо обернути негативні аспекти життя на щось позитивне або конструктивне. Іншими словами, важливо якнайкраще використати будь-яку наявну ситуацію. «Найкраще» латиною називається optimum — ось чому я кажу про трагічний оптимізм, оптимізм перед лицем трагедії і з урахуванням людського потенціалу, який, використаний уповні, завжди дозволяє: 1) перетворити страждання на досягнення людини й подвиг; 2) перетворити почуття вини у можливість змінити себе на краще і 3) знайти у минущості людського життя стимул до відповідальних вчинків.

Потрібно, однак, пам’ятати, що оптимізмом не можна керувати або замовити його. Людина не може навіть змусити себе бути неперебірливим оптимістом, усупереч всім шансам, усім сподіванням. Те, що правдиве для надії, також правдиве стосовно інших компонентів тріади, таких як віра і кохання, якими також не можна ані керувати, ані змусити до них.

Європейці вважають важливою ознакою американської культури наказ «бути щасливим». Але щастя не можна ставити за мету; воно має надходити слідом за чимось. Для щастя потрібна причина. Коли вона знайдена, людина стає щасливою автоматично. Як бачимо, людське буття — не в гонитві за щастям, але радше в пошуку причин для нього, у тому числі (останнє, але не менш важливе) — у реалізації потенційного сенсу, притаманного кожній наявній ситуації.

Ця необхідність причин для щастя подібна до іншого специфічно людського явища — сміху. Якщо ви хочете розсмішити когось, то маєте дати йому привід розреготатися, наприклад розповісти анекдот. Неможливо викликати сміх, переконуючи людину в його необхідності або наказуючи розсміятися. Це все одно, що переконати людину, яка позує перед об’єктивом фотоапарату, сказати «cheese», щоб потім побачити на фото обличчя, застигле у штучній посмішці.

У логотерапії така поведінка називається гіперінтенцією. Вона відіграє важливу роль у спричиненні сексуальних неврозів, як фригідності, так і імпотенції. Що більше пацієнт, замість того щоб забутися віддаючись, прямолінійно прагне оргазму, тобто сексуального задоволення, то більше його гонитва за сексуальним задоволенням стає саморуйнівною. Насправді так званий «принцип задоволення» — це радше псування задоволення.

Щойно людина знаходить сенс свого життя, вона не тільки стає щасливою, але й також здобуває здатність впоратися зі стражданнями. А що відбувається, коли людина не знаходить сенсу життя? Це може мати фатальні наслідки. Пригадаймо, наприклад, що іноді відбувалося в екстремальних ситуаціях, наприклад у тюрмах для військовополонених або концентраційних таборах. Насамперед, як розповіли мені американські солдати, з’являлася поведінка, яку вони називали «відмовництвом». У концентраційних таборах цю поведінку демонстрували люди, які одного ранку, о п’ятій, відмовилися підійматися і йти на роботу, а замість того залишилися в бараку, лежачи на соломі, просякнутій сечовиною і калом. Нічого — ані попередження, ані погрози — не переконували їх змінити підхід. А потім відбувалося таке: вони витягали сигарету, заховану глибоко в кишені, і закурювали її. Цієї миті ми знали, що протягом наступних сорока восьми годин станемо свідками їхньої смерті. Щойно зникала орієнтація на сенс, його миттю витісняло прагнення негайного задоволення.

Чи не нагадує це те, із чим ми стикаємося нині? Маю на увазі молодь, яка, у світовому масштабі, називає себе «втраченим» поколінням. Тільки сягають вони не по сигарету, а по наркотики.

Насправді захоплення наркотиками — це один з аспектів більш масового феномена, а саме почуття беззмістовності життя, що виникає через фрустрацію наших екзистенційних потреб, які, своєю чергою, стають універсальним явищем у нашому індустріальному суспільстві. Нині не тільки логотерапевти стверджують, що почуття беззмістовності відіграє все більшу роль в етіології неврозів. Як зазначив Ірвін Д. Ялом зі Стенфордського університету в «Екзистенційній психотерапії»: «Із сорока пацієнтів, які звернулися за терапією у психіатричну лабораторію… дванадцятеро (30 %) мають головно проблему із сенсом життя (висновок із самооцінки, оцінки терапевтів та незалежних експертів)».[40] За тисячі кілометрів від Пало-Альто ситуація відрізняється лише на один відсоток; нещодавні дослідження показали, що 29 % мешканців Відня нарікають на те, що їхнє життя позбавлене сенсу.

Що стосується причин цього почуття беззмістовності, то можна сказати, хоча й спрощено, що люди мають достатньо для життя, але нічого, заради чого варто жити; вони мають засоби, але не мають сенсу. Хоча й засоби є не у всіх. Зокрема, я думаю про безліч людей, які сьогодні не мають роботи. П’ятдесят років тому я видав дослідження,[41] присвячене специфічному виду депресії, яку я спостерігав у молодих пацієнтів, котрі потерпали від того, що я називаю «неврозом безробіття». І я зумів показати, що ці неврози насправді виникають через подвійну оманливу ідентифікацію: безробіття асоціюється із непотрібністю, а непотрібність — із беззмістовністю життя. Унаслідок цього щоразу, коли мені вдавалося переконати пацієнта добровільно попрацювати в молодіжних організаціях, вечірніх школах для дорослих, державних бібліотеках і подібних установах — іншими словами, щойно вони могли заповнити вільний час неоплачуваною, але сенсовною роботою — їхня депресія минала, хоча їхня економічна ситуація не покращувалася і почуття голоду не зникало. Правдою є те, що людина не живе лише заради добробуту.

Окрім неврозів безробіття, які викликає соціально-економічна ситуація людини, існують ще й інші види депресії, які можна простежити до тих психодинамічних або біохімічних зумовленостей, що можуть бути причиною їхнього виникнення. Відповідно, показанням є психотерапія і фармакотерапія. Однак, розглядаючи почуття беззмістовності життя, ми не маємо випускати з поля зору й забувати те, що це, по суті, не патологія; це не ознака й симптом неврозу, а, я б сказав, доказ людяності. Але хоча це почуття не викликане нічим патологічним, воно може спричиняти патологічні реакції; іншими словами, воно є потенційно патогенним. Погляньмо лише на масовий невротичний синдром, такий розповсюджений серед молоді: існує безліч емпіричних доказів, що три грані цього синдрому: депресія, агресія, наркозалежність — обумовлені тим, що в логотерапії називається «екзистенційним вакуумом», відчуттям порожнечі та беззмістовності.

Без слів зрозуміло, що далеко не кожен випадок депресії зумовлений почуттям беззмістовності, а самогубства, до яких іноді веде депресія, не завжди є наслідком екзистенційного вакууму. Але навіть якщо кожен випадок самогубства стався не через почуття беззмістовності життя, цілком можливо, що імпульс особи накласти на себе руки можна було подолати, якщо б людина усвідомила якийсь сенс і мету, заради якої варто жити.

Якщо, таким чином, сильна орієнтація на сенс відіграє вирішальну роль у попередженні самогубств, як щодо втручання у випадки, у яких існує ймовірність самогубства? Молодим лікарем я працював чотири роки у найбільшому державному шпиталі Австрії, відповідаючи за відділення з пацієнтами у стані важкої депресії — більшість із них потрапили сюди після спроби самогубства. Якось я підрахував, що протягом цих чотирьох років обстежив дванадцять тисяч пацієнтів. Це комора досвіду, з якої я черпаю дотепер, коли б не зустрів пацієнта, схильного до самогубства. Я пояснюю таким особам, що пацієнти неодноразово говорили мені, якими щасливими почуваються через те, що спроба самогубства виявилася невдалою; за тижні, місяці, роки, розповідали вони, з’ясовувалося, що їхня проблема мала вирішення, їхнє запитання — відповідь, їхнє життя — сенс. «Навіть якщо все закінчується добре в одному з тисячі випадків, — продовжував я пояснювати, — хто гарантує, що з вами не станеться так само, раніше чи пізніше? Але насамперед ви повинні жити, щоб зустріти той день, коли це трапиться, повинні вижити, щоб побачити світанок того дня, і відтепер відповідальність за власне виживання не має залишити вас».

Щодо другої грані масового невротичного синдрому — агресії — дозвольте мені навести експеримент, проведений одного разу Керолайн Вуд Шеріф. Вона штучно розпалила ворожнечу між групами бойскаутів, а потім спостерігала, як стихла ця агресія, коли підлітки зайнялися спільною справою — витягали із болота візок із харчами для табору. Вони не тільки відповіли на виклик, але й об’єдналися завдяки сенсовності справи.[42]

Щодо третьої грані, наркоманії, пригадую дані, наведені Аннемарі фон Форстмаєр, яка зауважила, що, за даними тестів та статистики, 90 % алкоголіків, обстежених нею, потерпали від страхітливого відчуття беззмістовності. Наркомани, обстежені Стенлі Кріппнером, стовідсотково вважали, що їхнє «життя стало безсенсовним».[43]

Зараз звернімося до питання про самий сенс. Спочатку я хотів би пояснити, що логотерапевт насамперед зосереджується на потенційному сенсі, притаманному кожній окремій ситуації, з якою він чи вона зустрічаються у своєму житті. Тому не буду розглядати тут сенс чийогось життя загалом, хоча й не заперечую, що розлогий сенс таки існує. Щоб провести аналогію, згадайте кінофільм: він складається з багатьох тисяч окремих кадрів, і кожен із них має якийсь зміст, однак зміст цілого фільму не можна розгледіти, не додивившись його послідовно до кінця. Однак ми не можемо зрозуміти цілий фільм, не зрозумівши насамперед усі його складові, кожна з яких є окремою картинкою. Чи не те саме з життям? Хіба остаточне значення життя також не розкривається наприкінці, на порозі смерті? І хіба цей остаточний сенс не залежить від реалізації потенційного змісту кожної окремої ситуації у найкращій відповідності до знань і вірувань людини?

Залишається фактом, що сенс і його сприйняття, з логотерапевтичної точки зору, радше абсолютно приземлене, а не літає в хмарах чи перебуває у вежі зі слонової кістки. Не розмірковуючи, я б розмістив визначення сенсу — особистого сенсу в конкретній ситуації — на півдорозі між «Ага!»-пережиттям за концепцією Карла Бюлера[44] і гештальт-сприйняттям, скажімо, за теорією Макса Вертгеймера.[45] Розуміння сенсу відрізняється від класичного гештальт-сприйняття тим, на мою думку, що зводиться переважно до усвідомлення можливостей на тлі реальності, або, простішими словами, усвідомлення — що можна зробити у наявній ситуації.

Як людина може наблизитися до знайдення сенсу? Як зазначила Шарлотта Бюлер, «усе, що ми можемо зробити — досліджувати життя людей, які, як вважають, знайшли відповіді на запитання про остаточний сенс життя на противагу тим, які його не зайшли».[46] Доповнюючи цей біографічний підхід, одначе, ми також можемо вдатися і до біологічного підходу. Логотерапія вважає совість показником, котрий, якщо потрібно, вказує напрямок, у якому потрібно рухатися у наявній життєвій ситуації. Щоб виконати це завдання, совість мусить вимірювати ситуацію, у якій опиняється людина, а цю ситуацію можна оцінити у світлі критеріїв, у світлі ієрархії цінностей. Ці цінності, однак, не можуть сприйматися нами на свідомому рівні — вони є тим, чим є ми. Вони викристалізувалися в процесі еволюції нашого виду; вони закладені в нашому біологічному минулому й вкорінені в нашу біологічну глибину. Конрад Лоренц, мабуть, мав на увазі щось подібне, розробляючи концепцію біологічного a priory, і коли ми разом із ним обговорювали моє бачення біологічної основи оціночних процесів, він з ентузіазмом погодився. У будь-якому випадку, якщо дорефлективне аксіологічне[47] самоусвідомлення існує, то воно напевне закладене в нашій біологічній спадковості.

Логотерапія вчить, що є три основних шляхи знаходження сенсу життя. Перший — творча робота або вчинки. Другий — досвідчення чогось або ж зустріч із кимось; іншими словами, сенс можна знайти не тільки в роботі, але й у коханні. Едіт Вайсскопф-Джоелсон зауважила у зв’язку із цим, що логотерапевтичне «зауваження, що досвід може бути так само цінним у терапевтичному сенсі, як і досягнення, позаяк компенсує наше однобічне наголошення на світі зовнішніх досягнень за рахунок внутрішніх переживань».[48]

Однак більш важливим є третій шлях до знаходження сенсу життя: навіть безпомічна жертва в безнадійній ситуації, перед обличчям долі, якої не змінити, може повстати проти себе, перерости себе і таким чином змінитися. Вона може обернути особисту трагедію на тріумф. Знову ж таки, це була Едіт Вайсскопф-Джоелсон, яка, як ми вже згадували, висловила надію, що логотерапія «може допомогти протидіяти певним нездоровим тенденціям у сьогочасній культурі Сполучених Штатів, де невиліковний страждалець отримує дуже мало нагод пишатися своїми стражданнями і вважати їх радше шляхетними, аніж принизливими», отож «він не тільки нещасливий, але також соромиться свого нещастя».

Чверть століття я керував неврологічним відділенням лікарні загального профілю і був свідком здатності моїх пацієнтів обертати своє скрутне становище на людське досягнення. Окрім практичного досвіду існують також емпіричні докази того, що людина може знайти сенс у стражданнях. Дослідники медичної школи Єльського університету «були вражені тим, що чимало колишніх військовополонених часів війни у В’єтнамі чітко заявили, що попри надзвичайні труднощі ув’язнення — тортури, хвороби, погане харчування і одиночні камери — вони проте… отримали користь із тюремного ув’язнення, у якому вбачали досвід для розвитку».[49]

Але найсильніші аргументи на захист «трагічного оптимізму» — це те, що латиною називають Argumenta ad hominem. Джеррі Лонґ, як приклад, — це живий доказ «зухвалої сили людського духу», як це називається в логотерапії.[50] Цитуючи Texarkana Gazette, «тіло Джеррі Лонґа паралізувало нижче шиї після нещасного випадку під час нуртування три роки тому. Йому тоді було сімнадцять. Зараз Лонґ навчився друкувати, тримаючи паличку для клавіатури в роті. Він «відвідує» два курси в комунальному коледжі за допомогою спеціального телефону. Інтерком дозволяє Лонґові все чути і брати участь в обговореннях. Він також наповнює свій час читанням, переглядом телепрограм і писанням». У листі, який я отримав від нього, написано: «Я бачу моє життя сповненим сенсу і мети. Підхід, який я засвоїв того нещасливого дня, став моїм життєвим кредо: я зламав шию, але це мене не зламало. Зараз я навчаюся на першому курсі психологічного факультету коледжу. Я вірю, що моя неповносправність лише посилить мою здатність допомагати іншим. Я знаю, розвиток, якого я досягнув, був би неможливим без страждання».

Чи можна сказати, що страждання невід’ємне від відкриття сенсу життя? Аж ніяк. Я лише наполягаю, що сенс є можливим усупереч — навіть через — страждання, за умови, як зазначено у другій частині цієї книжки, що це страждання неминуче. Якщо його можна уникнути, то варто усунути це страждання, тому що необов’язкове страждання — це мазохізм, а не героїзм. Якщо, з іншого боку, ситуацію, що приносить страждання, не можна змінити, людина може обрати свій підхід.[51] Лонґ не обирав зламану шию, але він вирішив не дозволити випадку, який стався з ним, зламати його.

Як бачимо, пріоритетною є зміна ситуації, яка спричиняє страждання. Але вищим пріоритетом є «знання, як правильно страждати», якщо муки не уникнути. Існує емпіричний доказ того, що — у буквальному сенсі — «людина з вулиці» дотримується такої ж думки. Опитування громадської думки в Австрії показало, що найвищу повагу викликають не великі митці і не знамениті науковці, не видатні політики або спортсмени, а люди, які несуть важкі випробування із високо піднятою головою.

Звернувшись до другого аспекту трагічної тріади, названої провиною, я хотів би відійти від теологічної концепції, яка завжди мене захоплювала. Я звернувся до того, що називається mysterium iniquitatis, — на мою думку, це означає, що злочин у фінальному аналізі залишається непоясненим, якщо не можна прослідкувати його біологічні, психологічні і/або соціальні причини. Повне пояснення чийогось злочину рівнозначне поясненню його або її вини і трактуванню особи не як вільної та відповідальної людської істоти, але як машини, що її належить відремонтувати. Навіть самі злочинці ненавидять подібне трактування і воліють нести відповідальність за свої вчинки. Я отримав листа від засудженого, котрий відбував покарання в Іллінойській в’язниці, в якому він висловлює жаль, що «злочинцю ніколи не дають можливості пояснити себе. Йому пропонують розмаїття виправдань на вибір, звинувачують суспільство і в багатьох випадках покладають вину на жертву». Більш за те, коли я звертався до ув’язнених у Сан-Квентіні, то сказав їм, що вони «такі самі людські істоти, як я, ви самі вільно обрали здійснення злочину, стали винними. Зараз, однак, ви відповідальні за подолання провини, піднімаючись над нею, піднімаючись над собою, змінюючись на краще». Вони ніби зрозуміли.[52] А від Френка І. В., колишнього в’язня, я отримав записку, у якій ішлося про те, що він «розпочав логотерапевтичну групу для колишніх засуджених: «Нас уже 27, а новачки не потрапляють до в’язниці знову завдяки силі переконання тих із нас, хто були в групі спочатку. Тільки один із нас повернувся до в’язниці, але нині він уже звільнився».[53]

Що стосується концепції колективної провини, я думаю, що абсолютно невиправдано робити одну особу відповідальною за поведінку іншої або колективу осіб. Після закінчення Другої світової війни я завжди заперечував концепцію колективної провини.[54] Інколи, однак, я мусив вдаватися до численних дидактичних трюків, щоб подолати людське упередження. Якось американка дорікнула мені: «Як ви досі можете писати німецькою, мовою Адольфа Гітлера?» У відповідь я запитав, чи має вона в кухні ножі, і коли вона відповіла ствердно, я удав жах і шок, вигукуючи: «Як ви досі можете використовувати ножі після того, як стільки вбивць заколювали і вбивали ними своїх жертв?» Вона припинила протестувати проти того, що я пишу німецькою.

Третій аспект трагічної тріади стосується смерті. Але також він стосується життя, оскільки кожна мить, із яких складається життя, помирає, ніколи не повертаючись. І хіба ця минущість не нагадує нам про те, що ми зобов’язані якнайкраще використати кожну мить наших життів? Звісно, що так, і звідси мій імператив: «Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!»

Насправді наші можливості вчинити правильно, можливості наповнити вчинки сенсом пов’язані з незворотністю наших життів. Але й самі можливості так само пов’язані із незворотністю. Адже щойно ми використали можливість і реалізували потенційний сенс, ми зробили це раз і назавжди. Ми врятували мить у минулому, доправили її туди обережно і зберегли. У минулому нічого не губиться безповоротно, але радше навпаки — усе зберігається назавжди, наче скарб. Звісно, люди схильні бачити лише стерню теперішнього, недобачаючи і забуваючи про повні житниці минулого, у якому вони зберігають урожай своїх життів: здійснені вчинки, пережите кохання і, останнє, але від того не менш важливе — страждання, які вони витерпіли мужньо й гідно.

Звідси очевидно, що немає причини відчувати жаль до людей похилого віку. Натомість молодь повинна заздрити їм. Це правда, що старі люди вже не мають ані можливостей, ані нагод у майбутньому. Та вони мають більше за це. Замість можливостей у майбутньому вони мають реальності в минулому — можливості, якими скористалися, сповнені сенси, реалізовані цінності — нічого і ніхто не може відібрати у них активи минулого.

Якщо можна знайти сенс навіть у стражданні, сенс життя існує за будь-яких умов, принаймні потенційно. Цей безумовний сенс, однак, існує поряд із безумовною цінністю кожної людини. Саме це гарантує невід’ємність людської гідності. Коли життя залишається потенційно змістовним за будь-яких умов, навіть найжалюгідніших, то так само цінність кожної особи залишається з нею, тому що базується на цінностях, котрі він або вона реалізували в минулому, і не залежить від корисності, яку він або вона мають (або й ні) у теперішньому.

Якщо висловлюватись точніше, корисність зазвичай визначають у термінах функціонування людини на благо суспільства. Але нинішнє суспільство орієнтоване на досягнення, отже, обожнює успішних і щасливих людей, особливо молодих. Воно фактично ігнорує цінність інших і таким чином затьмарює суттєву різницю між цінністю в сенсі гідності і цінністю в розумінні «корисності». Якщо хтось не усвідомлює цієї відмінності і стверджує, що цінність індивідуума полягає лише в його корисності у теперішньому, тоді, повірте мені, тільки людська непослідовність заважає їй закликати до евтаназії згідно з гітлерівською програмою, яка, так би мовити, виправдовувала «милосердне» вбивство всіх людей, які втратили свою соціальну корисність унаслідок похилого віку, невиліковних хвороб, душевних захворювань або будь-яких інших видів неповносправності.

Визначення гідності людини відповідно до її корисності випливає з концептуальної плутанини, яку, своєю чергою, можна простежити до сучасного нігілізму, який заполонив чимало студентських містечок і уми багатьох психоаналітиків. Така ідеологічна обробка має місце навіть у практиці навчання психоаналізу. Нігілізм не стверджує, що нічого не існує, але він стверджує, що все беззмістовне. І Джордж А. Сарджент мав рацію, коли назвав цю концепцію «навчанням беззмістовності». Він згадує терапевта, який казав йому: «Джордже, ви повинні затямити, що світ є жартом. Справедливості не існує, усе випадкове. Тільки усвідомивши це, ви зрозумієте, наскільки нерозумно сприймати себе серйозно. У всесвіті не існує великої мети. Він просто існує. Не має особливого значення, як саме ви вирішите вчинити сьогодні».[55]

Не варто узагальнювати цю критику. У принципі практичне навчання є незамінним, але терапевти повинні вбачати своє завдання в імунізації стажера проти нігілізму, а не заражувати його цинізмом, який є захисним механізмом проти їхнього власного нігілізму.

Логотерапевти можуть навіть відповідати деяким навчальним та ліцензійним вимогам, що їх висувають інші школи психотерапії. Іншими словами, можна вити з вовками, якщо потрібно, але навіть при цьому, наполягаю, потрібно бути овечкою у вовчій шкурі. Немає потреби поступатися основними переконаннями і принципами життєвої філософії, притаманними логотерапії. Таку лояльність не важко підтримувати з огляду на той факт, на який одного разу вказала Елізабет В. Лукас: «Протягом усієї історії психотерапії не існувало такої позбавленої догматизму школи, як логотерапія».[56] І на Першому всесвітньому конгресі з логотерапії (Сан-Дієго, Каліфорнія, 6–8 листопада 1980 року) я виступав не лише за повернення гуманізму психотерапії, але також за те, що я називаю «дегурифікацією логотерапії». Я зацікавлений не тільки у вирощуванні папуг, котрі лише відтворюють «голос господаря», але радше у передачі факелу «незалежним і винахідливим, інноваційним і креативним душам».

Зиґмунд Фройд якось сказав: «Хай хтось спробує змусити поголодувати групу різних людей. Зі збільшенням імперативного спонукання голоду всі індивідуальні відмінності зблякнуть, і вони однаково виявлятимуть невгамовний голод». Слава Богу, Зиґмунду Фройду вдалося уникнути знайомства з концентраційним табором зсередини. Його пацієнти лежали на плюшевій кушетці у вікторіанському стилі, не на брудних нарах Освенцима. Там «індивідуальні відмінності» не «блякнули», але, навпаки, проявлялися; люди здемасковували себе — як свині, так і святі. Нині не потрібно більше вагатися, чи вживати слово «святі»: згадайте Максиміліана Кольбе, який помирав від голоду і врешті був убитий ін’єкцією карболової кислоти — його канонізували у 1983 році.

Ви можете відчути бажання дорікнути мені, що я наводжу приклади, які є винятками з правил. «Sed omnia praeclara tam difficilia quam rara sunt» (усе велике так само важко виконати, як рідко знайти) — промовляє останнє речення «Етики» Спінози. Ви, звісно, можете запитати: чи варто посилатися на «святих»? Чи не краще б говорити про порядних людей? Це правда, що вони у меншості. Більш за те, вони завжди залишатимуться у меншості. І саме в цьому я бачу виклик — приєднатися до цієї меншості. У світі, який не в найкращому стані, усе тільки погіршуватиметься, якщо кожен із нас не докладе до його порятунку максимальних зусиль.

Отож, будьмо уважні — уважні у подвійному сенсі…

Із часів Освенцима ми знаємо, на що здатна людина.

Із часів Хіросіми ми знаємо, що поставлене на карту.