Сутність існування

Це підкреслення відповідальності віддзеркалене в категоричному імперативі логотерапії: «Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!» Мені здається, ніщо не стимулює почуття відповідальності у людини більше, ніж цей принцип, який дозволяє уявити, що, по-перше, теперішнє — це минуле, а по-друге, минуле ще можна змінити і виправити. Така інструкція ставить людину обличчям до скінченності життя, а також до закінченості того, що вона робить зі своїм життям і собою.

Логотерапія намагається уповні розкрити пацієнту його власну відповідальність; затим вона повинна лишити йому вибір — за що, перед чим або ким він вважає себе відповідальним. Саме тому логотерапевт порівняно з усіма іншими психотерапевтами найменш схильний нав’язувати свої оціночні судження пацієнтам, яким він ніколи не дозволить перекладати відповідальність за оцінки на лікаря.

Отже, пацієнт має право вирішувати, чи буде він сприймати своє життєве завдання як відповідальність перед суспільством або перед власним сумлінням. Однак існують люди, які не інтерпретують власне життя винятково у значенні завдання, поставленого перед ними, а вважають життя наглядачем, який поставив перед ними це завдання.

Логотерапія — це не вчення й не проповідь. Вона так само віддалена від логічної аргументації, як і від моральних напучувань. Образно кажучи, роль логотерапевта нагадує радше роботу офтальмолога, аніж роботу художника. Художник намагається передати нам своє бачення світу, офтальмолог намагається уможливити нам бачення світу таким, яким він є насправді. Завдання логотерапевта полягає в розширенні поля зору пацієнта, отож цілий спектр потенційних сенсів стає усвідомленим і видимим.

Проголошуючи, що людина відповідальна і повинна реалізувати потенційний сенс свого життя, я хочу наголосити, що справжній сенс життя потрібно відкривати у навколишньому світі, радше ніж у самій людині або її власній душі, так начебто вони були зачиненими системами. Я назвав цю установчу характеристику «самотрансцендентністю[16] людського існування». Вона вказує на той факт, що буття людини завжди скероване до чогось або когось іншого, — чи це сенс, який потрібно здійснити, чи інша людська істота, з якою потрібно зустрітися. Що більше людина забуває про себе, віддаючись виконанню справи чи коханню до іншої людини, то більш людською вона стає і тим повніше реалізує себе.

Те, що називають самореалізацією, зовсім не має бути метою для досягнення з простої причини: що більше її прагнеш, то більше шансів її проґавити. Іншими словами, самореалізація можлива лише як побічний ефект самотрансцендентності.

Ми вже показали, що сенс життя завжди змінюється. Згідно з логотерапією, ми можемо віднайти цей сенс у житті трьома різними шляхами: 1) займаючись справою або творчістю; 2) досвідчуючи щось або зустрічаючи когось і 3) обираючи власне ставлення до неминучих страждань. Перше, шлях досягнень та звершень, є доволі очевидним. Друге і третє потребують пояснень.

Другий шлях знаходження сенсу в житті — це пізнання чогось: добра, істини й краси, пізнання природи й культури або (останнє, але не менш важливе) пізнання іншої людської істоти в її унікальності завдяки коханню до неї.