Урок 44 Не здавайся, доки не станеться диво

Ця родина потребувала допомоги.

Лікарі відмовилися від їхнього сина. «Він має перебувати в спеціальному закладі», — сказали вони.

Батьки з ними не погодилися.

Родина Джонсів переїхала до мого рідного містечка Равенни, що в Огайо, 1969 року, коли я вчилась у 8 класі. Хтось із парафіян нашої церкви з’ясував, що вони потребували допомоги, і вирішив залучити до цього учнів католицької школи. Одна жінка обрала кількох із нас як волонтерів, які мали допомагати цій сім’ї вдома.

Діана Плау, жінка з доброю душею, хотіла навчити нас служити іншим. Ми й раніше проводили один недільний ранок — з 6 години до 12 — у церкві, готуючи пончики для благодійного розпродажу. Хіба цього мало?

Діана хотіла, щоб ми допомагали Томмі. Він був фізично і розумово відсталим. Наше завдання полягало в тому, щоб займатися з ним «фізіотерапією» щосуботи. Родині потрібна була команда, яка приходила б до них двічі на день і робила фізичні вправи з Томмі. Діана привела п’ятьох.

Спочатку я просто ненавиділа туди ходити. Робота була важка, але не приносила результатів. Принаймні таких, які можна було помітити. Однак мені подобалася Діана. Вона була дуже гарна, мала вогняно-руде волосся та спілкувалася з нами так, ніби ми були вже дорослими, а не ученицями середньої школи.

Тиждень за тижнем ми проводили цілі години в підвалі будинку Томмі, намагаючись змусити його проповзти через хитромудрий винахід на підлозі. Він нагадував дерев’яний тунель, а замість даху в нього були мотузки, закріплені хрест-навхрест, щоб хлопчик не міг утекти. Ми мали змусити його доповзти до кінця. Томмі це ненавидів, як і ми самі. Він стогнав і гарчав, чіплявся за мотузки, заплутувався в них і пручався, поки ми намагалися його розплутати.

Цей підвал нагадував кабінет фізіотерапії з найрізноманітнішими ділянками, які використовувалися для фізичних вправ і розтяжки Томмі. Йому треба було займатися вранці і ввечері. Ці заняття потребували присутності п’ятьох людей — четверо тримали його за кінцівки, а п’ятий — за голову. Томмі лягав на стіл, а кожен із нас ставав коло його руки або ноги, щоб рухати ними, коли пролунає команда. Ми неначе допомагали йому плавати в повітрі. Один із нас ставав коло його голови, щоб тримати її і повертати з боку в бік. Ніхто не хотів бути на цьому місці. Томмі пускав слину, плювався і хапав за волосся. Треба було бути дуже обережними й не підносити пальці до його рота, бо він міг укусити — принаймні так нам казали. Ми прислухалися до цієї застороги.

Нам було по 13 років, а Томмі був на 2 роки старший за нас. Але коли він хапав нас за волосся, махав руками й ногами і гарчав, здавалося, що він зовсім маленький. Він не міг нічого робити самостійно — навіть сідати, повзти чи самостійно їсти. Важке випробування фізичними вправами, мабуть, було для нього дуже болісним, однак нам треба було розім’яти його м’язи, щоб вони не атрофувалися. Томмі опирався кожному рухові.

Томмі був худорлявим і мав коротке темне волосся. Говорити не вмів — умів тільки гарчати, плакати, сміятись і вити, як тварина. Він був сильним, тож нам було складно змусити його руки й ноги рухатись у потрібному напрямку, якщо він цього не бажав. Це було справжнє тренування для кожного з нас. Єдину винагороду ми отримували наприкінці кожного сеансу, коли хлопець розумів, що ми закінчили, розслаблявся, усміхався, сміявся і, здається, був радий нас бачити.

Та протягом усього часу, що ми з ним займалися, я не помічала жодних зрушень — жоднісіньких. Але ми щотижня приходили знову й знову, бо Діана бачила в Томмі дух, якого ми не помічали.

«Чи є в цьому сенс?» — думала я, хоч і не наважувалася це озвучити. Томмі ніколи не стане краще. І не ставало. Принаймні протягом того нетривалого часу, коли я була його волонтером. Але цей досвід навчив мене служити іншим людям, і в старшій школі я теж займалася волонтерською роботою. Через кілька років після того, як я припинила допомагати Томмі, я взяла участь у заході «Щасливий день» для дітей із множинними проявами інвалідності. Я повинна була навчати дітей, які не могли почути звуки без спеціальних шоломів. І ніколи не забуду того дня, коли помітила в кінці коридору юнака. Він видався мені знайомим. То був Томмі.

І він не просто стояв.

Він ходив!

Я не могла в це повірити. Сталося диво! Я здалась, а інші волонтери — ні.

З’ясувалося, що Томмі ходив тільки протягом одного року, а потім вивихнув стегнові суглоби. Його батьки не хотіли, щоб він пережив численні хірургічні операції, які могли бути неефективними. У результаті йому довелося сісти в інвалідний візок. Зараз йому вже перевалило за 50, і він живе в спеціальному притулку, а мама Джин щодня його навідує. Батько Томмі помер кілька років тому.

Джин і досі не знає, що здатний розуміти її син, однак стверджує, що він має внутрішній годинник. Томмі знає, коли зазвичай приходить мама, і засмучується, якщо вона не з’являється вчасно. А коли бачить її, то починає сміятися. Вона розважає його музичними іграшками, що світяться й пищать. Джин любить слухати, як він мугикає щось без слів, коли почувається добре.

Минуло кілька десятиліть від того часу, як я вперше прийшла до неї додому, і я дізналася історію життя цієї жінки. Вона розповіла, що її перша дитина померла через три дні після народження. А потім народився Томмі. Він постраждав від нестачі кисню до, під час або після пологів. Протягом шести місяців вони навіть не здогадувалися, наскільки серйозною є його фізична й психічна відсталість, хоч і не бачили жодних ознак розвитку. Він не міг сидіти, не видавав жодних звуків. Спочатку Джин була в розпачі. Але чоловік заспокоював її: «Томмі не знає, що він не такий, як усі інші».

Обоє багато молились. А потім втратили ще одну дитину — їхній син помер у дев’ять років через вітрянку. У результаті в них залишилась одна здорова дитина — син Девід.

Дивом для Джин було не те, що Томмі навчився ходити. Справжнім дивом було те, що він міг спілкуватися з багатьма людьми, які приходили їм допомагати протягом усіх цих років. Томмі став складовою щедрого, дбайливого суспільства. Його не ізолювали в будинку, не відправили до спеціального закладу. У нього були друзі, які щодня його навідували. І в його родини теж.

— Завдяки йому я познайомилася з багатьма чудовими людьми! — розповідала Джин. — Він мій маленький янгол. Томмі сформував увесь мій життєвий шлях.

Він вплинув і на моє життя. Томмі навчив мене віддавати себе іншим. Після нього я працювала волонтером на «Щасливому дні» в нашій школі, в американському Червоному Хресті, зокрема в донорській службі та службі катастроф, а також у «швидкій допомозі» Кентського державного університету.

Томмі вплинув і на життя Андреа. Вона розгледіла в ньому щось таке, чого не змогла побачити я.

— У ньому щось було, — сказала вона мені, — гадаю, в ньому було щось більше, аніж ми думали.

Коли Томмі, граючись, смикав її за волосся, вона думала: «Я знаю, що ти там — усередині».

Томмі допоміг їй сформулювати життєву філософію.

— Я тут не тільки для себе, — казала вона, — а для інших. Ми допомагаємо одне одному впоратися з проблемами.

Томмі допоміг нам усвідомити, що здаватися не можна — ніколи.

Не можна йти геть, перш ніж станеться диво. А то й не одне.