Урок 48 Боягузи не зможуть прославити Божі діяння

До комп’ютера, на якому я працюю над статтями й книжками, приклеєний рожевий аркушик: «Бог не дозволить боягузам славити Свої діяння». Ці слова висмикують мене зі страху, що змушує ціпеніти, і я знову беруся до роботи. Цитата Ральфа Волдо Емерсона — мов той палець дядечка Сема, який указує на мене з агітаційного військового плаката.

Це мій спосіб сказати: «Коли відчуваєш страх, усе одно дій».

Одна моя подруга якось сказала: «Я добре каталася на водних лижах, бо боялася води». І хоча страх стає на заваді, насправді він може бути потужним мотиватором. Він не повинен тебе зупиняти. Він може штовхати тебе вперед. Іноді я хапаю його за руку й кажу: «Ходімо, страху, треба йти!» Я ставлюся до нього як до супутника, якого годі позбутися, однак мені це не заважає. Тягну його за собою, коли пишу. Дія — це справжня протиотрута, коли йдеться про страх.

Багато з нас, відчуваючи страх, одразу гальмують. Соціальна рекламна кампанія «Не майже давай. Давай» ефективна, бо ми бачимо в ній себе. Ми надто часто готові комусь допомогти, але страх перемагає наше співчуття. Ми відмовляємося бути корисними, щедрими, дбайливими й мужніми. Але світ не зміниш, якщо сподіватимешся, що гарні вчинки замість тебе робитиме хтось інший.

То як перейти від страху до дії? Іноді ти робиш малі кроки, а іноді — один гігантський стрибок. Часом тебе рятує віра — і страх забирається геть. Та нерідко страх і віра крокують, узявшись за руки.

Мої друзі, які під час реабілітації відвідують Товариство анонімних алкоголіків, розповіли про такий спосіб: озвучити всі свої страхи, занотувати їх чорним по білому й подивитися їм в очі — раз і назавжди. Наступний крок — поділитися цим списком із людиною, якій довіряєш, і проаналізувати кожний пункт. А тоді молитися, щоб страхи зникли.

Я намагаюся приділяти більше уваги тому, що є протилежним до страху. Мій «м’яз страху» занадто накачаний. А от «м’яз віри» — як у слабкої людини. Я повинна повсякчас його тренувати й вірити в прекрасну цитату: «Божа воля ніколи не приведе тебе туди, де Божа милість не зможе тебе вберегти».

Мене завжди надихають люди, які знаходять у собі мужність і змінюють те, що можуть змінити, — іноді всупереч усім обставинам.

Я познайомилася з Меліндою Елкінс після того, як її матір загинула від рук убивці. Хтось зґвалтував і закатував літню жінку до смерті, а також зґвалтував і побив племінницю Мелінди, якій, на щастя, вдалося вижити. Дівчинка якраз ночувала в бабусі, яка жила в Барбентоні, штат Огайо.

Поліція заарештувала чоловіка Мелінди, Кларенса, звинувативши його в цьому злочині. Присяжні дотримувалися думки, що він і є вбивцею, бо ґрунтувалися на плутаних свідченнях шестирічної племінниці про те, що вона бачила в темряві. Матеріальних доказів на користь того, що це був Кларенс, не існувало. А прокурори звинуватили чоловіка в убивстві, використовуючи слова постраждалої дівчинки, яка пізніше від них відмовилася.

Життя Мелінди перевернулося догори ногами. Вона була в жалобі за матір’ю і водночас втратила чоловіка, якого забрали до в’язниці. Жінка вірила в те, що він не винен, коли в це ніхто не вірив. Протягом семи років його ув’язнення вона не здавалася — ходила до адвокатів, суддів і поліції, закликаючи їх знову відкрити й переглянути цю справу. Тим часом жінка втратила свій будинок, бо ледве виживала, намагаючись поставити на ноги двох синів. У неї не було досвіду в кримінальних справах, але вона прагнула з’ясувати правду. І пам’ятала про силу обіцянки, яку дала матері: знайти справжнього вбивцю.

Мелінда проаналізувала всі подробиці справи. Найбільше її занепокоїв той факт, що коли її маленька племінниця прийшла до тями і побігла до сусідів по допомогу, сусідка не викликала поліцію. Жінка змусила дівчинку чекати під дверима, поки складала речі в сумочку, а тоді відвезла її додому. Мелінда не могла зрозуміти, чому жінка відмовилася викликати поліцію і не дозволила дівчинці зайти. Тож її зацікавив співмешканець сусідки — Ерл Манн. Він жив із цією жінкою та її трьома доньками. Коли Мелінда це з’ясувала, Ерл уже перебував у в’язниці за жорстоке поводження зі своїми дітьми — у тому самому закладі, де відбував покарання Кларенс. Одного разу Ерл викинув недопалок, і Кларенс його підняв. Він надіслав його Мелінді, і та переконала своїх адвокатів провести ДНК-аналіз. ДНК Ерла збіглася з тією, яку знайшли на місці злочину.

Чоловіка Мелінди випустили з в’язниці після семи років ув’язнення.

Інший чоловік вийшов із в’язниці через двадцять років, хоча йому оголосили смертний вирок. Один священик повірив йому й заступився за нього. Панотець Ніл Какут відвідує в’язниці, де перебувають ті, кому оголосили смертний вирок в Огайо, і пропонує свою духовну допомогу. Він знає, що нічого не може вдіяти зі смертними вироками, однак цей служитель католицької церкви допоміг позбутися такого вироку одному чоловікові. Коли він з’ясував, що Джо Д’Амбросіо може бути невинним, то привіз додому кілька коробок із документами і почав розслідувати цю справу.

Він знайшов чимало порушень у справі, яка запроторила Джо до в’язниці, і суд призначив нове розслідування. Під час першого слідства прокуратура приховала десять фактів ключових доказів — цю інформацію просто не надали присяжним, а вона, швидше за все, привела б до вердикту «не винен».

Джо не було де жити, поки він чекав на нове розслідування. Він не мав куди піти. Поки він сидів у в’язниці, його батьки померли. Удова, бабуся чотирьох онуків, яка ледве його знала, дозволила йому пожити в себе. Розалі Лі познайомилася з ним завдяки своїй доньці, яка колись із ним товаришувала — за кілька років до того, як його звинуватили в убивстві.

Роками вона приїздила до в’язниці суворого режиму, щоб навідати Джо. До нього рідко приходили відвідувачі. Батьки його вже померли, а дві сестри жили у Флориді. Протягом двадцяти років чоловік називав її мамою. А коли в нього був день народження, вона купувала кекси в торговельному автоматі і встромляла в них хлібні палички, бо свічок йому не дозволяли.

— Це син, якого в мене ніколи не було, — сказала вона мені. Її чоловік — його теж звали Джо — помер. Коли на свята вона приходила на цвинтар, то клала квіти на його могилу і на могили батьків Джо.

Суддя дозволив чоловікові переїхати до Розалі, поки той чекав на нове судове засідання. Жінка приготувала для Джо маленьку кімнатку з телевізором, телефоном і стереосистемою. Розалі довелося відмовитися від визначника номера й автовідповідача, щоб до телефону можна було під’єднати електронний пристрій, який стежив за пересуванням Джо.

А через кілька місяців суддя оголосив, що в новому розслідуванні немає потреби. І Джо Д’Амбросіо став вільною людиною. Панотець Ніл назвав Розалі справжнім благословенням. «Вона не тільки чує Євангеліє, — сказав він. — Вона за ним живе».

Потрібна неабияка мужність, щоб простягти руку людині, про яку світ волів би забути.

— Я просто намагаюся бути доброю християнкою, — сказала Розалі.

А для цього потрібна справжня мужність.