Урок 35 Не бери до серця. Бери до душі

Одного разу мені зателефонувала моя подруга Вероніка. Вона сказала, що хоче надіслати мені факсом статтю, у якій ідеться про 27 способів жити духовним життям. Чекаючи на факс, я думала про те, що може бути в цьому переліку. Мабуть, якісь старі стандарти — наприклад, молитва з чотками, читання Біблії, відвідування церкви, благодійні пожертви, регулярні зустрічі з духовним наставником.

Або ж автор піде містичним шляхом трішечки далі — і запропонує прокидатися на світанку, щоб співати псалми, поринути у твори Томаса Мертона, Мартіна Бубера або Румі, слухати грегоріанські співи або ж на місяць заховатися від світу в якомусь молитовному притулку.

Отримавши список, я двічі перечитала супровідний лист, щоб переконатися, що це саме той факс. У статті, що називалася «27 способів жити духовним життям щодня» й була опублікована в газеті «Utne Reader», не було жодної з моїх думок. Список у публікації мав заголовок «Цінності та думки» і складався з цитат із різних книжок.

Зокрема, там ішлося про дуже прості речі. Наприклад, пробудження. Хіба це не даність? Так, але ж є різниця між «прокинутись» і «пробудитись». Прокинутись — це коли бурчиш у ліжку і скаржишся: «Боже, ранок настав!» А пробудження — це коли вітаєш новий день: «Доброго ранку, Боже!» Я згадую про це щоразу, коли виникає спокуса втретє вимкнути свій будильник.

Була ще порада гратися з дворовим собакою. Собаки — справжні майстри дзену. Вони знають, коли треба їсти, спати, полювати й розслаблятись. Інша ідея — відкривати двері, коли в них дзвонять. Звучить просто, але більшість із нас просто не відчиняють двері, коли незнайомець просить підписати петицію, збирає пожертви на розвиток музичного гурту або пропонує буклет про його шлях до Бога. Вітай незнайомця, який подзвонив у твої двері, так, ніби він є бажаним гостем.

Один чернець якось сказав: якщо ти молишся і чуєш, що хтось стукає у двері, підійди до дверей і перетвори це на свою молитву. Звучить непогано, але коли я молюсь і хтось стукає у двері моєї спальні, перериваючи мене, важко почути Бога в цьому стукоті.

Ще одна порада — виносити сміття. Навіть її можна розглянути з духовного боку. Аромат троянди, яка щойно розквітла, і сморід гнилої броколі — це два протилежні боки життя. Те, що ми любили живим, помирає і перетворюється на сміття, яке у свою чергу живить щось інше — і воно оживає.

Будь-який досвід, навіть якщо він приземлений чи незначний, вчить нас — це урок, дар, благословення, але тільки якщо ми сприймаємо його духовно. Це може бути будь-що: звільнення з роботи, розлучення, штраф за перевищення швидкості, страх за здоров’я. Просто спитай себе: «У чому полягає цей урок?» Вивчи його, відпрацюй, подякуй за нього — і йди далі. Якось у реабілітаційному центрі я почула історію колишнього алкоголіка про те, як він став безхатченком і жив у притулку. Там він почув, як старенький чоловік скаржився, що має гроші, але вирішив жити в притулку, бо його дружина, діти й начальник просто доводили його до сказу. «Я мрію про те, що так тебе дратує!» — сказав йому безхатченко.

До душі можна брати навіть те, що тебе дратує. Одного разу я пішла по крамницях в універмазі «Macy’s» і перекинула через руку свою улюблену блузку. У магазинах працюють потужні кондиціонери, тож я взяла її на випадок, якщо змерзну. Я купила покривало і простирадла для нашого ліжка й віднесла їх у машину, щоб не носитися з ними під час інших закупів. Поки я складала їх в авто, внутрішній голос радив мені залишити блузку на сидінні. Я не прислухалася до нього. Повернулася до універмагу і ще годину вешталася по крамницях. А коли вже збиралася їхати додому, то зрозуміла, що блузка просто зісковзнула з моєї руки. Я загубила улюблену одежину в магазині одягу! Знайти її не вдалося. Цілісіньку годину в мене був кепський настрій, а тоді я запитала себе: «Що дав мені цей урок?» Він був важливим: прислухайся до інтуїції, бо втратиш останню сорочку. Можливо, втрата блузки запобігла іншій — більшій — втраті.

Ми надто часто намагаємося відшукати Бога не в щоденному житті, а тоді, коли робимо щось духовне: відвідуємо церкву, храм або мечеть; молимось або медитуємо; читаємо Тору, Біблію, Коран або Бгаґавад-ґіту.

А якби ми справді бачили духовне в кожному життєвому виклику, в кожній людині, яка постає перед нами?

Ото було б життя!

Життя моєї подруги Ро було саме таким. Вона завжди дивилася на все з висоти пташиного польоту. Мала дивовижний талант сканувати ландшафт і знаходити в його декораціях Бога. Вміла відшукувати Бога в будь-якій ситуації, знаходячи в ній позитив. Деякі люди відкривають свою душу перед усім світом; душа Ро Юджин була просто на її авто. Вона їздила вулицями на машині з номерним знаком «ЛЮБЛЮВСІХ».

Так і було. Ро любила всіх — навіть тих, хто не завжди їй подобався.

Ті, хто добре її знав, завжди згадують історію про те, як двох її старших дітей одного разу побили двійко дітей із будинку за рогом. Ро відразу взялася до справи.

Гадаю, ми кричали б на цих дітей або на їхніх батьків чи зателефонували до поліції. Але Ро не така. Вона скористалася другою частиною «Молитви безтурботності» і зібрала всю свою мужність, щоб змінити те, що їй до снаги. Вона зібрала свою сім’ю — чоловіка і дітей — і пішла туди, де жили ті «хулігани». У результаті обидві родини помирилися, потисли одні одним руки. А потім співали пісні й досягли перемир’я — і мир охопив усю спільноту.

Ро щиро вірила, що всі ми — духовні істоти з людським досвідом. Ми прийшли в цей світ, щоб навчитися любити й сприймати життя духовно, а не особисто.

Ми втратили цю жінку того року, коли їй виповнилося 79 років. З некрологу я дізналася, що Рослін Юджин заснувала місцеву школу Монтессорі та викладала в ній аж до 70 років.

Вона завжди когось навчала. І вірила, що в кожному з нас є Божа іскра. Вона ж скидалася на фінальний акорд феєрверка. Ця жінка була духовним супергероєм. Вона проходила крізь стіни. Одного разу Ро йшла в темній кухні і вдарилася гомілкою об дверцята посудомийної машини. Замість того щоб вилаятися, вона подякувала Богові, що не вдарилася сильніше.

Коли ж у її житті з’явився рак, вона боролася до кінця. Після хіміотерапії вона втратила все своє волосся і почала носити на лисій голові еластичну стрічку з бантиком. Такі стрічки вдягають на голівки новонароджених — щоб показати, що це дівчинка.

Дивовижно, та з віком Ро молодшала. Ми боялися, що рак стане кінцем «Захопливої історії життя Ро Юджин», та цього не трапилося. Того дня, коли її серце зупинилося, вона вже почала одужувати. Нас не мало б шокувати те, що Ро виснажила своє серце. Але таки шокувало.

На крокву католицької церкви святої Сесілії почепили банер зі словом «ЛЮБЛЮВСІХ». Ми розставили їжу для поминального обіду, а потім сіли в коло й почали молитися, доки не прийшли всі, хто хотів із нами бути.

Одна жінка розповіла, як Ро казала їй: «Труднощі — це нормально. І ти можеш із ними впоратись». Інша ж говорила: «Вона ніколи не казала „У тебе все буде добре“. Вона казала: „У тебе все добре“». Я теж поділилася з присутніми своїм улюбленим «роїзмом»: «Це не неможливо. Це просто життя».

І почула новенький: «Якби мало бути інакше, так би й було». І тоді всі засміялися. Як можна плакати, якщо ця жінка вчила нас: «Усе чудово. Саме в цю мить усе ідеально!»

Так було. І так є.