Урок 39 Мисли позитивно

Мені дуже подобається наклейка на бампер авто з написом: «Не вір усьому, про що думаєш».

Ох, наш мозок може створювати стільки дурниць. Страхи. Обр?зи. Драми. Подеколи це скидається на кінотеатр, у якому показують найгірші у світі фільми категорії Б.

Мій друг Аарон, який успішно лікується від алкоголізму, одного разу сказав таку важливу річ: «Мій мозок намагається мене вбити». Я засміялась, але усвідомила, що це актуально й для мене.

Уяви, що можеш записати всі свої думки у вигляді звукового файла, а потім знову їх прослухати. Я не дружила б із людиною, яка так негативно й критично до мене ставиться. Або ж, як сказав іще один мій друг, котрий також проходить реабілітацію: «Мені треба повиганяти з голови всіх тих людей, які живуть там задарма». Коли проженеш негативні думки, то зможеш запросити на їхнє місце нові.

Хіба не чудово було б побачити власні думки з певної відстані? Мені так подобається отой пристрій із книжок про Гаррі Поттера, за допомогою якого ти можеш завантажити все зі свого мозку й побачити серпанок думок і спогадів, які затуманюють твій розум. Його називають Виром Пам’яті — і він нагадує велику пласку кам’яну чашу. Цей фантастичний пристрій дозволяє людині дістати спогади або зайві думки — і переглянути їх пізніше. По-справжньому розгледіти різноманітні візерунки, зв’язки та звичні думки, які перевантажують мозок або, навпаки, очищують його.

Зазвичай думки, які мене бомбардують, — це найрізноманітніші форми сумнівів у собі. Хто не почувається невдахою глибоко всередині? Очевидно, більшість із нас так і думають. Якось я прочитала у «Wall Street Journal» статтю про в’їдливі коментарі, які з’являються серед наших думок. Мою увагу привернув заголовок: «Як змусити замовкнути голос, який стверджує, що ти шахрай».

Виявляється, в кожному з нас живе своєрідний паразит, внутрішній критик, невихований сусід по кімнаті. Навіть люди, які зовні видаються успішними, — лікарі, директори, вчені — можуть жити з постійним компаньйоном у голові, який усе збурює та стверджує, що вони недостатньо хороші.

Жінки страждають від цього більше, ніж чоловіки? Вердикт є очевидним. Я відчуваю свою провину через надмірність думок, як і безліч інших знайомих мені жінок. А в більшості знайомих чоловіків, здається, є кнопка «ВИМКН». Вони можуть почути погану новину перед сном, кілька хвилин нервуватимуть, а тоді побажають «на добраніч» і солодко захропуть. А от їхні дружини півн?чі не зможуть заснути, хвилюючись через неприємності.

Іноді здається, що чоловіки ховаються у своїй «чоловічій печері», щоб уникнути галасу. Можливо, в їхніх головах узагалі панує спокій, і вони ховаються, щоб урятуватися від того, що вихлюпується з нашого мозку. Я рідко коли знаю, про що думають чоловіки. Коли я питаю про це свого чоловіка й синів, вони зазвичай відповідають: «Ні про що».

Звісно, це стосується не всіх чоловіків. Серед моїх знайомих є й такі, які просто «з’їдають» себе зсередини. У мого друга Роба щодня виникає купа сумнівів, і він жорстоко картає себе за уявні недоліки та помилки. І називає це «щоденним самокатуванням».

Як і мозок Роба, мій мозок продукує всілякі дурниці. У мене немає кнопки «ВИМКН», але я принаймні вчуся зменшувати звук самокритики. Довелося зробити це після того, як я пройшла тест у «Wall Street Journal», щоб дізнатися рівень моєї самокритичності. За шкалою дисфункційного ставлення до себе в мене був «високий рівень самокритики й перфекціонізму».

Я завжди переконана, що люди погано про мене думатимуть, якщо я зроблю якусь помилку, навіть коли існує велика вірогідність, що вони взагалі про мене не думають. Знову ж таки, оскільки я маю свою газетну колонку, деякі читачі залишають обр?зи в моїй голосовій пошті або ж пишуть гидкі коментарі в моєму блозі, якщо мають інакшу думку про щось. А відкинути негатив убік не завжди легко.

Я намагалася замінити негатив позитивом, наклеюючи мудрі думки всередині аптечки, що висить у ванній кімнаті, і щоранку їх перечитуючи. Та по-справжньому ситуація змінилася тільки тоді, коли я усвідомила, що мої думки здатні формувати моє життя. А яке життя хочеш створити ти? Страхітливе? Дружнє? Радісне? Сумне?

Я часто роблю паузу, щоб запитати себе: «Ти хочеш бути щасливою?» А тоді відповідаю: «Тоді говори і думай відповідно».

То як же можна позбутися свого внутрішнього критика?

Психологи, до яких я ходила, книжки, які прочитала, і друзі, які проходили реабілітацію, дали мені чимало корисних порад.

Заведи щоденник і занотовуй свої думки. За кілька тижнів перечитуй свої нотатки, щоб дізнатися, через які шаблони ти все ще тупцяєш на місці. А потім вирішуй, як їх позбутися за допомогою нового мислення та дій.

Намагайся позбутися негативних думок, щойно вони з’являються і ти відчуваєш, що вони завдають тобі шкоди. Я з’ясувала, що дуже корисно носити в кишені картонну картку з позитивним твердженням і використовувати її як «замінник думок». Це вислів, який я перечитую і нагадую собі знову й знову щоразу, коли в мене з’являються сумнівні думки. Думка як з’явилася, так і пішла геть — її вдалося замінити.

Зосередься на тому, яку користь ти можеш принести іншим. Коли виникають сумніви, допомагай комусь іншому — виходь за межі власного світу.

Відволікай себе від надмірного негативного мислення. Щоразу, коли помітиш, що поринаєш у тривогу, скажи собі таке, що зможе тебе відволікти. Використовуй слово, яке одразу висмикне тебе з негативу: банановий коктейль, соняшники, відпустка.

Присвячуй негативному мисленню півгодини на день. Роби це в чітко встановлений час, а в інших ситуаціях нагадуй собі, що для цього «ще не час». Відкладай негативні думки на потім.

Наприкінці кожного тижня занотовуй свої маленькі досягнення, перемоги й благословення, щоб «поласувати» ними пізніше.

Мені також дуже допомогли поради друзів, які проходили реабілітацію. Вони постійно радять проводити «аудит думок» і перевіряти, на чому ті ґрунтуються — на фактах чи вигадках. Тому я навчилася гальмувати й питати себе:

Ця думка — реальний факт чи фантазія, покликана мене лякати?

Чи існують вагомі докази на користь того, що це факт?

Якщо я вхоплюся за цю думку, це призведе до покращення чи скорочення мого життя?

Чи збільшить таке мислення мої шанси на те, щоб стати щасливішою, радіснішою і вільнішою, а чи навпаки — зменшить?

Завдяки такому мисленню я наближаюся до радості, яку прагну отримати від життя, чи віддаляюся?

Пуф. Пуф. Пуф. Пуф. Завдяки цим запитанням вибухає кожна «думка-бульбашка», що з’являється в моїй голові. Звісно, можеш посміятись, але принаймні спробуй це зробити.

Я все ще працюю над рештками уявлення «Я не досить гарна». Одного разу влітку я молилася на березі моря про те, щоб назавжди від нього звільнитися. Вдивлялася в обрій і запитувала: «Чи зможу я колись повірити в те, що я самодостатня особистість? Як мені зцілитися?»

І я отримала відповідь — швидку і досить голосну, щоб її можна було почути в шумі хвиль, які розбивалися об берег: «Допомагаючи іншим повірити в їхню самодостатність».

Еврика! Це припало до душі навіть моєму внутрішньому критику.