Урок 20 Приходь вчасно

Це настільки просто, що ніколи не спадає нам на думку.

Тільки уяви: як змінився б цей світ, якби кожен вчасно приходив на роботу чи до школи, приїжджав до аеропорту, на побачення, весілля, у гості до дітей, на родинні посиденьки…

Я й сама колись постійно спізнювалася: на уроки, концерти, до церкви, у кіно, на зустрічі з психологом, на роботу, обід, вечерю, на зустріч із друзями за десертом. Байдуже, хотіла я потрапити на подію чи ні, — я спізнювалася завжди. Якщо якийсь захід починався о 9-й ранку, я виходила з дому о 9:00 або навіть пізніше. Я ніколи не намагалася визначити, скільки знадобиться часу, щоб туди дістатися. Ніколи не думала про людей, які на мене там чекали й навіть гадки не мали, куди ж я поділася, як не думала про людей на шосе, яких обганяла, збільшуючи швидкість, щоб устигнути.

Водночас я ненавиджу на когось чекати. А хто ж любить? Ти починаєш дратуватись і думати, чи прийде ця людина на зустріч. У мене є «правило 30 хвилин»: якщо хтось не з’являється протягом цього часу, все скасовується. Коли я розповіла про це правило Брюсові, який згодом став моїм чоловіком, він зателефонував мені, коли їхав на наше перше побачення. Я скривилася, відповідаючи на дзвінок, бо була впевнена, що він хоче попередити мене про те, що спізниться.

— Ти розповіла, що буде, якщо я запізнюся на півгодини, — сказав він. — А що трапиться, якщо я приїду на півгодини раніше?

Це мене вразило. Чоловік, який хотів приїхати раніше, змусив мене відчути себе важливою. Жінкою, яку поважають. Цінують. І завдяки йому я усвідомила, що зі свого боку не пропоную цього іншим.

Випадок із незнайомцем в аеропорту переконав мене, що коли ми приїжджаємо вчасно, то робимо гарну послугу іншим людям. Він прибув до міжнародного аеропорту Гопкінса в Клівленді, щоб пересісти на інший літак і полетіти додому. День був прохолодний, але його одяг свідчив, що чоловік повертається додому після відпустки: шорти, сандалі, біла футболка, яка підкреслювала засмагу. Він промчав аеропортом, випереджаючи своїх дружину й сина на шість метрів, і дістався потрібного місця саме в ту мить, коли літак почав рухатися.

Його бронзова засмага набула багряного відтінку. Чоловік не тямив себе від люті. Він не встиг на свій рейс! Незнайомець почав кричати на всіх людей довкола нього. Будь-яка людина в уніформі ставала його мішенню. Злякана дружина опустила голову, а синові було соромно. А батько не вгавав: «Ви жахливі люди! Я просто не можу в це повірити!»

Потім він почав звинувачувати працівників служби безпеки в тому, що вони його затримали. Працівника, який не випустив його на злітну смугу, стюардесу, яка просто пройшла повз. Винними були всі, крім нього самого.

Запізнившись на літак, цей чоловік зробив усе можливе, щоб зіпсувати день усім іншим. Я стояла й чекала на свій літак разом із трьома незнайомими людьми. Ми хитали головами, коли бачили, як він псує життя працівникам аеропорту. «Приїжджай вчасно», — в один голос мовили ми.

Уяви, як би змінився світ, якби ми все робили вчасно. Більше жодних вибухів люті на дорогах. Нікому не бракує часу, щоб кудись дістатися. Менше штрафів за перевищення швидкості. У кожного було б досить часу, щоб урахувати можливі затримки й перешкоди.

Я хронічно запізнювалась, аж поки моя психолог-консультант не порадила мені звернути особливу увагу на проблему часу.

— У вас із ним великі проблеми, — сказала вона. — Ви поводитеся так, ніби його не існує, ніби живете в зоні поза часом.

І вона мала рацію. Усередині мене жила дівчинка-підліток, яка бунтувала й не бажала приходити вчасно. Я відмовлялася носити наручний годинник і не хотіла, щоб мене заганяли в кут години, хвилини й секунди. Дуже довго я не поважала час — ані свій, ані чийсь. Мама частенько повторювала: «Ти запізнишся навіть на свій похорон». О, з цим я б змирилася. Якщо запізнюватись, то тільки в таких ситуаціях.

Чому запізнення — це погано? Бо тоді засмучуються інші. Вони вважають тебе невихованою людиною, яка нікого не поважає, — і це справді так. Вважають, що ти неуважна, некомпетентна й егоцентрична — і це теж правда. А тоді ти маєш погану репутацію. Люди переконані, що не варто на тебе покладатися. А якщо вони не вірять, що ти з’явишся вчасно, то як їм повірити в те, що ти виконаєш усе обіцяне? Вони просто не сприймають тебе всерйоз, адже твоє слово нічого не варте.

Звісно, адже ти вибачаєшся і сиплеш обіцянками, які навіть не маєш наміру виконувати. Урешті-решт брешеш або кажеш напівправду щодо причини запізнення, щоб мати кращий вигляд у їхніх очах. Ти яскраво змальовуєш затор або те, скільки кварталів тобі довелося тягнутися позаду шкільного автобуса, як повільно їхала стара пані в авто перед тобою… А насправді ти просто проспала, спробувала встигнути щось зробити, перш ніж вийти з дому, не залишила проміжку між зустрічами або не з’ясувала, скільки часу потрібно, щоб дістатися необхідного місця.

Запізнення спричиняють стрес — і йдеться не тільки про тебе, але й про інших. Це суцільні «американські гірки», сповнені драми й адреналіну. Я насолоджувалася цією дешевою розвагою, доки не зрозуміла, що, поки я радію вгорі, є хтось, хто досі внизу.

Запізнення псують стосунки. Уяви, як жахливо почуваються твої діти, коли ти постійно запізнюєшся, щоб забрати їх зі школи, а ще — на змагання. Жахливо змушувати їх хвилюватися — вони ж не знають, чи з’явишся ти взагалі, щоб подивитись, як вони грають у футбол, баскетбол чи хокей. Чи прийдеш ти на п’єсу або репетицію, щоб побачити, як вони грають свою роль?

А ще є розлучені батьки, які спізнюються, коли мають забрати дітей на вихідні. Дитина визирає у вікно й зі сльозами дивиться на кожну машину, розуміючи, що це знову не її мама чи тато. Навіщо змушувати її хвилюватися й думати, що ти про неї забув? Чи не краще приїхати ще до того, як вона підійде до вікна? Цінуй їхній спокій — приїжджай завчасно, щоб дитина знала, що для тебе багато вартий час, який ви проводите разом. Нехай не буде такої миті, коли їй спаде на думку, що тобі байдуже, ти не приїдеш.

Запізнення — поганий приклад для наслідування. Не вчи дітей змушувати людей чекати, не давай їм зрозуміти, що це нормально — влаштувати помпезну появу й задешево потішити своє еґо за рахунок інших, коли запізнюєшся на зустріч.

Я бачила людей, які запізнювалися на похорони й весілля, і це привертало увагу присутніх до них, а не до людини, заради якої всі зібралися. То чому ж дехто з нас хронічно спізнюється?

— Я прокрастинатор, — каже така людина. Але що означає це поняття насправді? Колись я почула думку, що прокрастинація — це страх з університетською освітою. Це «величне» слово, за допомогою якого ми можемо виправдати себе, відклавши справи на потім або відмовившись щось зробити. Ми не приїжджаємо вчасно, бо відчуваємо страх перед людьми, з якими маємо зустрітись. Або ж боїмося приїхати надто рано, коли доведеться чекати когось на самоті.

Для декого це щось на кшталт «гри у владу» — спосіб контролювати інших через змушування їх чекати. Ти ніби сповільнюєш обертання їхньої планети. Для інших це найдешевший спосіб стати бунтарем і створити якусь драму.

Деякі люди хронічно спізнюються, бо не вміють комусь відмовляти й не мають досить часу для всіх тих речей, на які вже погодилися. Та чи можна сказати, що ти справді на щось погодилася, якщо все одно запізнишся і все пропустиш?

У військових є девіз: «Якщо ти не прийшов за п’ять хвилин до початку, ти спізнився». Є ще один варіант: «Якщо ти прийшов на п’ять хвилин раніше, ти прийшов вчасно. Якщо прийшов вчасно — спізнився. А якщо спізнився — тебе звільнено!»

Більшості з нас навіть не спало б на думку запізнитися на співбесіду щодо роботи. Коли хочеш справити гарне враження, то приходиш за п’ять хвилин до призначеного часу. Та варто людині отримати роботу, як вона починає щодня запізнюватися на п’ять хвилин і абсолютно на це не зважає.

Я вчасно розвернула своє життя на 180 градусів. Звісно, я не ідеал, але в більшості випадків намагаюся залишити 15-хвилинну «буферну зону» між подіями. Я залишаю у своєму розкладі місце, щоб «видихнути». Тому мені не бракує часу на те, щоб знайти зручне місце на паркінгу, зателефонувати звідти комусь, зайти до туалету, розслабитися, помолитися, зробити паузу, підготуватися до чогось і просто подихати. Коли я дізнаюсь, о котрій буде зустріч, я додаю п’ятнадцять хвилин, час на дорогу і тільки потім можу вирахувати, о котрій годині маю вийти з дому.

Коли ж подорожую літаком, я приїжджаю до аеропорту за дві години до свого рейсу. Раніше я могла мчати через весь аеропорт і підніматися на борт аж тоді, коли літак вже збирався їхати на злітну смугу. Тепер це неможливо. Я залишаю додатковий час на випадок перевірки на дорозі, затору, пробитого колеса, відсутності вільних місць на паркінгу або довгих черг на реєстрацію. Приємно зареєструватися на рейс, а тоді почитати книжку, перевірити електронну пошту, поїсти, розслабитись і підготуватися до того, що чекає на тебе там, куди ти летиш.

Я також скористалася й іншими порадами, які мені давали друзі. Заводь будильник на п’ять хвилин раніше. Подивись прогноз погоди звечора, щоб парасоля й гумові чоботи вже стояли коло дверей уранці. Напередодні підготуй одяг, запакуй обід, залий пальне в бак, поклади гроші в гаманець — на випадок, якщо доведеться десь обідати чи паркуватись. Я щодня кладу ключі в одне й те саме місце — у кошичок коло задніх дверей — щоб не гаяти часу на їх пошук. Цього мене навчив чоловік. Коли ми одружились, я щотижня витрачала по кілька годин на те, щоб знайти ключі. Він навіть купив мені брелок, що реагував на плескання в долоні, щоб їх було легше шукати. Звісно, брелок я загубила.

І ось найбільша зміна: я обмірковую те, що маю намір внести до календаря, перш ніж чорнило торкнеться паперу. Я роблю паузу, перш ніж сказати «так», і питаю в кожної людини, скільки часу знадобиться на те, щоб наші домовленості втілились у життя. А потім знову роблю паузу й питаю себе, від чого мені доведеться відмовитись, щоб на це погодитись. Усе на світі можна обміняти на щось інше. Щоразу, коли ти кажеш чомусь «так», ти кажеш «ні» чомусь чи комусь іншому, і нерідко самому собі. Я починаю частіше казати «ні», а не «так».

Коли ж ідеться про виконання завдань, я приділяю кожному з них певну кількість часу. Скільки часу справді знадобиться на його виконання? Таким чином, на одній сторінці мого календаря не накопичується купа обов’язкових справ, які неможливо увіпхати в 24 години.

Замість того щоб постійно спізнюватися, ти можеш стати людиною, яка з великою вірогідністю приходить вчасно, людиною, на яку можна покластися.

Так, життя непередбачуване, але ж ми такими бути не повинні.