Урок 32 Будь оригіналом — торуй власний шлях

Найкращі промови на врученні дипломів — стислі. Довгі промови мало хто запам’ятовує. Промова Лінкольна в Ґеттісбурґу тривала дві хвилини. А хтось тоді говорив і дві години. Проте мало хто запам’ятав промову Едварда Еверетта.

Лінкольн, мабуть, був надто скромним чи надто наївним, коли сказав: «Світ не дуже зауважить і недовго пам’ятатиме те, про що ми тут говоримо. Та він ніколи не забуде того, що зробили ці люди». Ми ніколи не забудемо його слова, висічені на меморіалі у Вашингтоні: «…уряд з народу, створений народом і для народу, не зникне з лиця землі».

Я не пам’ятаю, хто виступав на врученні атестатів у школі чи дипломів в обох університетах, де я навчалася. Я й сама виступала з вітальними промовами в середній школі, коледжі, поліцейській академії. Коли я цікавилася промовами поважних ораторів, то з’ясувала, що більшість із них закликали випускників торувати власний шлях, цитуючи Генрі Девіда Торо, який писав, що треба марширувати під інший барабан.

Як же торувати власний шлях?

Дозволяй життю «обтесувати» тебе. Небажана робота може привести тебе до кар’єри, про яку мрієш. Коханий, за яким сохло твоє серце, може піти, але в цьому є плюс — можливість знайти свого ідеального партнера на наступній вечірці. Неприйняття — це обов’язкова складова процесу твого формування. Коли я закінчувала коледж, то розіслала 30 своїх резюме й отримала 30 відмов. Болісний процес втрати можливих варіантів привів мене до дверей, які були відчинені: до посади журналіста в маленькій газеті. І то був старт моєї кар’єри.

Ніколи не кажи «ніколи». Пам’ятай: небажана робота може привести тебе до кар’єри, про яку мрієш.

Я казала собі, що ніколи не писатиму новин про діяльність уряду та бізнес. Надто нудно, надто стисло, надто сухо. І якою була моя перша робота? Я писала про діяльність міської ради для «Lorain Journal» у місті Лорейн, штат Огайо. А наступна? Статті про бізнес для «Beacon Journal» в Акроні. «Неправильна» робота в правильному місці.

Розширюй свої обрії. Замість того щоб чекати, поки керівник дасть тобі нову посаду та перелік обов’язків, придумай власну посаду і вростай у неї. Ніколи не кажи: «Я просто … (додай сюди необхідне)». Поводься так, ніби ти є чимось більшим. У першу чергу працюй відповідно до програми начальства, але завжди май і свою програму. Замість того щоб чекати, коли твій новий коханий скаже «я тебе кохаю», чому б його не випередити? Ризикуй — кохай першою.

Люби процес свого розвитку, адже ти не завершений продукт. Ти постійно розвиваєшся. Шануй прекрасний витвір Майстра. Відкривай план своєї душі. Твори. Будь зухвалою. Незвичною. Шокуй. Будь оригінальною. Будь собою. Я пам’ятаю історію про чоловіка, який настільки захоплювався роботою матері Терези, що часто писав їй про те, що планує приїхати до Калькутти й працювати з нею, перетворити це на справу всього життя. Одного разу він отримав від неї листа зі словами, що його вразили: «Знайдіть свою Калькутту».

Створи власну мапу. Не шукай своє місце в цьому світі — придумай його. Не користуйся чужою мапою. Проблема з мапами (крім того, що їх дуже важко правильно скласти знову) полягає в тому, що вони приводять тебе тільки туди, де хтось уже побував. Ось чому не існує мапи того, що чекає на тебе в майбутньому. До того ж вони такі консервативні — на них немає знаків оклику.

Не треба їхати до Нотр-Даму тільки тому, що всі твої рідні вже там побували, коли насправді твоє серце хоче бути в Джорджтауні. Не вступай до коледжу, якщо мрієш працювати на залізниці і свисток потяга лунає в твоєму серці з дитинства. Не залишайся в малому містечку, щоб працювати в сімейному бізнесі, якщо твоя заповітна мрія — сцена в Нью-Йорку або режисерське крісло в Голлівуді.

Коли вийдеш за межі мапи, користуйся компасом — він є в кожного з нас. Усередині. Цей компас указує на твою істинну північ, на місце, призначене саме для тебе, на точку, яку приготував для тебе Господь. Звіряйся з ним щоразу, коли відчуваєш, що заблукав.

Слухай себе. Нехай довкола стихнуть усі голоси. Люди проходитимуть повз тебе і струшуватимуть твою скляну кулю зі снігом — твій власний маленький світ. Критичне зауваження, якісь плітки, двері, які зачинилися перед тобою, — і сніжинки починають кружляти. Зберігай спокій. Мовчи. Нехай сніжить. Завірюха з часом ущухне, і ти зрозумієш, що головний скарб усередині залишився незмінним і міцним.

У кожного є його істинне місце. І твоє не належить нікому, крім тебе.

У більшості з нас найважча частина життя починається після церемонії вручення дипломів. Китиці на університетських капелюхах — набакир, капелюхи скинуто, промови забуто. І невдовзі ти можеш покладатися тільки на себе у світі магістратури, роботи, мандрівок чи військової служби. Якусь мить ти абсолютно впевнений у своєму виборі й навіть вихваляєшся ним. Та одного разу запитуєш сам себе: «Чорт забирай, що це я утнув?»

Це може статися тоді, коли ти зрозумієш, що живеш в одній кімнаті з людиною, яка не вважає за потрібне користуватися дезодорантом. Або ж у військовому таборі тобі буде дуже сумно, і ти замислишся, чи зможеш протриматися там ще хоча б годину. І водночас ти не можеш розчарувати батьків і просто піти звідти, бо всі чоловіки у твоїй родині з діда-прадіда служили країні, і ти не можеш їх підвести.

Або ж чоловік, із яким ти хотіла обійти всю Європу з рюкзаками, раптом закохується й кидає тебе в молодіжному хостелі у Франкфурті без копійки за душею, і ти маєш сама про себе подбати.

Або робота, на яку ти покладав стільки надій, куди прийшов у новому костюмі з блискучим портфелем, ущерть заповненим твоїми мріями, виявляється суцільним «спанням на столі» чи своєрідним чистилищем на чолі з начальником, від якого в тебе сіпається око, кривиться обличчя і тремтять руки.

А можливо, тобі все видається зрозумілим, і шлях, яким ти крокуєш, щойно вкрили свіжою бруківкою й чітко нанесли на мапу. Та одного дня ти наштовхуєшся на яму, а потім треба щось об’їхати, а тоді виявляється, що ти заблукав. Дорога розгалужується, тобі доводиться обирати напрямок. А якщо ти зробиш неправильний вибір? Або ж дорога раптом закінчиться, і в тебе виникне спокуса повернути назад. Саме тоді тобі доведеться прокласти новий шлях.

Доведеться прислухатися до голосу власної душі. Вона-бо знає, навіщо ти сюди прийшов, ким маєш стати і що треба робити. Саме тут ти почуєш найглибшу, найбільш зрозумілу істину — тут, де ніхто не галасує, немає статичних перешкод і гамору світу. Це місце, де ти почуєш, як із тобою розмовляє Бог, якщо будеш до цього готовий. Подорож до власної душі — це єдина подорож, яку варто здійснити. І дістатися туди можеш лише ти.

Ти можеш переглядати університетські курси, щоб зрозуміти, як жити далі; запитувати друзів, як планують діяти вони; запитувати поради в батьків та вчителів. Заповнювати численні бланки заяв про прийняття на роботу чи намагатися потрапити до армії, військово-морських, військово-повітряних сил або десантних військ.

Але куди тебе кличе Бог?

У цьому світі Він створив для тебе особливе місце — його не має права зайняти хтось інший. І тільки ти можеш з’ясувати, де воно розташоване. Тобі не наказують прийти туди, а запрошують. І щоб за це подякувати, ти здійснюєш мандрівку до власної душі, відкинувши те, ким тебе хочуть бачити батьки, друзі чи вчителі. Ти крокуєш, не зважаючи на бажання всіх інших. Залишаєш позаду те, чого від тебе чекає світ, і не обираєш чужу мрію.

Ти спокійно сидиш і прислухаєшся до себе. І почуєш те, що дехто називає тихим голосом Бога, а інші — інтуїцією. А потім підживлюватимеш пристрасть, що палає всередині, — і байдуже, чи то крихітна іскорка, яка просто спантеличує, чи полум’я, що реве й поглинає тебе.

Це не завжди буде легко. Виникатиме спокуса задовольнитися тим, що маєш. Ти можеш хвилюватися через конкуренцію. Але в те місце, яке Бог створив виключно для тебе, не покличуть когось іншого. Ніхто не принесе туди твій життєвий досвід, таланти, силу, слабкості, бажання і мрії. Твоє місце в цьому житті належить тільки тобі.

Якщо намагатимешся стати кимось іншим, то програєш. Світ уже має цих людей. І йому потрібен ти.

Шлях, який ти торуєш, для когось нічого не важитиме — і не повинен. Він належить тобі.

Зроби перший крок.