Урок 33 Візьми на озброєння силу надії

Щовесни мені телефонує мій друг Кевін, щоб запитати, якою буде головна ідея моєї великодньої колонки.

А я у свою чергу запитую, яку проповідь він виголосить на Великдень, адже Кевін — католицький священик. Ми обмінюємось ідеями, торкаємось інших тем і закінчуємо розмову, не знайшовши відповіді на головні питання. А пізніше з’ясовуємо, що ідея в нас одна й та сама.

Якось Кевін запитав: «Що дає тобі надію?» Відповіді в мене не було. Чи, можливо, їх було так багато, що обрати якусь одну було складно.

Що ж дає мені надію?

Перший крокус, який пробивається крізь землю. Набубнявілий бузок. Аромат гіацинтів. Пташине гніздечко з крихітними блакитними яєчками. Перший весняний метелик. Подвійна веселка.

Вагітні жінки та наречені, які весело сміються. Бачити, як поволі розкриває свою долоньку немовля. Плавці оранжевої золотої рибки, яка плаває під шаром криги в ставку.

Вірші Біллі Коллінза, Едріен Річ та Джерарда Менлі Гопкінса. Церковні гімни на кшталт «Дивовижної благодаті», «Не бійся» та «Який величний Ти».

Кульбабка, що проростає крізь бетон у пошуках сонячного світла. Останній осінній листочок, який відмовляється падати з гілки. Конюшина з чотирма листочками.

Синє небо Ван Гога і танцівниці Деґа в спідницях із пір’я.

Нові ноти. Виборчі бюлетені. Добрі незнайомці.

Ченці всього світу, які щоденно моляться за мир. Рядки з Біблії: «Нехай не тривожиться серце ваше» (Іоанн 14:1) та обітниці в Ісаї 25:8: «Він поглине смерть навіки, і зітре Господь Бог сльози з усіх облич».

Кожний світанок, що просочується крізь пітьму.

Життєві уроки Макса Кліланда, Стівена Гокінга, Рози Паркс, Анни Франк, Гелен Келлер, Бетховена і містера Роджерса.

Фільм «Втеча з Шоушенка».

Копійки у фонтанах. Побажання на день народження. Сукні для першого причастя. Відкриття великого турніру з гольфу.

Новонароджені лошата. Кондитерська, де повно-повнісінько весільних тортів. Випадковий нарцис, який незрозуміло як виріс на пустирі. Студенти, які обирають журналістику.

Донори органів — такі, як донька моєї двоюрідної сестри, завдяки якій вдалося повернути зір двом людям, і чоловік, який віддав моїй подрузі Бет нирку — це врятувало її життя.

Черниця, яка сказала: «Я робила все для того, щоб бути доброчесною. Але Богові не потрібна доброчесність. Йому потрібна моя любов».

Алкоголік, який узявся за себе і сказав іншому: «Я думаю, що Бог ходить серед нас».

Літак, що здіймається в повітря. Свічки на день народження, перш ніж хтось загадає бажання й дмухне на них. Усі ці зграйки весільних гостей, які позують для фотографій коло фонтанів у Клівлендському художньому музеї.

Чиста сторінка в новому щоденнику.

Слово «даєну», що раз по раз повторюється під час Песаху — визнання того факту, що «було б достатньо» просто бути звільненими з рабства. Перетнути море. Знайти суходіл. Мати їжу в пустелі.

Моя глуха подруга Деббі, яка розуміє слова за рухами моїх губ, навіть коли я говорю надто швидко.

Церковні намети з написами: «Чим є для тебе молитва — кермом чи аварійним гальмом?»

Брудна калюжа, в якій хлюпочуться горобці. Захід сонця, який змушує забути про поганий день.

Слова з книжки Алана Патона «Плач, люба країно», які описують любов як єдину річ, що має довершену силу.

Нові виборці. Дитина, яка несе додому стос книжок із бібліотеки. Коли їдеш повз ферму, на якій вільно пасуться корови.

Псалом 43:3–4: «Дай мені світло Твоє й істину Твою; нехай вони ведуть мене і приведуть на святий пагорб Твій і в обителі твої. І підійду я до вівтаря Божого, до Бога моєї радості».

Каплиця мучеників у Єзуїтському притулку Парми.

Мій племінник, який повернувся з коледжу додому і каже: «Ні, я не виріс, відколи ви мене бачили, я просто перестав сутулитися!»

Голівка немовляти, яка пахне солодше, ніж дощ.

Пісні в стилі кантрі, у яких трапляються слова: «Кохай так, ніби не боїшся бути самотньою». Студентка-літератор із Коледжу урсулінок, яка колись сказала мені: «Перо не має страху. А голос часто боїться».

Псалом 30:11: «На танок перетворив Ти плач мій, зняв із мене веретище й підперезав мене радістю».

Авторки Кетлін Норріс, Джоан Чіттістер і Енні Діллард. Студенти-піаністи професора Пола Шенлі в клівлендському Інституті музики.

Пухнасті «котики» на вербі.

Черниці-кармелітки, які, здається, співають серцем на Великдень.

Немовля в яслах. Порожня гробниця.

Коли на Великдень у церкві повно-повнісінько людей. Фіолетові крокуси, що визирають з-під снігу.

Фермери, художники й поети. Світло на світанку і в сутінках. Бачити, як сонце ніжно торкається трави, і знати, що Бог про мене дбає.

Історії, що їх розповідають вітражі.

Малюк, який тримає букетик зі щойно зірваних кульбабок так, ніби це розкішні троянди.

Незнайомець, який бажає здоров’я, коли чхаєш.

Дошкільня, яке всоте за останні п’ять хвилин запитує: «Чому?»

Жителька притулку для людей похилого віку, яка не може згадати своїх рідних, але пам’ятає кожне слово молитви «Отче наш».

Пожежники й офіцери поліції, які ризикують своїми життями заради незнайомих людей.

Підліток із фіолетовим волоссям і пірсингом у всьому тілі, який притримує двері перед жінкою з подвійним візком.

Коли в тих, хто пережив рак, відростає нове волосся. Прийомні батьки.

Однорічний малюк, який робить перші кроки. Пацієнт після інсульту, який знову вчиться говорити.

Черниці в рясах.

Новини про народження дітей у газетах. «Золоті» весілля.

Люди, які готові ділитися тим, що дає їм надію, наприклад учителька Меріл Джонсон із Клівленда. Коли вона запитала про це своїх восьмикласників середньої школи Чарлза Еліота, що розташована в бідному районі, вони відповіли:

Це коли моя хвора бабуся, яка три дні була в лікарні, повертається додому з усмішкою на обличчі і готова зіграти в покер. (Дріелль)

Прогулюватися своїм районом і бачити, що тут більше немає банд. (Кертіс)

Просинатися зранку з ароматом мила «Dove» на обличчі. (Майк)

Грати в баскетбол і гарно володіти м’ячем. (Роберт)

Чути, як сміються діти, які бігають у парку. (Джаррольд)

Запах гамбургерів і картоплі фрі з «Макдональдса» на нашій кухні, тому що мама вирішила сьогодні не готувати. (Деметріус)

Сидіти у своїй кімнати і читати «Загартовані вогнем». (Тімоті)

Сильні татові руки, що обіймають мене, коли хочеться поплакати. (Брітні)

Бачити, як щовечора в куточку мого вікна сяє яскравий місяць. (Лавель)

Аромати бабусиної листкової капусти, спагеті з сиром, заправки, картопляного салату, шинки, солодкого ямсу і бататового пирога в неділю. (Шамека)

Чути глибокий голос мого тата. (Рашида)

Відмикати двері ключем і заходити в наш прекрасний дім. (Жасмін)

Можливість щодня користуватися гарячою і холодною водою. (Катріна)

Знати, що, якщо я довірюся Богові, зі мною все буде гаразд. (К’яра)

Дзвінкий сміх мого новонародженого братика. (Брентон)

Солодкий запах моєї домівки. (Антоніо)

Бачити, як бабуся працює в саду без своїх знеболювальних пігулок. (Чез)

Прокидатися вранці й відчувати смачні запахи страв, які мама готує на кухні. (Пол)

Те, що мене більше не грабують, коли я повертаюся додому суботнього вечора. (Делонте)

Молитися Богові, дякуючи Йому за те, що Він пробуджує мене вранці протягом останніх 13 років. (Кейона)

Чудові вірші та історії Майї Анґелу, які вчать мене радіти тому, що я така, як є, байдуже, що кажуть інші. (Ніколь)

А я б до цього додала: «Учителі — такі, як Меріл Джонсон, — завдяки яким ми маємо підстави сповнитися надією».

А що дає надію тобі? Переглянь своє життя — і знайдеш відповідь усюди.