Урок 41 Здійсни чиюсь мрію

Ніколи не пізно змінити курс чийогось життя.

Шість десятиліть тому все життя Леонарда Чарториського було розплановане наперед.

Він хотів стати стоматологом.

Цей чоловік три роки служив у військово-морському флоті під час Другої світової війни й сидів у череві літака як стрілець. Повернувшись додому, він скористався Актом про працевлаштування демобілізованих військовослужбовців, щоб вступити до коледжу. Улітку 1946 року Леонард вступив до Університету Джона Керролла. Його дружина Джоанна виховувала чотирьох дітей; він удень працював, а ввечері йшов учитись.

Коли він подавав документи до стоматологічних закладів, то часто чув нарікання на своє складне прізвище. «Чарториський» — це звучало як щось чужорідне. Хто схоче піти до стоматолога-поляка? Це його, звісно, непокоїло, однак не зупиняло.

1949 року він купив собі університетський перстень із бурштином. На ньому були вигравіювані слова «Університет Джона Керролла». Леонард ним пишався і не знімав, хоча закінчити курс він зміг лише в 1956 році.

Він здав свою останню роботу — і залишилося скласти тільки один іспит. Того дня в Клівленді здійнялася справжнісінька завірюха. У таку негоду чоловік не міг сісти за кермо. Надто глибокий сніг, надто сильний вітер… Але викладач не сприйняв причину його відсутності як поважну, уїдливо прокоментував його польське походження і сказав, що Леонардові доведеться пройти весь курс навчання знову.

Це було занадто.

Він не піддавав сумніву слова авторитетних осіб. То був 1956 рік — час, коли діти іммігрантів покірно приймали свою долю. Він був розчарований і вирішив покинути університет.

Леонард зняв із пальця університетський перстень. Він навіть змінив своє прізвище на «Картор», щоб захистити своїх дітей від проявів стереотипів, із якими вони могли зіткнутися, якби носили таке яскраве етнічне прізвище.

Протягом наступних 30 років чоловік працював у компанії «Lincoln Electric». Він виховав трьох синів і доньку — вони зростали, слухаючи розповіді про те, як їхній батько «майже» закінчив навчальний заклад. Леонард вийшов на пенсію 1985 року, а потім переїхав до міста Порт-Шарлотт у Флориді. У віці 85 років він усе ще відчував гіркоту через те, що йому не дозволили здійснити мрію.

А тоді одного разу його син розповів цю історію своїй подрузі Марґарет Ланер. Це так її схвилювало, що вона написала Робертові Ніхоффу — президентові Університету Джона Керролла — і попросила, щоб цей навчальний заклад видав містерові Картору почесний диплом. Том нічого не розповів батькові. Він не хотів пробуджувати марні сподівання.

З’ясувалося, що Леонард не заробив достатньої кількості балів для медичного диплому, який прагнув отримати, але Бет Мартін, заступник декана коледжу мистецтв і наук, порівняла його старі оцінки з каталогами починаючи з 1949 і закінчуючи 1956 роком та з’ясувала, що він мав досить балів для отримання диплома з соціології.

Том зателефонував матері. Він не хотів повідомляти батькові цю новину телефоном, тому що боявся, що таке потрясіння може спричинити ще один серцевий напад.

Коли він сказав матері: «Університет Джона Керролла хоче видати татові його диплом», — жінка розридалась. А коли цю новину почув сам Леонард, він не міг нічого сказати. Просто пішов до своєї кімнати і відкрив скриньку з коштовностями. Він порпався в купі запонок і шпильок для краваток, що їх йому вручали на 10-річчя, 20-річчя, 30-річчя роботи в «Lincoln Electric». Нарешті…

Бурштиновий університетський перстень сяяв, як і тоді.

Він не зміг надіти його на безіменний палець. Після багатьох років намотування електричних котушок його пальці були мозолястими й розпухлими. Леонард надів перстень на мізинець.

Коли ж тієї весни випускники університету — всі 990 — вишикувались у черзі по дипломи, Леонарда там не було. Він уже не міг жити без кисневої подушки і був надто слабким, щоб подорожувати. Але на сцені — у секторі для почесних гостей — сидів його син Рік. Хлопець вийшов уперед, коли назвали ім’я його батька — Леонард Н. Картор.

Диплом, який Леонард мав отримати понад 50 років тому, нарешті його знайшов.

Він став випускником коледжу у віці 85 років.

Випускники Університету Джона Керролла були не єдиними, хто почув його ім’я. Інша група випускників дізналася всю його історію.

Деніз Сан-Антоніо Земан, президент і генеральний директор Фонду Святого Луки, прочитала мою газетну колонку, що була присвячена здійсненню Леонардової мрії. Вона вирішила змінити свою промову, яку мала виголосити на церемонії вручення дипломів у стоматологічній школі Західного резервного університету Кейза. І розповіла випускникам 2009 року, які отримували ступінь доктора стоматології, про Леонарда Чарториського, який також мріяв стати стоматологом 63 роки тому.

Деніз підсумувала весь шлях, що пройшов цей чоловік, починаючи від військової служби під час Другої світової війни і закінчуючи вечірніми заняттями в Університеті Джона Керролла, завірюхою та зневагою до його прізвища. Вона розповіла, як наполегливо він працював, забезпечував свою родину, однак здійснити мрію йому так і не вдалось.

Члени родини Леонарда не могли стримати сльози, коли дізналися, що кожний випускник, який стояв перед здійсненням своєї мрії — стати стоматологом, — почув про їхнього батька. Деніз говорила так:

— Сьогодні, коли ви отримуєте свої дипломи, син Леонарда стоїть на сцені замість свого батька, який надто слабкий для подорожі, щоб отримати свій диплом Університету Джона Керролла. Безіменний палець Леонарда став загрубілим після стількох років роботи, а тому він із гордістю носить перстень на мізинці.

Я прошу вас, випускників 2009 року, тих, хто здійснив свою мрію стати стоматологами, зупинитися на хвилинку й замислитися над історією Леонарда Чарториського. Це історія людини, яка мріяла стояти там, де зараз стоїте ви. Історія людини, для якої життя приготувало інший напрямок, але її мрія — отримати диплом університету — сьогодні здійсниться.

Деніз говорила випускникам про те, що кожна людина, з якою вони зустрілися протягом останніх чотирьох років, з’явилася в їхньому житті невипадково, і байдуже, залишиться вона в ньому на один семестр чи на все життя.

— Можливо, деякі люди, яких ви зустріли на своєму шляху, повинні були дати вам важливий урок. Та й ви самі невипадково з’явилися в житті інших. Ці люди — і пацієнт клініки, якому ви допомогли полегшити біль, і дитина, яка зраділа, отримавши від вас у подарунок свою першу зубну щітку.

Я сподіваюся, що якщо хтось із тих, кого ви зустрінете на своєму шляху, попросить про допомогу, ви згадаєте, що це, можливо, ваш шанс опинитися в житті іншої людини невипадково.

Леонард Картор не зміг стати стоматологом, однак йому вдалося змінити кінець історії свого життя. А ще — вплинути на початок життєвих історій цих випускників, з’явившись у їхньому житті невипадково — на якийсь час або ж назавжди.