2. Розвиток психіки тварин

2. Розвиток психіки тварин

У хребетних тварин з’являється новий тип нервової системи — центральної, в якій виокремлюється спинний і головний мозок. Відбувається поступова кортикалізація, тобто збільшення, ролі та об’єму головного мозку, а також ієрархізація, усе більше підпорядкування нижчих відділів нервової системи вищим. Відбувається посилення цілісної діяльності кори головного мозку, яка супроводжується подальшою диференціацією функцій окремих її дільниць. Так, у риб, що мають домінантними нюхові відчуття, більшого розвитку отримали ділянки кори мозку, які зумовлюють цю чутливість, а у птахів, із домінантою зору — зорові ділянки кори. Поява центральної нервової системи спричинила виникнення нової форми психічного відображення — перцептивної стадії розвитку психіки, для якої характерним є одночасне відображення кількох подразників та їх синтезу в образ предмета.

Основним механізмом нервової діяльності як у нижчих, так і в високоорганізованих організмів є рефлекс (лат. reflexus — відображення). Дане поняття трактується як реакція організму у відповідь на подразнення зовнішнього чи внутрішнього середовища. Передається нервове збудження у рефлексі від рецепторів через центральні відділи нервової системи до ефекторних механізмів, по так званій рефлекторній дузі. Рецептори — це кінцеві утворення доцентрових нервових волокон у тілі більшості тварин і людини. Розрізняють екстерорецептори, які розміщені на периферії (на шкірі, оці, у вусі) і сприймають подразнення із зовнішнього середовища, та інтерорецептори, які розміщені у внутрішніх органах (залозах, серці, судинах, м’язах) і сприймають подразнення з внутрішнього середовища. Ефекторами називають кінцевий елемент рефлекторної дуги (м’язи, залози), зміна стану яких є показником здійснення рефлексу.

До складу рефлекторної дуги спинномозкових (безумовних) рефлексів входять аферентні неврони, які проводять збудження від периферії до центру, і еферентні неврони, які передають збудження від центру до периферії. Безумовні рефлекси спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму;

формуються в результаті біологічної еволюції. Серед найважливіших рефлексів цього типу виокремлюють харчовий, статевий, оборонний, орієнтувальний. Умовні рефлекси головного мозку — рефлекси, що утворюються при зближенні у часі будь-якого первинно індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс. Вони здійснюються за допомогою більш складної рефлекторної дуги, у якій окрім аферентного та еферентного невронів є ще й центральний неврон, який виконує єднальну функцію.

У процесі філогенезу значні зміни у функціонуванні нервової системи відбуваються з появою головного мозку. Займаючи провідне місце в центральній нервовій системі, головний мозок стає головним координатором її діяльності. У хребетних тварин і в людини центральна нервова система представлена головним й спинним мозком. Центральна нервова система складається з сірої (скупчення тіл невронів) та білої (скупчення відростків невронів) речовини. Сіра речовина розміщена у центрі мозку, біла речовина утворює центральні провідні шляхи.

Велике значення у функціонуванні головного мозку має його кора, яка складається з 15–17 мільярдів нервових клітин, розміщених у вигляді кількох шарів. Кора великих півкуль головного мозку є пізнім утворенням у процесі філогенетичного розвитку його відділів. Уперше у вигляді невеликого додатку вона з’являється у риб, дещо більші розміри займає у плазунів і в птахів, а у ссавців досягає вже значної величини. У людини кора великих півкуль головного мозку є найбільш досконалою, що зумовлено її розвитком у процесі соціально-трудової діяльності. У міру того, як кора головного мозку збільшувалася в розмірах і ускладнювалася за своєю структурою, посилювалися нервові зв’язки, що були підґрунтям різноманітних психічних процесів, виникали більш складні форми психічного відображення світу.

Усі прояви психічної активності базуються на безумовних і умовних рефлексах. За І.П. Павловим, схема безумовного рефлексу полягає в наступному: на рецептор діє подразник, отримане подразнення трансформується в нервовий процес, збудження передається нервовими волокнами до центральної нервової системи й звідти, завдяки встановленим зв’язкам, йде до того чи іншого органу, трансформуючись при цьому в специфічний процес клітин цього органу. Таким чином, подразнювач стає причиною певної діяльності організму.

Для безумовного рефлексу властивими є:

— вроджений характер реакції організму на певні подразники;

— сталість нервових зв’язків між подразниками й зворотними реакціями організму;

— видовий, тотожний характер відповідної реакції;

— дуже низька залежність від індивідуального досвіду й обмеженість останнього;

— здійснення його без участі кори великих півкуль головного мозку.

Умовні рефлекси утворюються й закріплюються упродовж індивідуального життя і, як правило, за обов’язкової участі кори головного мозку. Вони проходять рефлекторними дугами, що утворилися в результаті замикання зв’язків в корі великих півкуль, причому викликаються такими подразниками, які до утворення даних зв’язків були нейтральними тобто, не викликали даної реакції. Будь-який нейтральний зовнішній подразник при його неодноразовому співпаданні в часі з дією на організм безумовного подразника починає викликати властиву відповідну реакцію. Наприклад, вигляд їжі, що при першому її пред’явленні не викликав слиновиділення, починає його викликати після того, як поява їжі кілька разів співпадала з потраплянням їжі до рота, тобто з безумовним подразником. Найімовірніше, умовні рефлекси утворюються тоді, коли нейтральний подразник дещо випереджає безумовний.

Для умовних рефлексів характерними є наступні особливості:

— вони є не постійним, а тимчасовим нервовим зв’язком між зовнішнім подразником і реакцією організму у відповідь;

— вони не є вродженими, а набуваються протягом життя;

— вони є не видовими, а індивідуальними, тобто, різними у представників одного й того ж виду;

— вони мають сигнальне значення, тобто, нейтральний подразник випереджає дію безумовного подразника, сигналізуючи про неї, виступає її сигналом;

— вони можуть бути основою для утворення складніших умовних рефлексів.

В основі умовно-рефлекторної діяльності лежать нервові збудження та гальмування. Збудження, що викликаються впливом зовнішніх і внутрішніх подразників, зумовлюють діяльний стан мозкових клітин і відповідні їм робочі ділянки організму. Гальмування, що викликається такими ж подразниками, затримує цю діяльність. Якщо під час дії умовного подразника, що викликає слиновиділення, раптом починає діяти сильний сторонній подразник, умовний рефлекс гальмується. Процеси збудження та гальмування взаємозумовлюються.

Особливо цікавою є системність у роботі півкуль головного мозку, яка проявляється у вигляді динамічного стереотипу. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження та гальмування, що формують систему позитивних та негативних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується, характеризується більшою економністю рухів, зниженням утомлюваності.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію — півкулями виконуються різні функції, здійснюється функціональна асиметрія головного мозку. Ліва півкуля здійснює контроль правої половини тіла, а права півкуля — лівої. Ліва півкуля більше відповідає за мову, за аналітичну й послідовну переробку інформації. Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечуючи її одночасну й цілісну обробку, відповідає за емоційне сприйняття об’єктів, за використання зорового досвіду, за просторову орієнтацію.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна відмінність вищої нервової діяльності людей полягає в існуванні системи умовних і безумовних рефлексів, яка забезпечує функціонування мови, вимову й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Завдяки вищій нервовій діяльності тварин здійснюються такі три основні форми їхньої поведінки: інстинкти, навички та інтелектуальні форми.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, що виробилися в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій. Це шаблонні форми поведінки, що виявилися доцільними при незмінних формах життя тварини. Прикладом інстинктивних дій можуть бути сезонні перельоти птахів, побудова ними гнізд, запасання їжі на зиму тощо. Інстинкти є біологічно корисною формою поведінки, але вона забезпечує пристосування до постійних і, як правило, основних умов існування. Більш повну адаптацію до умов життя забезпечують навички.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки тварин, яка закріплюється в результаті повторень. В основі навичок лежить система умовних рефлексів. Це більш досконалий, ніж інстинкти, механізм пристосування. Він дозволяє у відповідності до змін середовища виробляти нові умовні рефлекси, а також відмовлятися від тих умовних рефлексів, необхідність у яких відпала. Навичка не завжди є більш складною (у порівнянні з інстинктом) формою поведінки, але вона є більш гнучкою та пластичною формою. Без відповідного підкріплення навичка згасає. Так, в акваріум, розділений скляною перетинкою, в одну секцію була розміщена щука, а в другу — маленькі рибки. Щука сотні раз намагалася схопити рибок, але билася об скло. Пройшов час і в щуки виробилась навичка: вона перестала кидатися на рибок. Ця навичка збереглася й після того, як прибрали скляну перетинку. Проте скоро навичка зникла і щука почала поводити себе звичайним чином.

У процесі пристосування тварин до середовища їм нерідко доводиться розв’язувати завдання, пов’язані з подоланням перешкод, пошуком оптимальної поведінки в новій ситуації. У таких випадках вищі тварини (насамперед людиноподібні мавпи, дельфіни) здатні до інтелектуальних форм поведінки — найпростіших форм мисленнєвої діяльності, основаної на встановленні зв’язків між предметами. Мавпи, наприклад, для того щоб дістати приманку, можуть вибудовувати з ящиків башту, заливати водою вогонь, відкривати клітку, підбираючи для цього палиці-ключі певних розмірів і перетину. Дельфіни можуть навіть освоювати логіку на такому рівні: якщо А=В, а В=С, то А=С.

Треба звернути увагу на обмеженість мислення вищих тварин, які можуть здійснювати його тільки з наочною інформацією, яку вони отримують безпосередньо від органів чуття в конкретній ситуації. Вони мають труднощі з узагальненням інформації. Мавпа, навчена черпати воду з річки, щоб поливати себе в спекотний день, переходила на другий пліт, щоб набрати води з бочки й погасити вогонь, який заважав їй дістати плід, не догадуючись зачерпнути її з річки. Таким чином, можна вести мову лише про зачатки мислення вищих тварин, про їхню «елементарну розумність» (І.П. Павлов).