1. Поняття про мовлення

1. Поняття про мовлення

Здатність до засвоєння й передачі досвіду за допомогою мови — визначальна характеристика людини як істоти розумної. Кожен із людської спільноти по-своєму розвиває власні мовні здібності, розмовляє своєю «власною мовою», оскільки вона невіддільна від свідомості особистості, її ментальної дійсності.

Мова — це система словесних знаків. Вона охоплює слова з їх значенням і граматику — набір правил, за якими будується речення.

Мова як предмет інтелектуальної діяльності стала об’єктом активного наукового дослідження з другої половини ХІХ століття. У лінгвістиці (науці про мову) та психології мова стала розглядатися і як основний засіб здійснення мовленнєвої (вербальної) комунікації, і як феномен культурно-історичного розвитку. Наприклад, В. Гумбольдт визначав мову як складову духовної культури. Він відстоював думку про те, що мова — це головна діяльність не тільки однієї людини, а й цілого національного «духу народу». Дане поняття вчений розглядав у єдності психічного складу народу, його способу мислення, філософії, науки, мистецтва та літератури.

Думки В. Гумбольдта близькі за своїм змістом до роздумів видатного українського письменника ХІХ століття Панаса Мирного: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, досвід, почування».

Мова явище соціальне, вона є виявом національної свідомості й культури кожного народу. Мова виконує такі функції:

— номінативну (позначення),

— передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду,

— комунікативну.

Пріоритетною функцією більшість учених називають комунікативну. Вона має три вияви: інформаційний — передача знань; виразний — зміст почуттів і ставлень; впливовий — вольові якості

особистості, спрямовані на підкорення слухача, переконання його в чомусь.

До основних одиниць мови відносять: фонему, морфему, слово, речення, текст.

Фонема — це звук мовлення, що виконує смислорозрізнювальну функцію, суть якої полягає в можливості відрізняти одне слово від інших. Зазначена функція проявляється тільки за перебування звука в складі слова, до того ж лише в певній, так званій «сильній» чи «фонемній» позиції — для голосного — у наголошеному складі, для приголосного — перед голосним, перед однотипним приголосним (наприклад, дзвінкого перед дзвінким) тощо. Найбільш яскраво смислорозрізнювальна функція проявляється в односкладних словах: сом — сум, рак — гак. Однак і в багатоскладових словах фонеми виконують свою основну функцію: правильна вимова фонем при реалізації мовленнєвої діяльності забезпечує можливість повноцінного сприйняття висловлювання слухачем.

Морфема — це поєднання звуків (фонем), що характеризується певним граматичним значенням, яке може проявлятися тільки в складі слова. У лінгвістиці виокремлюють такі морфеми: корінь, префікс, суфікс, постфікс, флексія (закінчення). Усі морфеми, окрім флексії, мають ще й загальну назву — афікси. Морфеми виконують такі функції в мові: словозміна (вода, води, воді тощо), словотворення (ліс ^ лісовик, лісовий, лісок, перелісок), зв’язок слів у словосполученнях: за допомогою зміни закінчень (подякувати товаришеві, зустріти студента), створення основного лексичного значення слів, яке мовби є сумою граматичних значень морфем.

Основною та універсальною одиницею мови є слово — стійкий комплекс звуків, що має значення. Основними проявами слова є такі:

— слово є лексичною одиницею мови, що має певне число значень (одне — червень, Полтава; кілька — голова, край, лютий);

— слово як одиниця мови належить до певного граматичного розряду (іменники, прикметники, дієслова тощо).

Слово також є «будівельним матеріалом» синтаксису, оскільки синтаксичні одиниці (словосполучення та речення) утворені зі слів.

Речення — це поєднання слів, що в завершеному вигляді передає певну думку. Воно має такі особливості: змістова й інтонаційна завершеність, структурність (наявність граматичної структури). Речення, як і слово, — універсальна одиниця мови: є основним засобом відображення думки, а водночас постає як головний засіб (поряд із текстом) комунікації.

Одиницею реалізації мовленнєвої діяльності є висловлювання. У типовому варіанті реалізації мовленнєвої діяльності висловлювання «втілюється» у формі речення.

Текст є макроодиницею мови. Він являє собою поєднання кількох речень, що в розгорнутому вигляді розкриває певну тему. На відміну від речення, фрагмент довкілля відображається в тексті широко, з урахуванням його специфічних особливостей. Основними ознаками тексту є: тематична цілісність, змістова й структурна єдність, композиція та граматична зв’язність. Текст являє собою розгорнуте повідомлення, що передається за допомогою засобів мови. Він відіграє визначальну роль у процесі комунікації: саме текст є основним засобом фіксації та передачі інформації від одного суб’єкта іншому.

Слово, речення та текст розглядаються і як основні знаки мови. Знак у психології трактується як матеріальний, чуттєво сприйнятий предмет (явище, дія), що постає як «заступник», представник іншого предмета, зв’язку чи властивості.

Знаки мови — це особливі, унікальні знаки людської культури, що характеризуються такими специфічними ознаками: уніфікація (раціональне скорочення кількості об’єктів однакового функціонального призначення), максимальна міра узагальнення позначуваного та універсальність.

Перша ознака зумовлена тим, що підґрунтям системи мови є достатньо обмежена кількість однорідних, близьких за своїми характеристиками елементів. Так, фонетична система української мови охоплює 38 звуків, а відповідна система графем (літер) — 33 знаки. Завдяки уніфікації людина має можливість на основі комбінованого використання порівняно невеликої кількості найменших мовних одиниць створювати і передавати в процесі мовленнєвої діяльності будь-яку змістову інформацію.

Максимальна міра узагальнення може бути проілюстрована методом порівняння мовних одиниць з іншими знаками високої міри узагальнення. Наприклад, знаки дорожнього руху. На перший погляд, вони мають більший рівень узагальнення, ніж мовні знаки. Насправді ж ця висока міра узагальнення створюється в них знаками мови: без пояснення їх значення з допомогою знаків мови вони мало інформативні.

Універсальність знаків мови проявляється у взаємозамінюваності (слово може виконувати функцію речення, речення в деяких випадках мовленнєвого спілкування виконує функцію цілого тексту тощо); можливості вираження предмета мови (однієї й тієї ж думки) за допомогою різних засобів мови, тобто різних знаків мови (наприклад, під час пояснення складних явищ можна використовувати і окремі речення, і текст); можливості виразити за допомогою одних і тих же засобів мови різного мисленого змісту. Указані особливості знаків мови забезпечують суб’єкту мовленнєвої діяльності широкі, практично необмежені можливості «вільного», творчого їх використання при формуванні й формулюванні своїх думок.

Окрім мовних знаків, у психології виокремлюють ще й метамовні невербальні знаки, які використовуються в процесі комунікації, у мовному спілкуванні, а відтак і в процесі мовлення. Вони не тотожні зі знаками мови, оскільки відрізняються від них за своєю природою. До таких невербальних знаків відносять: жести, міміку, пантоміміку («мова тіла»), змістові паузи та голосове інтонування. Щодо останнього знака — інтонації — у науці не існує єдності поглядів: одні вчені визнають її мовним знаком з огляду на те, що вона виконує функцію уточнення чи корекції змісту мовленнєвого висловлювання, проте більшість дослідників визнають інтонацію як окремий, самостійний знак мовленнєвої діяльності чи відносять її до метамовних знаків.

Традиційно в психології мовленнєвою діяльністю називається процес використання людиною мови з метою спілкування. Однак останні дослідження вчених дозволили зробити висновок про те, що мовленнєва діяльність — це певна абстракція, яка не співвідноситься безпосередньо з «класичними» (пізнавальною, ігровою, навчальною) видами діяльності. Вона у формі окремих мовленнєвих дій обслуговує всі види діяльності. Власне мовленнєва ж присутня тоді, коли мовлення є самоцінним, коли мотив, що детермінує її, не може бути задоволений іншим способом, ніж мовленнєвим. Тому сучасні психологи сходяться на тому, що мовленнєва діяльність являє собою активний, цілеспрямований, опосередкований мовою і зумовлений ситуацією спілкування процес взаємодії людей між собою (А. Зимня).

Мовлення — це історична форма спілкування людей засобами мови. Мовленнєве спілкування здійснюється за правилами конкретної мови, носієм якої є людина. Мова і мовлення становлять складну діалектичну єдність: мовлення не можливе без правил (граматики) мови, водночас мовлення під дією низки факторів (вимог суспільної практики, розвитку науки, взаємовпливів різних мов) змінює й удосконалює мову. Усвідомлення мови й мовлення як двох різних факторів мовленнєвої діяльності й теоретичне обґрунтування даної проблеми містять праці Ф. де Соссюра, який взаємозумовленість мови й мовлення відобразив у формулі: мова — це водночас засіб і продукт мовлення. Аналіз даної формули дає можливість деяким вченим робити висновок про первинність мовлення: «Потреба в спілкуванні й сам процес спілкування дітей значно випереджає здатність до використання мови як засобу мовлення. Тому можна стверджувати про принципову можливість існування мовлення на безмовному підґрунті».

Мовлення — явище психічне. Воно завжди індивідуальне й суб’єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об’єктивної реальності. Незважаючи на багатство словникового запасу мов, людина у процесі мовленнєвої діяльності використовує незначну кількість лексем (у середньому 10–20 тис.).

Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконання цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. У задніх відділах нижньої лобової звивини знаходиться центр артикуляції та мови, або центр Брока. Його пошкодження, звичайно, призводить до втрати мови. У задній частині верхньої скроневої звивини розташований слуховий центр Верніке. У разі ураження втрачається здатність розуміти зміст слів. На середній поверхні потиличної ділянки знаходиться зоровий центр, пошкодження якого викликає втрату здатності впізнавати написане.

Мовна функція виконується, як правило, лівою півкулею великого мозку. Лише у 30 % людей з домінуючою лівою рукою вона здійснюється правою півкулею. А зони кори, що контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях великого мозку.

Процес вербального спілкування забезпечується механізмами програмування мовленнєвого висловлювання, побудови синтаксичної структури речення, «озвучення» слів. Одним із компонентів мовленнєвої діяльності є різнопланова орієнтація суб’єкта мовлення в умовах здійснення мовленнєвої діяльності. Він передбачає орієнтацію за такими питаннями: з ким, коли, упродовж якого проміжку часу буде здійснюватися мовленнєва діяльність? На цьому ж етапі відбувається чітке визначення цілей мовленнєвого спілкування. При сприйманні мовлення відбувається «переклад» звуків у значення слів, що забезпечує розуміння, правильність якого людина може оцінити лише за наявності зворотного зв’язку. Ці процеси можливі за умови узгодженої діяльності всіх мозкових центрів і систем, порушення яких викликає розлади мовлення — афазії. Суть їх виявляється в тому, що людина здатна розуміти фразу, однак не спроможна її побудувати чи навпаки.

Окрім того, більшість учених мовленнєву діяльність визначають як специфічний вид діяльності, що суттєво відрізняється від інших видів. Підґрунтям даного положення стали такі особливості мовленнєвої діяльності: «біполярність» — мовлення — це такий вид діяльності, що передбачає двох суб’єктів її здійснення. Першим із них є мовець чи той, хто пише, а другим — слухач або читач. Перший суб’єкт у психологічній науці визначається поняттям відправник, або адресант, другий — отримувач, чи адресат. В односторонньому варіанті мовленнєва діяльність не є нормативною, оскільки не існує мовлення без адресата. Навіть можливий варіант говоріння за відсутності іншої людини у психології розглядається як спілкування людини з собою. Відтак у зазначеній ситуації людина постає як єдність двох суб’єктів. Однак даний варіант мовленнєвої діяльності не є типовим. Окрім того, соціальна спрямованість мовленнєвої діяльності нерідко зумовлює «штучне моделювання» другого суб’єкта. Яскраві приклади можна знайти в літературних творах. Так, Маруся Чурай, героїня однойменного твору Ліни Костенко, розмовляє з образом батька, який загинув на війні; ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo» звертається до сонця: «Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій п’ю як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих» тощо.

Суб’єкт-об’єктна характеристика другого учасника процесу мовленнєвої діяльності: він є суб’єктом мовлення, однак водночас постає і як об’єкт мовлення першого суб’єкта. Взаємозв’язок учасників мовленнєвої діяльності можна подати у такому схематичному вигляді:

Потрібно наголосити й на тому, що другий суб’єкт є такою ж активною дійовою особою, як і перший, оскільки його мовленнєва діяльність відбувається у вигляді процесу «внутрішньої психічної активності» (І. Зимня). Дана активність зумовлена завданнями, що постають перед адресантом: глибоким сприйняттям та детальним аналізом отриманої інформації, необхідністю формування власної думки щодо почутого чи прочитаного.

Мовленнєва діяльність за своєю природою є інтелектуальним видом діяльності, що визначається її предметом та основними цілями. Предметом мовленнєвої діяльності є думка — мислене відображення у свідомості людини того чи іншого фрагмента довкілля. Адекватне відображення в мовленні певної частини дійсності передбачає виконання всіх основних розумових дій та операцій, а насамперед — аналізу та синтезу.

Специфіка мовленнєвої діяльності полягає і в особливому характері її засобів — знаків мови. За допомогою мови як цілісної системи знаків здійснюється взаємодія людей у процесі пізнання світу, у процесі спільної трудової діяльності. Саме тому мовленнєва діяльність у лінгвістиці (науці про мову) розглядається як мовна діяльність, важливою ознакою якої є багатоаспектне оперування засобами мови. Так, О. Леонтьєв мовленнєву діяльність визначав як процес використання мови для спілкування. Таким чином, однією з найбільш важливих особливостей мовленнєвої діяльності є її соціальна зумовленість: основна мета — це вирішення завдань соціального взаємозв’язку людей.

Значення мовлення в суспільному та індивідуально-психічному житті відображається в його функціях. Розрізняють дві головні взаємопов’язані функції мовлення. Перша — здійснення процесу спілкування між людьми (комунікативна), у другій мовлення постає як засіб вираження думок, їх утворення і розвитку (мислеоформлювальна). У комунікативній функції у свою чергу заведено розрізняти (хоч ці розрізнення й не досить чіткі) функції повідомлення та спонукання до дії. Повідомляючи, людина може вказувати на якийсь предмет (вказівна чи індикативна функція) і висловлювати свої судження з приводу якогось питання (предикативна або функція висловлювання). Окрім повідомлення про якісь події, предмети, явища мовлення часто спрямоване на те, щоб викликати у співрозмовника певні думки, почуття, бажання вчинки (спонукальна функція). Мовлення призводить до роздумів людини про щось, виваженого ставлення до певної події, викликає почуття радості, обурення, жалю тощо. Спонукальна сила мовлення залежить від його виразності, тому інколи вчені визначають ще й експресивну функцію. У свою чергу, виразність мовлення залежить від структури речень та відбору слів (образність, доступність мови), інтонації та супроводжувальних виразних рухів (зміна пози, міміки, жестів).

Мовлення стає засобом, формою виявлення думок, оскільки воно позначає ті чи інші предмети, явища, дії, ознаки тощо. У зв’язку з цим виокремлюють ще й семантичну чи сигніфікативну мовленнєву функцію. Проте роль мовлення в процесі мислення цим не обмежується. Засвоюючи мову як суспільно-фіксовану знакову систему, людина опановує нерозривно пов’язані з нею логічні форми й операції мислення. Саме так мовлення стає засобом аналізу та синтезу, порівняння та узагальнення предметів і явищ дійсності.

За певними ознаками мовлення диференціюють на види:

— за складністю психофізіологічних механізмів виокремлюють: хорове, ехолалічне (просте повторення), мовлення-називання, комунікативне;

— за рівнем планування — активне (монологічне), реактивне (діалогічне), допоміжні види (читання письмового тексту);

— за довільністю — більш довільне, менш довільне;

— за екстеріоризованістю чи інтеріаризованістю — зовнішнє: усне (монолог, діалог, афективне), письмове; внутрішнє.

Акт мовленнєвого спілкування охоплює три взаємопов’язані процеси — мовленнєве висловлювання (говоріння, письмо), сприймання мовлення (аудіювання, читання) і його розуміння (О. Леонтьєв). За своїм обсягом і структурою висловлювання поділяються на одиничні (окремі) та розгорнуті. Першим із них відповідає така одиниця мови як речення, другим — текст.

З огляду на вищезазначене, досить обґрунтованим є трактування мовленнєвої діяльності як мовленнєво мислительної, детермінованої науковою концепцією діалектичного взаємозв’язку мислення і мовлення.

Галузь психології, що вивчає психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності людини, соціальні та психологічні площини використання мови в процесах мовленнєвої комунікації та індивідуальної мовленнєво- мислительної діяльності, називається психолінгвістикою. Психолінгвістика — порівняно молода наука. Нещодавно (2003 р.) їй виповнилося 50 років. Попередником психолінгвістики був Вільгельм фон Гумбольдт, творець наукової лінгвістики, який увів у науку поняття мовної свідомості, ідею мовленнєвої діяльності, розуміння мови як об’єднавчої ланки між соціумом та людиною. Термін «психолінгвістика» вперше був запропонований американським психологом Н. Пронко 1946 року. Як окрема наукова галузь психолінгвістика оформилась у 1953 р. у результаті роботи міжуніверситетського семінару, організованого Комітетом з питань лінгвістики та психології Дослідницької ради із соціальних наук при університеті штату Індіана. Його організаторами були два відомі американські психологи — Чарльз Осгуд та Джон Керролл, а також етнограф і літературознавець Томас Сібеок. 1954 року вийшла перша праця «Психолінгвістика», у якій були узагальнені основні теоретичні положення семінару а основні напрямки теоретичних та експериментальних досліджень, що ґрунтувалися на цих положеннях. Проблемами психолінгвістики займались Ф. Лаунсбері, Дж. Міллер, Н. Чамськи, Дж. Верч, Д. Дюбуа, С. Рубінштейн, М. Бахтін, Л. Щерба, О. Потебня, Б. Баєв.