ПСИХОЛОГИ-ПРАКТИКИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

ПСИХОЛОГИ-ПРАКТИКИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

Психологи, які безпосередньо обслуговують клієнтів, займаються їх проблемами у випадку емоційної чи соціальної кризи, інші прагнуть допомогти вирішити проблеми, що виникають у сфері освіти чи виробничої діяльності, треті пишуть програми, готують анкети для приваблення уваги людей до різних суспільних заходів чи безпосередньо беруть участь у них. Які ж функції вони виконують?

Клінічний психолог — його роль не слід плутати з роллю психіатра. Клінічні психологи працюють, як правило, у центрах психічного здоров’я чи в консультаційних кабінетах. Найчастіше вони мають справу з людьми, які скаржаться на стан тривоги, що виражається у функціональних розладах емоційного чи сексуального плану, а також на труднощі у подоланні клопотів повсякденного життя. Психолог повинен з’ясувати для себе проблему шляхом бесід із пацієнтом чи психологічного обстеження, щоб вибрати та використати найбільш ефективну терапію.

Психолог-консультант — його головне завданням — надання допомоги людям, які не потребують психотерапії. До нього, в основному, звертаються з проблемами, що стосуються стосунків між людьми, найчастіше подружніх чи сімейних. У таких випадках він повинен полегшити налагодження конструктивного діалогу між подружжям чи між батьками й дітьми, щоб вони могли вирішити свої проблеми.

Сексолог — намагається виявити допомогу людям, заклопотаним сексуальними проблемами. Відповідно до серйозності цих проблем він може або допомогти клієнту подолати якісь психологічні бар’єри, або — у випадку більш складних дисфункцій психологічного походження — запропонувати відповідне лікування.

Шкільний психолог — надає психологічну підтримку учням, у яких виникають труднощі, пов’язані з процесом адаптації; психолог або допомагає учневі вирішити ці проблеми, або рекомендує відповідну психотерапію. Він також активно бере участь у профорієнтаційній роботі: допомагає учням обрати спеціальність чи роботу, що найбільше відповідає їхнім інтересам та здібностям.

Організаційний психолог — організовує програми навчання, спрямовані на підвищення продуктивності праці та почуття причетності до справи підприємства у службовців та робочих. Він

може надавати консультації як робочим, так і керівникам виробництва, підприємцям та відігравати важливу роль у вирішенні конфліктів між ними.

Педагогічний психолог — займається розробкою найбільш ефективних методів навчання; зокрема, він використовує при цьому відкриття когнітивних психологів і теоретиків, які займаються дослідженням процесів навчання. Вони спеціалізуються також у сфері «управління класом», допомагаючи педагогам виробити психологічні та соціальні навички, які дозволяють створити в школі приємну та продуктивну атмосферу.

Психолог-ергономіст — на підґрунті накопичених знань про поведінку людей дають рекомендації конструкторам машин та інших пристроїв, з якими будуть мати справу робочі. Психолог-ергономіст повинен уміти робити висновок про найкраще розташування як важелів управління ротаційної машини, так і кнопок, циферблатів і тумблерів на дошці приладів у кабіні пілота, уміти оцінювати інтенсивність шуму та освітлення, прийнятні для ефективної роботи людини на виробництві.

Різні сфери людської діяльності усе частіше потребують підтримки представників інших галузей психологічної науки. Нині уже нікого не дивують такі словосполучення, як психологія реклами, юридична психологія, військова психологія, психологія релігії, економічна психологія, психологія творчості та ін.

ЛЮДИНА — ІНДИВІД — ОСОБИСТІСТЬ ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН ОСОБИСТОСТІ

Про будь-кого з нас можна сказати дуже багато, але насамперед те, що кожен — це особистість, тобто людина, наділена особливими психічними властивостями, яка пізнає та перетворює світ і займає певне місце серед інших людей у суспільстві.

Ніколи не було і не буде на землі людини, у всьому схожої на нас, абсолютного двійника, і ця наша неповторність не випадкова. Це одна із закономірностей розвитку особистості. Однак людина не народжується особистістю, нею вона стає поступово, і цей процес займає багато років.

Давайте з’ясуємо те, що ми розуміємо під словом «особистість» і які умови визначають її формування. Для цього необхідно насамперед з’ясувати, ким, якщо не особистістю, народжується людина, з чого починається історія особистості. Будь-який живий організм є не сумою окремих органів, а такою єдністю, у якій усі складові пов’язані між собою і залежать одна від одної. Якщо порушується життєдіяльність якогось органу, то це не може не позначатися на діяльності всього організму, тому що порушується його єдність.

Таким чином, будь-яка окрема жива істота цілісна, неподільна. Щоб підкреслити це, ми говоримо, що вона є індивідом (у перекладі з латині означає «неподільне»).

При цьому навіть тварини одного виду можуть сильно відрізнятись одна від одної. Погляньте, як по-різному поводять себе цуцики, які нещодавно народились. Одні рухливі, енергійні, вони кидаються до їжі, відштовхуючи своїх боязких братів; ці наполегливі малюки з перших днів життя стають господарями становища.

На цьому прикладі ми переконуємось, що тварини попри риси, спільні для всього виду, мають особливі властивості, притаманні лише даному індивіду. Це так звані індивідуальні особливості. Вони зумовлені і спадковістю, і прижиттєвим впливом довколишнього середовища; іншими словами, індивідуальні особливості — це сплав природжених та набутих рис. У дослідах І.П. Павлова показано, як можна зробити тварину заляканою чи злою. Не менш виразно, ніж у тварин, індивідуальні особливості проявляються в маленьких дітей, навіть у новонароджених. Отже, уже з першого дня життя людина володіє індивідуальними особливостями.

Але чи можна говорити про особистість новонародженого? Зрозуміло, не можна, так само як і не можна говорити про особистість тварини. Людина народжується, відповідно, індивідуумом, але від тварин вона відрізняється тим, що дитина може стати особистістю, а тварина — ніколи. Відповідно, індивідуальні особливості не можна ототожнювати з властивостями особистості. Тому цінність особистості прямо не залежить, наприклад, від властивостей нервової системи, від особливостей темпераменту.

Людина, яка має сангвінічним тип темпераменту, основу якого складає, за вченням І.П. Павлова, тип нервової системи, що характеризується силою та рухливістю фізіологічних процесів, як особистість може бути людиною дріб’язковою, яка чіпляється за звичне, боїться нового.

Водночас між особливостями людини як індивіда та її особистістю є глибокий зв’язок: адже особистість є продуктом розвитку індивіда в суспільстві. Розвиток особистості — це процес відносно повільний, і минає немало часу, перш ніж особистість досягає повної зрілості. Для того, щоб індивід став особистістю, необхідний, звичайно, не лише час. Він повинен постійно перебувати у людському суспільстві, вступати з ним у ті чи інші стосунки. Ось цей зв’язок людина — суспільство і формує насамперед особистість. І уже на першому році життя в дитини можна легко помітити потребу в спілкуванні з дорослими. Однак відомо немало випадків, коли діти повністю були позбавлені можливості спілкуватися з людьми, і результати цього виявились трагічними.

У середині XVIII ст. російським імператором був проголошений двомісячний малюк на ім’я Іван Антонович. Царювання його тривало недовго і закінчилось раніше, ніж імператор вимовив перше слово. Придворні, які скинули Івана Антоновича з престолу, замкнули його у в’язниці і протримали там багато років. Ніхто ніколи не розмовляв із в’язнем, він перебував у повній самотності. Зрештою самітне ув’язнення відбилось на розумових здібностях Івана Антоновича: він не вмів говорити і створював враження цілковитого ідіота. За віком Іван Антонович був уже дорослою людиною, але говорити про нього як про особистість, звичайно, не можна. Так само не ставали особистостями діти, викрадені та вигодувані тваринами.

У нормальних умовах людина дуже рано вступає в стосунки з оточенням, із колективом, із суспільством, і ці стосунки постійно змінюються, розвиваються, стаючи з кожним днем багатшими.

Відомо, що у ранній період життя різні зв’язки між дитиною та довколишнім світом розрізнені, дитина не має єдиного ставлення до предметів і явищ дійсності. Настрої швидко змінюються, тому що вони нічим між собою не з’єднані, є ніби взаємно незалежними. Дитина, яка щойно плакала через образи, які спричинив їй дорослий, радісно тягнеться до нової іграшки; вона ще продовжує час від часу схлипувати, але це лише відгук пережитих емоцій, психологічно вона вже повністю захоплена грою. Інша справа — діти старшого віку.

Дитині років шести дорослий дав досить складне завдання. При цьому їй було сказано, що у винагороду вона отримає смачну цукерку. Звичайно, їй хотілось і виконати завдання, і отримати цукерку. Вона намагалась, але все-таки не впоралась із завданням. Коли ж дорослий повернувся у кімнату, то дитина зробила вигляд, що виконала усе, як слід. Дорослий хоч і здогадувався про обман, але, щоб не засмучувати дитину, похвалив її і дав обіцяну цукерку. Здавалось, що, отримавши винагороду, дитина зрадіє. Насправді відбулось зовсім інше: вона засмутилась і, нарешті, заплакала.

Несподівано? Ні, ніскільки.

Адже дитина не лише хотіла отримати цукерку. У неї склались ставлення до справи, яку потрібно було зробити, і — головне — до дорослого, який з нею займався. Тому коли її спіткала невдача, а потім вона все-таки отримала цукерку, то це не лише не відволікло і не потішило її, але засмутило ще більше. Адже отримання цукерки не було для неї чимось самостійним, а було включене у її стосунки з дорослим; підтримання норм, які склались у цих стосунках (а вони були дитиною порушені), виявилось для неї важливішим від цукерки.

Ця маленька історія досить повчальна. Виявляється, що у розвитку людини не просто збільшується кількість стосунків, які пов’язують її з оточуючими явищами та з іншими людьми. Одні стосунки стають більш важливими, головними, інші — менш важливими. Вони існують не залежно один від одного, а підкоряються один одному, утворюючи ніби цілі системи стосунків.

Стосунки дитини із суспільством змінюються залежно від того, яке становище в суспільстві вона займає.

У найперші роки життя дитина не має обов’язків перед суспільством, вона є предметом постійних турбот дорослих, і тому усе, що дитина робить, має значення лише для неї самої.

Однак дуже швидко картина змінюється. У цьому значенні переломним моментом у процесі формування особистості людини є її вступ до школи. Тут вона вперше переконується у тому, що її діяльність відповідає вимогам суспільства і оцінюється за своїм результатом, що вона потрібна не лише їй самій. Адже жити в суспільстві і жити лише для себе неможливо.

Діяльність з усіма своїми особливостями і визначає формування особистості. Саме в діяльності утворюється необхідна єдність поведінки, зміцнюється зв’язок між стосунками, які склались у людини з довколишнім світом. Цілеспрямована, осмислена діяльність ніби «розподіляє» ці стосунки за мірою їх важливості для людини у даний період життя. Однак ті стосунки, які були головними, можуть поступитися своїм місцем, і на вищих ступенях цієї уявної драбини виявляться зовсім інші. Для дошкільників головна діяльність — це гра,

і найбільш важливе те, що з нею пов’язане. Але ось вчорашній дошкільник стає першокласником, тепер основне у його житті — учіння.

Ця провідна діяльність народжує зовсім нові стосунки.

Щодня збільшується кількість зв’язків між дитиною і дійсністю, вона встановлює їх з найрізноманітнішими сторонами життя. Це стосується не лише дітей. Про багатство, широту особистості дорослої людини ми судимо по багатству й широті її зв’язків з життям. Якщо ми звернемось до біографій видатних людей, то побачимо, якою багатогранною була особистість кожного з них, якими широкими були їхні інтереси, знання та вміння.

Полководець Суворов був різнобічно освіченою людиною, витонченим поціновувачем поезії, знавцем філософії, відмінно володів пером. Композитор Бородін був професором хімії, а його друг Киї, теж композитор, навчився інженерному мистецтву в легендарного Тотблена і був великим спеціалістом у військово-інженерній справі, генералом. Ейнштейн грав на скрипці і зачитувався романами Достоєвського. Чехов із захопленням займався медициною, був кваліфікованим лікарем.

Схожих прикладів можна навести багато. Але ось що особливо звертає на себе увагу: багатство інтересів не лише не заважало усім цим людям займатись головною своєю справою, а, як правило, допомагало. Чехов не приховував, що медичні пізнання часто були необхідні у його літературній роботі, а Ейнштейн стверджував, романи Достоєвського дали йому як ученому більше, ніж відкриття багатьох відомих математиків. Складно у наш час зробити щось велике, маючи пізнання, навіть дуже великі, лише в одній, вузькій сфері.

Але як не заблукати в морі інтересів, захоплень, бажань та припливти до потрібного берега? Відповідь проста: треба добре знати, який саме берег найбільше приваблює, і тоді цей берег буде одночасно й компасом, що вказує шлях. Точніше кажучи, спрямовує розвиток особистості мета життя.

Щоб бути метою життя людини, бажання повинно підпорядковуватись меті, здатній об’єднати її дії та зусилля і стати тим ідеалом, з яким вона підходить до оцінки своїх та чужих учинків.

За тим, які в людини її головні життєві цілі, можна судити про цінність її особистості. Важливо, щоб мета, поставлена людиною перед собою, не була вузько особистісною, а мала об’єктивну цінність.

Отже, особистість завжди розвивається під впливом тих конкретно-історичних умов, у яких живе.

Численні впливи, які відчуває людина, беруть участь у формуванні її особистості. Ця обставина зумовила появу думки, ніби особистість не що інше, як продукт біографії людини, тобто минуле цілком визначає її теперішнє й майбутнє. Це неправильна точка зору, оскільки особистість перебуває в постійному русі, щодня у ній щось оновлюється, відбуваються важливі смислові зміни. Прекрасним прикладом цього може служити доля вихованців видатного педагога А.С. Макаренко. Підлітки, які приходили у колонію правопорушниками, виходили з неї через декілька років активними та переконаними будівниками нового життя. Цілком змінювалось їхнє ставлення до дійсності. Те, що раніше видавалось важливим і цінним, уявлялось зовсім в іншому світлі. Без таких смислових змін неможливий розвиток особистості. Ви не раз уже, напевно, помічали, як змінився, наприклад, для вас сенс багатьох ваших дитячих вчинків. Це, у свою чергу, залежить від зміни перспективи у житті людини. Заслуга А.С. Макаренка полягала, зокрема, у тому, що він відкривав перед своїми вихованцями нові перспективи — близькі й більш віддалені. Однак, незважаючи на гарних вихователів та сприятливі довколишні умови, особистість може сформуватись лише у тому випадку, коли людина сама бере участь у її творенні. Особистість твориться сама собою лише на початку життєвого шляху, але вже підліток значною мірою сам її «конструює», «будує». Він знає, яким би хотів бути: добрим, справедливим, сміливим, самостійним, і намагається здійснити свою програму.

З тієї миті, як людина розпочинає усвідомлювати себе як особистість, вона аналізує свої вчинки, відзначає свої досягнення та недоліки, намічає шляхи власного розвитку. Особливо активно «самобудуванням» людина звичайно займається в юності, і ця робота, напевне, як ніщо інше, щедро винагороджує її.

Так, під впливом усіх тих умов, про які ми говорили, індивід перетворюється в людську особистість.

Схоже до того як індивід — єдність органів і життєвих функцій організму, так і особистість — теж єдність, але вищого порядку. Це єдність діяльності та свідомості людини, її ставлення до світу. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — X.: Прапор, 1997. — С. 22–24, 42–48.)