МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ
МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ
Мислення та інтелект — близькі терміни. Ми кажемо «розумна людина», позначаючи цим індивідуальні особливості інтелекту. Ми можемо також сказати, що розум дитини з віком розвивається. Таким чином означуємо проблематику розвитку інтелекту.
Терміну «мислення» ми можемо назвати як відповідник у нашій мові слово «обмірковування» або (менш нормативно, але, можливо, точніше) «думання». Слово «розум» виражає властивість, здатність. Обмірковування — це процес. Розв’язуючи завдання, ми думаємо, а не обмірковуємо — тут сфера психології мислення, а не інтелекту. Отже, обидва терміни виражають різні аспекти того самого явища. Інтелектуальна людина — це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Інтелект — здатність до мислення. Мислення — процес, у якому реалізується інтелект.
Інтелект — це певний ступінь здатності людини розв’язувати завдання і проблеми відповідної складності.
З цих позицій можна вести мову про рівень розвитку інтелекту. Він, за логікою, може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).
Мислення й інтелект віддавна вважаються найважливішими характерними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін «homo sapiens» — людина розумна.
Той же, хто втратив розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.
Виникає ще одне… важливе питання: чи однаково проявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження
ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Окрім того, вона може успішно розв’язувати складні проблеми в галузі, наприклад механіки, і бути зовсім нездатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення в галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.
Мислення розглядають як вид пізнання. Пізнання з психологічного погляду постає як створення уявлень про зовнішній світ, його репрезентації, моделі його образу. Щоб дістатися на роботу, нам потрібна певна просторова репрезентація шляху між будинком та офісом. Щоб зрозуміти те, що розповідають на лекції про війни Олександра Македонського, потрібно створити певну репрезентацію перемог великого полководця.
Однак мислення — це ще не все пізнання. Пізнанням є, наприклад, і сприйняття. Людина, яка побачила в небі літак, також створює репрезентацію побаченого. Однак ця репрезентація є результатом не мислення, а сприйняття. Тому мислення визначається не просто як пізнання, а як спеціальне пізнання, «опосередковане й узагальнене».
Що це означає? Розглянемо приклад, який часто використовують. Виглянувши на вулицю, людина бачить, що дах сусіднього будинку мокрий. Це акт сприйняття. Якщо ж людина за виглядом мокрого даху робить висновок, що пройшов дощ, то ми маємо справу з актом мислення, хоча й досить простим. Мислення є опосередкованим у тому сенсі, що воно виходить за межі безпосереднього даного. За одним фактом ми виводимо висновок про інше.
У разі мислення, таким чином, ми маємо справу не просто зі створенням презентації на підставі спостереження зовнішнього світу. Процес мислення значно складніший: спочатку створюється репрезентація зовнішніх умов, а потім з неї виводиться наступна репрезентація. Зокрема, у нашому прикладі людина створює спочатку першу репрезентацію, що належить до сфери сприйняття (образ мокрого даху), а потім виводить із неї другу репрезентацію (недавно пройшов дощ). Схематично цей процес зображено на рис. 1.
Французький дослідник Ж. Піаже користується поняттям «інтелект», а не «мислення». Коли ж він каже про «психологію мислення», то має на увазі лише певне трактування мислення, головним чином те, яке подано у працях представників Вюрцбурзької школи, до якої він ставиться критично. Даючи визначення інтелекту, Піаже розглядає такі його трактування як «психічна адаптація до нових умов» (Е. Клапаред, В. Штерн), як «акт раптового розуміння» (К. Бюлер, В. Келер).
Сам же Піаже визначає інтелект як «прогресуючу зворотність мобільних психічних структур», вважає, що «інтелект є станом рівноваги, до якого тяжіють усі послідовно розташовані адаптації сенсомоторного і когнітивного порядку, так само, як і всі асимілятивні й акомодуючі взаємодії організму із середовищем». Ці формули, звичайно, потребують розшифрування. Один із традиційних способів виявлення специфіки мислення полягає в тому, що його порівнюють зі сприйняттям, тобто іншою формою пізнання. Цим же шляхом іде й Ж. Піаже: «Сприйняття — це знання, які здобуваємо про об’єкти або їхні рухи в результаті прямого і безпосереднього контакту, який здійснюємо з ними, тоді як інтелект — це знання, що існує лише тоді, коли в процесі взаємодії суб’єкта з об’єктом мають місце різні відхилення і коли зростають просторово-тимчасові відстані між об’єктом та суб’єктом».
Одним із вихідних положень є відмінність об’єкта і суб’єкта. Об’єкт — це деяка зовнішня даність, що існує поза суб’єктом, він незмінний. Суб’єкт є індивідуальним об’єктом, якого автор концепції розглядає з погляду дії. Між ними складаються певні відносини. Теорія Ж. Піаже містить два основні компоненти: висновки про функцію інтелекту і висновки про стадії розвитку інтелекту.
У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація та пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу містить два взаємозалежні процеси, названі асиміляцією й акомодацією.
Організація й адаптація — це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб’єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв’язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб’єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об’єкта.
Акомодація — це процес пристосування самого суб’єкта, який пізнає, до різноманітних вимог, висунутих об’єктивним світом. Відбувається не лише відтворення індивідом окремих і цілісних характеристик пізнаваного об’єкта, а й сам суб’єкт змінюється в процесі пізнавальної активності. Той пізнавальний досвід, який окрема людина накопичує до певного періоду, Ж. Піаже називає пізнавальною структурою.
Одна з особливостей функціонування людського інтелекту полягає в тому, що не будь-який зміст, одержуваний із зовнішнього світу, можна засвоїти (асимілювати), а лише той, що хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. В описі функціонуванням інтелекту Піаже використовує термін «схема». Схема — це пізнавальна структура, що належить до класу подібних дій, які мають визначену послідовність, що становить собою міцне взаємозалежне ціле, у якому складові його акти поведінки тісно взаємодіють між собою. У понятті «схема» знаходить подальшу конкретизацію ідея Ж. Піаже про організовану природу інтелекту. До основних понять у теорії Ж. Піаже належить «рівновага». Йдеться про рівновагу між асиміляцією й акомодацією. Два типи функціонування інтелекту утворюють стан збалансованого і незбалансованого урівноваженого стану.
Учення про стадії розвитку інтелекту, яким присвячено більшість досліджень, містить виокремлення чотирьох стадій такого розвитку: 1) сенсомоторний інтелект (від народження до 2 років); 2) доопераціональне мислення (від 2 до 7–8 років); 3) період конкретних операцій (від 7–8 років до 11–12 років); 4) період формальних операцій.
Розвиток інтелекту починається до оволодіння мовою. Один із перших проявів інтелектуальної активності дитини полягає в простежуванні майбутніх результатів руху (як елементарні форми пересування). Становлення елементарних цілеспрямованих рухових актів — це становлення генетично вихідних форм інтелекту. Основна ознака конкретних операцій — прив’язаність до предметів.
Розвинутий інтелект автор розглядає як систему операцій. Операція — це внутрішня дія, котра відбулася внаслідок предметних дій. На відміну від останніх, операція є скороченою дією, вона відбувається не з реальними предметами, а з образами, символами, знаками, організованими у певну систему, у якій операції врівноважуються завдяки властивості зворотності (йдеться про наявність симетричної і протилежної їй операції, що, виходячи з результатів першої, відновлює первісну ситуацію або вихідне положення).
Розвиток дитячого мислення дослідник розуміє як зміну описаних вище стадій. Послідовність стадій виражає внутрішню закономірність розвитку. Стадії прив’язані до певного віку, хоча й неоднозначно навчання може пришвидшувати чи сповільнювати процеси розвитку. (Варій М.Й. Загальна психологія: підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — С. 376–380).