3. Розвиток психіки і свідомості людини

3. Розвиток психіки і свідомості людини

Психіка (грец. psychikos — душевний) — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини. Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно- історичній істоті. Історія розвитку людини — це якісно нова сходинка, яка докорінним чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.

За багатьма анатомічними й фізіологічними ознаками між людина й мавпа схожі. Це пояснюється тим, що вони мали спільного предка — дріопітека (деревної мавпи). Фізичне формування людини відбувалося протягом мільйона років. Археологічні знахідки свідчать, що найдревніший предок людини мав великий, порівняно з мавпою, мозок — 800–900 г, у той час як найбільший мозок мавпи становить 600 г. Пітекантропи мали іншу будову кінцівок, що було зумовлено переходом до прямоходіння й початком виготовлення знарядь праці. Наступну «сходинку» фізичного розвитку людини представляє неандерталець, який жив 300–100 тисяч років тому. Він мав масивну тілобудову, зріст 160–170 см, не зовсім випрямлену статуру, похилий, хоч і менше, ніж у пітекантропа лоб, різкі виступи надбрівних дуг. Більш високий ступінь фізичного розвитку мав кроманьйонець, який з’явився приблизно 25 тисяч років тому. Пряма постава, високий прямий лоб, звичайні для сучасної людини надбрівні дуги.

Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору, зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору, можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання — інтенсивнішого спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвитку мовленнєвої системи мозку (яку І. Павлов назвав другою сигнальною системою), до якісної зміни характеру спілкування. Усе це було лише передумовою виникнення свідомості.

Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця. Саме виготовлення знарядь праці і є показником появи людини. Цей процес характеризується тим, що в ньому дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Ними керує передбачуваний результат праці, який певною мірою, уже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях праці. Беручись за виготовлення такого знаряддя, індивід повинен уявляти те, яким буде призначення зазначеного предмета, який для цього знадобиться матеріал, які дії та операції мають бути виконані, у які взаємодії при цьому доведеться вступити з іншими людьми. Чим більше таких взаємодій і чим значущіші вони для суб’єкта, тим більш абстрактнішою бачиться його участь у створенні кінцевого продукту. Тому соціальні взаємодії в процесі колективної праці розвивають абстрактне мислення, мозкові структури, які його забезпечують, і загалом свідомість.

Дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин, стає мова. Поняття, значення яких має узагальнений характер, добре відображують об’єктивні взаємозв’язки в предметах. За допомогою понять ці взаємозв’язки моделюються і співвідносяться з суб’єктом впливу на предмети, з суб’єктом діяльності. Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Завдяки слову суб’єктом діяльності використовується інформація про діяльність інших людей, у тому числі й інформація минулих поколінь. Збільшення інформації, яка стає доступною суб’єкту діяльності постійно змінює його свідомість, глобалізує його взаємодії зі світом. Дана взаємодія залежить від бачення себе як суб’єкта діяльності.

Завдяки рефлексії, тобто відображенню у своїй свідомості себе з позиції іншої людини, формується образ «Я» суб’єкта. На цей образ впливають і культура, і система відношень у суспільстві, і спілкування суб’єкта діяльності з конкретними особистостями. Історичні зміни в соціумі також накладають відбиток на розвиток цього образу.

Однією із психологічних концепцій, яка стала науковим підґрунтям вирішення проблем виникнення психіки людини була культурно-історична концепція Л.С. Виготського. Він довів, що людина володіє особливим видом психічних функцій, які відрізняються від тварин. Це вищі психічні функції, вони утворюють свідомість і мають соціальну природу. До них відносяться довільна пам’ять, довільна увага, мислення і мовлення. У теорії Л.С. Виготського виокремлюють три складові, зокрема:

1. Людина і природа — при переході тварини до людини відбувалася кардинальна зміна взаємин суб’єкта із середовищем, а саме: середовище впливало на тварин, видозмінюючи їх і примушуючи пристосовуватися до нього. З появою людини відбувався протилежний процес — людина діяла на природу і видозмінювала її. Це полягало у створенні засобів праці в розвиткові матеріального виробництва.

2. Людина й її власна психіка — а) оволодіваючи природою, людина навчилася оволодівати собою, з’явилися вищі психічні функції, які мали свій прояв у формах довільної діяльності; б) людина оволоділа своєю поведінкою як і природою за допомогою знарядь праці, але знарядь спеціальних — психологічних, які Виготський назвав знаками (вузлики на пам’ять, зарубки на дереві, знаки-символи) — це штучні засоби, за допомогою яких людина оволоділа своєю поведінкою, пам’яттю та іншим психічними процесами. Ці знаки були предметними й пов’язаними із працею людини.

3. Генетичні аспекти (звідки беруться засоби-знаки?) — Виготський вважав, що в процесі спільної праці відбувалося спілкування між людьми за допомогою спеціальних знаків, які визначали, що потрібно робити й кому. Імовірно, що першими словами були слова- накази, що використовувалися під час праці. Пізніше людина почала використовувати слова-команди не тільки до інших, а й до себе. Таким чином, вона навчилася керувати власною поведінкою. Це відбувалося у процесі культурного розвитку людини, який Виготський назвав інтеріоризацією, тобто перевтілення інтерпсихологічних (міжособистісних) відносин у інтрапсихологічні. Під час інтеріоризації відбувається перехід зовнішніх засобів-знаків (зарубок, вузликів) у внутрішні (образи, елементи внутрішнього мовлення).

Таким чином, з теорії Л.С. Виготського можна виокремити такі два положення:

1. Вищі психічні функції мають опосередковану структуру.

2. Для процесу й розвитку психіки людини характерна інтеріоризація відношень управління і засобів-знаків.

Отже, вищі психічні функції людини відрізняються від психічних функцій тварини:

— за своїми властивостями (вони довільні);

— за будовою (вони опосередковані);

— за походженням (вони соціальні).

Необхідно зазначити, що концепція Л.С. Виготського вагомо вплинула на формування сучасних наукових поглядів на проблему походження психіки й розвитку свідомості людини.

Нині у вітчизняній психології прийняті такі положення, зокрема:

— свідомість неможлива поза суспільством;

— повноцінний розвиток психіки дитини забезпечують засоби передачі людського суспільно-історичного досвіду та процес навчання і виховання.

Отже, процес розвитку психіки дитини має поетапний характер. Кожен із цих етапів характеризується як самостійна стадія розвитку, що відрізняється одна від одної своїми якісними, а не кількісними характеристиками.

Розглянемо стадії розвитку психіки людини, які запропонував О. М. Леонтьєв.

1. Стадія новонародженого (до двох місяців) — дитина народжується з достатньо розвиненими органами відчуттів, органами руху і нервовою системою. У новонародженої дитини відмічаються зорові й слухові відчуття, відчуття положення тіла у просторі, смакові, нюхові і шкірні (дотикові) відчуття, елементарні рефлекси. Нервова система анатомічно оформлена, однак розвиток ще не завершений, зокрема тільки починається мієлінізація (грец. myelos — кістковий мозок) нервових волокон рухових і чуттєвих зон кори головного мозку. У цей період інтенсивно формується сфера відчуттів, зокрема спостерігається диференціація смакових і нюхових відчуттів, високого розвитку набувають шкірні відчуття (щоки, губи, рот). Зорове сприймання форм спочатку відсутнє, тому дитина реагує спочатку лише на великі або яскраві предмети, що рухаються. Відбувається розвиток орієнтувальних реакцій, наприклад, затихання на звук (шепотіння мами). У віці 3–4 тижнів у дитини спостерігається реакція пожвавлення в присутності людини (дитина починає посміхатися, коли хтось розмовляє). Так проявляються ознаки предметного сприймання.

2. Ранній вік новонародженого (2–6 місяців) — починається оперування предметами і формування сприймання, зорова фіксація на предметі. У віці 5–6 міс. відбувається бурхливий розвиток сприймання, оскільки дитина може самостійно сидіти; відбувається розвиток рухів і дій з предметами. Дитина починає впізнавати людей і речі. Розвивається зорове зосередження і зорове очікування.

3. Пізній вік новонародженого (від 6 до 12–14 міс.) — на сьомому місяці життя, у дитини добре розвинені предметні рухи руками. Вона може самостійно сідати, перевертатися із животика на спинку, повзати, таким чином укріплюється кістково-м’язова система. Це дозволяє розширити діапазон рухів дитини, а це у свою чергу, збільшує потік інформації та самостійності дитини. Відносини з дорослими набувають форми спільної діяльності. Дитина вже може встановити спілкування з дорослим через предмети. Діяльність дитини управляється не через сприймання окремих предметів, а через складне співвідношення власної предметної дії дитини і дорослої людини. Пізніше з’являються жести, які супроводжуються звуками, що позначають щось об’єктивне (перші ознаки мовлення). Також виникає не імпульсивне наслідування дорослих, тобто усвідомлене. Це забезпечує появу наприкінці цієї стадії специфічно людських рухових операцій із предметами. Також дитина оволодіває самостійною ходою.

4. Переддошкільний вік (від 1 до 3 років) — характеризується розвитком специфічно людської та суспільної за своєю природою діяльності й свідомим відображенням дійсності. Дитина оволодіває людським відношенням до оточуючого світу предметів. Відбувається пізнання предметів із осмисленням їх функцій та розвиток простих навичок (володіння чашкою, ложкою тощо) і маніпулювання предметами у процесі гри. Поява гри — це новий етап у розвиткові психіки дитини, через яку вона пізнає світ самостійно. На цій основі дитина оволодіває словами, які усвідомлюються нею як такі, що позначають предмет з його функціями. Гра стає включеною у діяльність і є засобом спілкування. Однак, ще відсутня уявна ситуація у грі. Дитина, маніпулюючи предметами, ще просто наслідує дії дорослих. У цей період інтенсивно розвивається сприймання, здатність до аналізу та узагальнення, тобто формуються мисленнєві функції.

5. Дошкільний вік (від 3 до 7 років) — характеризується наявністю протиріччя між прагненням до оволодіння світом предметів і обмеженістю можливостей дитини. Дитина прагне робити не те, що може, а те, що бачить або чує. Протиріччя вирішується в сюжетних іграх, які відображають реальний зміст дії, що копіюється. Через сюжетні ігри дитина приймає на себе певні соціальні ролі й оволодіває соціальними стосунками світу людей; гра сприяє розвиткові сприймання, запам’ятовування, відтворення і мовлення. У цей період відбувається формування творчої уяви і здатності довільно управляти власною поведінкою. Відбувається процес формування особистості дитини і закладаються риси характеру, освоюються норми і правила поведінки. Цьому сприяють читання казок, малювання, конструювання. На думку О.М. Леонтьєва, наприкінці цієї стадії розвитку психіки дитина прагне оволодівати суспільно значущою діяльністю, що виявляється у виконанні певних обов’язків.

6. Молодший шкільний вік (від 7 до 12 років) — цей етап характеризується подальшим розвитком психіки дитини, що пов’язано із початком навчання у школі. У дитини тепер є певні обов’язки перед суспільством і від їх виконання залежить її майбутнє та місце в соціумі. Навчання виступає як самостійна діяльність і займає провідне місце у житті дитини. Всі основні зміни психічного розвитку пов’язані із навчанням у школі. Основна закономірність цієї стадії — розумовий розвиток дитини. Зокрема відбувається бурхливий розвиток контрольованої уваги, довільної цілеспрямованої спостережливості, сильно зростає продуктивність пам’яті та мислення. Якщо у віці 7–8 років мислення дитини є конкретним і опирається на наочні образи й уявлення, то у процесі навчання воно стає зв’язним, послідовним і логічним. Відбувається також бурхливий розвиток мовлення, оскільки це пов’язане із оволодінням писемною мовою та оволодінням користування граматичними категоріями. Під час навчання відбувається розвиток особистості. Це виявляється у зміні інтересів. Зокрема дитячі інтереси, завдячуючи розвиткові пізнавальних інтересів, змінюються на навчальні. На думку О.М. Леонтьєва, надзвичайну роль у формуванні особистості відіграє колектив, де на неї покладаються певні обов’язки. Дитина стикається з таким поняттям як колективна відповідальність. На завершальній стадії цього періоду відбувається розподіл діяльності на чоловічу і жіночу. Так хлопчики цікавляться чоловічими видами діяльності, а дівчатка — жіночими.

7. Підлітковий вік і початок юності (від 13–14 до 17–18 років) — дитини все більше включається у життя суспільства. Відбувається завершення орієнтації діяльності дитини в залежності від статі. Прагнучи до самореалізації, дитина демонструє успіхи у конкретній діяльності, висловлює думки про майбутню професію. Відбувається подальший розвиток пізнавальних інтересів. Однак вони змінюються, стають диференційованими і стійкими. Так, навчальні інтереси не мають першочергового значення, дитина орієнтується на доросле життя. У цей період на формування особистості впливає процес статевої зрілості, зокрема завершується статева ідентифікація підлітка.

Однак, періодом юності розвиток психіки не завершується, тому у сучасній психології виокремлюють іще два періоди:

1. Акмеологічний період розвитку (від 18 до 60 років). Термін акмеологія (грец. астє — вершина чогось, розквіт, зрілість, найкраща пора) був уперше запропонований М.М. Рибніковим у 1928 році. Цей період характеризується тим, що завершується соматичний розвиток і статева зрілість людини, найбільш високим рівнем інтелектуальних, творчих і професійних досягнень. Найбільш повну характеристику цьому періодові дав Б.Г. Ананьєв, який виділив такі особливі фази: юність, молодість і початок середнього віку — характеризуються загальним прогресом функцій людини. Зокрема обсяг і показники переключення уваги зростають до 33 років, а потім починають знижуватися. Найбільш високі показники короткочасної вербальної пам’яті відзначаються з 18 до 30 років, а після 33 починають знижуватися. Подібні зміни відбуваються й із інтелектом. Так, якщо у 20-ти річних він дорівнює 100 %, то в 30 років — 96 %, у 40–87 %, у 50–80 %, а в 60–75 %.

Також акмеологічний період характеризується спеціалізацією психічних функцій відносно певної діяльності. Основними є операційні механізми. У цьому віці продовжують розвиватися актуальні для людини функції, які є найбільш значущими для основного виду діяльності. Наприклад, окомір, точність рухів, мислення, пам’ять, увага.

2. Період геронтогенезу (грец. geron — стара людина) — це пізній період людського життя. У ньому визначають такі фази: похилий вік (чоловіки 60–74 роки, жінки — 55–74 роки); старечий вік — 75–90 років, довгожителі понад 90 років. У цілому цей період характеризується згасанням фізичних і психічних функцій. Відзначається зниження інтенсивності обміну речовин в організмі людини. Знижується загальна активність організму, можливості психічних функцій, особливо пам’яті, уваги і мислення. Однак перебіг цього періоду значною мірою залежить від індивідуальних особливостей людини. Особливого значення для протистояння інволюції набуває творчість людини. Існує безліч прикладів, коли видатні вчені, діячі мистецтва зберігали трудову і творчу активність.

Отже, розвиток свідомості залежить від активності суб’єкта, від його рефлексивних можливостей, від системи стосунків, що складається в суспільстві і насамперед у процесі трудової діяльності.